Цей ніким не підтверджений і не перевірений пропагандистський штамп комуністичних часів і досі можна почути від деяких наших сучасних спортивних керівників, хоча виміряти ту продуктивність по країні практично неможливо. Світ живе іншими економічними категоріями, оперує іншими показниками. І ці показники свідчать, зокрема, що після перемоги німецького велосипедиста Яна Ульріха на багатоденці «Тур де Франс», яка трапилась кілька років тому, щоденний продаж велосипедів у Німеччині зріс більше, ніж удвічі.
Ми поки що далекі від подібних аналогій, тому успіхи у спорті, і зокрема велосипедному, ведемо за традицією по олімпійським медалям. За цим показником Україна на Іграх у Сіднеї може стати в один ряд із світовими лідерами шосейних велогонок. Це станеться, якщо медаль здобуде Сергій Гончар.
РІВНЕ — ІТАЛІЯ — ТРАНЗИТ
Сергій Гончар на сьогодні — єдиний із наших «шосейників» — входить до світової еліти. Це сталося після того, як броварчанин Андрій Чміль прийняв бельгійське громадянство. Гончар на сьогодні має чи не менше підстав претендувати на громадянство італійське, бо саме на дорогах цієї країни він самотужки виріс до рівня світових лідерів.
Зірка Сергія могла спалахнути ще на Олімпійських іграх в Атланті, однак для спортсмена із незрозумілих причин не знайшлося місця в олімпійській команді. Це тим більше прикро, що вже за рік велосипедист із Рівного став другим призером чемпіонату світу серед професіоналів у гонці з роздільним стартом. Наступного року він був третім у світі, після чого отримав статус лідера, тобто гонщика, на якого у професійних гонках працює вся команда.
Сергій не любить згадувати, як він починав в Італії. Маючи талант і працездатність на рівні світових лідерів, молодий українець перші місяці приймав участь у малопрестижних велогонках практично «за харчі», не маючи навіть постійного місця проживання. Однак, пам’ятаючи настанови своїх тренерів, він підтверджував загальновідому істину про те, що талант — це на 99 відсотків праця. Виснажливі тренування далися взнаки: вже три роки поспіль Гончар фінішує у першій десятці на одній із трьох найпрестижніших багатоденних велогонок — «Джіро д’Італія».
Цього року він став дев’ятим, а на своїх коронних етапах із роздільним стартом регулярно був у числі призерів. Звичайно, це не позаминулий рік, коли Гончар кілька етапів їхав у рожевий майці лідера, однак стабільність — показник класу.
Тепер велосипедист із Рівного — лідер професійної команди «Ліквігас», зобов’язаний за контрактом відпрацювати певну кількість гонок. Але, як для кожного спортсмена, найголовніша мета Сергія Гончара — Олімпійські ігри. Саме заради них він повернувся у липні на кілька тижнів до України.
В УКРАЇНІ СУПЕРНИКІВ НЕМАЄ
Щоб запобігти непорозумінню чотирирічної давнини, коли Гончара «забули» включити до олімпійської заявки, Сергій щороку приїздить на батьківщину, щоб про всяк випадок виграти звання чемпіона України. За складністю для нього це те саме, що тенісисту № 1 в Україні Андрію Медведєву виграти «домашній» чемпіонат по тенісу — рівень лідера і тих, хто тренується вдома, порівняти просто неможливо. Може це й добре, що ми хоч раз бачимо нашого провідного «шосейника» в українських гонках, хоча відома практика, коли елітні атлети готуються до головних стартів чотириріччя за особистою програмою, не відволікаючися на другорядні змагання, якими, на жаль, є сьогодні окремі наші внутрішні чемпіонати.
Сьогодні в Україні практично не проводиться змагань велосипедистів-шосейників, які б приблизно відповідали рівню стартів, які проходять в усьому світі цілий рік. І це не дивно, адже ціна сучасного велосипеда набагато перевищує всі спортивні витрати, закладені в бюджетах районних, і навіть деяких обласних центрів. Мода на «наворочені» побутові велосипеди, на яких далі, ніж на дачі, не їздять, не замінить праці з юнаками, яку продовжують тренери, ентузіасти, що збереглись іще в нашій державі. До речі, Сергія Гончара впродовж його кар’єри готували три тренери: Ігор Гайда (зараз голова міськспорткомітету м. Рівне), В’ячеслав Федорчук (тренер спортклубу «Гарт», м. Рівне) й Анатолій Чаюк.
ШКОЛА
Вона являє собою напівтемний закуток спортзалу колишнього ПТУ будівельників в Рівному. Все господарство — напіврозбита малолітражка і купа металічних деталей, з яких тренери разом із учнями збирають щось схоже на сучасні спортивні веломашини. Те, що у нас зветься асфальтобетонним дорожнім покриттям, як не дивно, сприяє розвитку велогонщиків, виховуючи у них такі потрібні для «шосейника» якості, як спритність і швидка реакція. Проте головне в цьому «спорті ішаків», як жартома називають свої заняття велосипедисти, шалені навантаження, витерпіти які під силу не кожному.
Ще в «юнаках» разом із Сергієм Гончаром до високих результатів підступалися двоє однолітків, однак перетерпіти те, що перетерпів Гончар, їм не вдалося: молоді організми не витримували, пішли травми. Бо ж окрім фізичної і технічної підготовки, яку здатні дати юним велосипедистам тренери, має бути й те, що нині зветься «мотивацією». Якщо результат тренувань талановитого юного баскетболіста чи футболіста бачать глядачі на стадіоні, рідні та знайомі по телебаченню, то велоспорт у нас з часів сумновідомої «чорнобильської» велогонки Миру, яка в травні 1986 року проїхалася багатими на рентгени вулицями Києва, надовго зник з екранів телевізорів. Що велоспорт, коли навіть футболу, якщо грає не київське «Динамо», на телеекран майже не пробитись. А саме телетрансляції зробили велогонки суперприбутковими в Європі, де бюджети команд почали обчислюватися мільйонами доларів.
Європейський юнак бачить славу і гроші, які приносять шосейні велогонки, наш бачить лише тяжку працю. Збережена із союзних часів школа ще здатна давати одинаків-чемпіонів, однак без масового захоплення молоді велогонками нові таланти незабаром шукати не буде де, а згодом не буде і кому.
ВЕЛОСИПЕДНА ДЕРЖАВА
Тим часом один вдалий старт Сергія Гончара у Сіднеї може поставити нашу країну в один ряд з такими воістину велосипедними країнами, як Італія, Іспанія, Франція, Бельгія, Німеччина. Добре це буде, чи погано? Це буде погано у тому разі, якщо олімпійська медаль дасть можливість керівникам вітчизняного велоспорту ще чотири роки «спати спокійно». Хоча до успіхів Гончара, тих, які були, і тих, які будуть, наші «велокерівники» не мають майже ніякого відношення. Сергій розповідав, що до першого свого світового «срібла» він готувався сам на гроші, які дали йому в Італії. Наші ж обмежилися теплими рукостисканнями і поздоровленнями вже після фінішу. Ніби велогонщик має дякувати їм лише за те, що дозволили йому їхати за команду України.
Інші цього дозволу не просять. Став бельгійцем вже згадуваний Чміль із Броварів, до Росії подався вихованець львівських тренерів Гонченков. Тому справді цінною така бажана олімпійська медаль нашої велосипедної надії буде лише тоді, коли у нас спробують зробити із Гончара велосипедного ідола, людину популярну в молоді не менше за братів Кличків.
Якщо говорити формально, то жоден із боксерів Кличків ще не був другим у світі серед професіоналів, чого вже давно досяг велосипедист Гончар. Чому б вже зараз не взяти його під самий високий «патронат»? Тим більше, що це вже нічого не коштуватиме: підготовка нашого велолідера до олімпійського старту давно спланована, профінансована і відбуватиметься на далеких від України дорогах міжнародних професійних велогонок. Сергій Гончар вже здатен на себе заробити й з задоволенням попрацював би на свою державу, на її міжнародний авторитет. Мова поки що не йде про прибутки вітчизняних виробників велосипедів, однак і на це цілком може працювати наша, єдина поки шосейна велозірка. Всі вищеназвані приємні перспективи стануть можливими тільки тоді, коли унікальний талант Сергія Гончара стане по-справжньому потрібен не тільки в Італії, а й в Україні.
Можна було б більш докладно написати про те, чому наш велосипедист є унікальним, чому йому до снаги те, чого не може знаменитий Марко Пантані, на лисину якого молиться весь Аппенінський півострів, а на імідж працюють десятки фірм і спонсорів.
Та поки це навряд чи зацікавить широкого читача, який у нас ще занадто далекий від того, щоб «захворіти» велогонками. Може олімпійська медаль цьому допоможе? Тоді і повернемося до нашого супервелосипедиста Сергія Гончара, який ще не раз прославить Україну в міжнародних змаганнях. Аби тільки Україна про це дізналась.
