Серед комплексу реформ, які потрібно здійснити під час переходу до ринкової економіки, одне із чільних місць посідає реформа оплати праці. Поява на ринку вільного товаровиробника потребує появи і платоспроможного споживача, який, купуючи вироблений товар чи послугу, стимулює виробництво і забезпечує його відтворювальний характер. За таких умов реформа оплати праці має полягати в перегляді її структури та підвищенні її частки у ВВП, що викликане суттєвим зменшенням суспільних фондів споживання, які свого часу були додатком до зарплати і виконували роль соціального регулятора. За термінами така реформа не повинна була набагато відставати від реформи системи ціноутворення і запровадження вільних цін. Натомість у 1992—1994 роках було вибрано шлях лібералізації цін та обмеження доходів населення, внаслідок чого частка оплати праці у ВВП скоротилася майже удвічі. І хоч у 1995—1997 роках вона поступово зростала, однак за останні два роки вона знову зменшилась із 29,65% до 24% (прогноз на 2000 рік становить 22,3%). За цей же час унаслідок стрімкого зростання цін на споживчому ринку реальна заробітна плата скоротилася вдвічі, причому динаміка її зміни жодним чином не була пов’язана з динамікою зміни реального ВВП.
ІСТОРІЯ «СТРАЖДАНЬ»
Не можна сказати, що питання реформування оплати праці зовсім не розглядалося. Ще 1992 року між урядом і профспілками було підписано угоду, в якій наголошувалося на необхідності перегляду та реформування системи оплати праці в умовах переходу до ринкової економіки. Однак невдовзі ця угода пішла в небуття разом з урядом. Удруге про це згадали 1994 року під час прийняття концепції реформування оплати житлово-комунальних послуг, наголосивши, що перехід до їх оплати на рівні 60% і більше буде здійснений одночасно з реформуванням оплати праці. Тарифи зросли, а про реформу знову забули. 1995 року Верховною Радою було прийнято закон «Про оплату праці». Однак ніяких кардинальних змін у систему оплати він не вніс, а деякі його важливі положення — встановлення мінімального рівня зарплати з урахуванням прожиткового мінімуму, її індексація та компенсація за затримку — так і залишилися декларативними, оскільки практично не застосовуються через «скрутне економічне і фінансове становище держави». Потім про реформу оплати праці надовго забули, хоча деяке пожвавлення в цей процес внесло Міністерство праці, представивши рік тому відповідну концепцію, але вона потонула в потоці обговорень та узгоджень. Це й не дивно, бо нічого принципово нового вона не містить: знову йдеться про зміну співвідношення тарифної частини і доплат у структурі заробітної плати, про незначне підвищення мінімальної зарплати тощо. Ні про яку докорінну реформу, яка б мала на меті збільшення частки оплати праці у ВВП і підвищення купівельної спроможності населення, у ній і не згадується.
Тому на сьогодні структура оплати праці фактично залишилася без змін із часів соціалізму, що призвело до гальмування реформ в інших сферах і до виникнення низки негативних наслідків.
СКУПИЙ РЕФОРМАТОР ПЛАТИТЬ ДВІЧІ
Відсутність реформи оплати праці у поєднанні з політикою лібералізації цін призвела до зникнення з ринку платоспроможного споживача. У схемі «виробництво — споживання — виробництво» виник стійкий від’ємний зв’язок, який спричинив істотне зменшення обсягів виробництва і подальше падіння реальної заробітної плати.
Відбулося осідання обігових коштів підприємств у нереалізованій продукції і виникнення кризи неплатежів. Збільшення товарних запасів викликало згортання виробництва товарів і послуг. За даними Українського фонду підтримки реформ, ще наприкінці 1995 року товарне забезпечення в Україні перевищувало місячні грошові доходи населення на 135,9%.
Виникли диспропорції між цінами та зарплатами, з одного боку, та між цінами на різні види товарів і послуг — із другого. Загальмувалося проведення цінової реформи, яку так і не доведено до кінця, що аж ніяк не сприяє нормальному розвитку вітчизняної економіки. Нині ми маємо справжню цінову вакханалію, коли ціни на одні товари забезпечують рентабельність виробництва на рівні 60—80 і більше відсотків, а на інші — від’ємну.
Показовим є приклад із тарифами на проїзд у міському громадському транспорті. Досвід наших східноєвропейських сусідів підтверджує, що громадський транспорт може нормально функціонувати і розвиватися за умови вартості однієї поїздки в межах $0,3—0,35 (у перерахунку — 1,65—1,95 грн.). За такого тарифу, використовуючи для поїздок на роботу два види транспорту, кожен працюючий витрачатиме щонайменше 140 грн. на місяць. Чи можливо це за середньої зарплати в 190 грн.? Те ж таки стосується й вартості житлово-комунальних послуг — їх 100-відсоткова оплата під силу не більше як 20% сімей.
Будь-який товар чи послуга повинні мати ціну, принаймні не нижчу за собівартість, але це можливо лише тоді, коли те ж таки стосуватиметься й оплати праці. У нас же цінова політика фактично не узгоджена з політикою доходів, тому значна кількість виробництв є збитковими.
Низька купівельна спроможність українців гальмує притік зовнішніх інвестицій, оскільки немає стійкого ринку збуту і їхня окупність залишається під запитанням. Низькі доходи не дають змоги залучити і внутрішні інвестиції, хоча відомо, що найкращими інвесторами є власні громадяни.
Бюджет переобтяжений соціальними витратами, бо через низькі доходи громадяни не в змозі оплачувати низку соціально важливих послуг: медичну допомогу, вищу освіту тощо. Рівень оплати праці не забезпечує навіть простого відтворення робочої сили. Через це поступово втрачається трудовий потенціал країни, що в умовах загального старіння населення може мати катастрофічні наслідки.
Високий рівень експлуатації робочої сили породжує соціальне напруження в суспільстві, надаючи додаткові козирі політичним силам крайньо лівого спрямування. Поки що перспективи формування «середнього класу» не існує.
Створюються додаткові умови для існування тіньової економіки. Не одержуючи зарплати, яка б забезпечила хоча б фізіологічне існування, люди йдуть працювати в «тінь», щоб одержати більш-менш пристойний приробіток.
Цей перелік можна доповнити, але й наведеного досить, щоб зрозуміти негативний вплив відсутності реформи оплати праці. Чому ж тоді ця реформа досі не відбулася?
АПОЛОГЕТИКА МАСОВОЇ БІДНОСТІ
Головною причиною нездійснення реформи виконавча влада та деякі економісти називають «тяжке економічне становище і відсутність фінансових можливостей». (Зауважимо, що тяжке становище не завадило народним депутатам і держслужбовцям підвищити собі зарплату майже удвічі). При цьому забувають, що таке становище, не в останню чергу, викликане саме відсутністю реформи, а отже, треба ще розібратися, де причина і де наслідок, а може, виникло зачароване коло?
Чи справді в країні немає економічних та фінансових можливостей для підвищення оплати праці? Щоб отримати відповідь, розглянемо цей аргумент детальніше на макро- і мікрорівні, проаналізувавши деякі цифри.
Зрозуміло, що населення країни не може споживати більше, як виробляє. Тож визначимо, що можуть спожити українці на свої зарплати, пенсії та соціальні виплати. У розроблених урядом основних макроекономічних та бюджетних показниках на 2000 рік загальний фонд оплати праці працівників підприємств та установ усіх форм власності становить 33, 6 млрд. грн., тобто 22,3% від прогнозованого ВВП. Для порівняння: в розвинутих країнах і в наших найближчих західних сусідів цей показник — на рівні 45—65 відсотків. Залишімо поза увагою особливості національної методики підрахунку ВВП, але врахуймо податкові платежі та відрахування від зарплати у фонди обов’язкового державного соціального страхування. Якщо до суми, що залишається від загального фонду оплати праці, додати пенсії та інші соціальні виплати, які мають індивідуальний характер, то виходить, що на свої доходи все населення України може спожити не більше як 27% ВВП. На всі ці одержані за рік гроші наші громадяни можуть тільки оплатити проїзд у громадському транспорті, житлово-комунальні послуги (з урахуванням субсидій), та викупити чотири п’ятих урожаю зернових за нинішніми цінами. То невже в Україні більше нічого не виробляється для споживання?
Отже, резерв для підвищення розмірів оплати праці та збільшення її частки у ВВП є достатній. Товарне покриття для забезпечення цього зростання теж існує. Щодо можливого зауваження, що не враховано суспільні фонди споживання, зазначимо — цих фондів тільки й вистачає, що на зарплату працівникам відповідних бюджетних галузей, яку вже було враховано. Цікаво також було б знати повну картину розподілу ВВП, враховуючи, що суспільні фонди споживання мізерні, витрати на оборону також, і практично немає капіталовкладень. Проте останніми роками такі дані для широкого загалу не публікуються.
Серед інших аргументів відсутності реформи оплати праці найчастіше наводяться такі: зростання витрат на заробітну плату зробить нашу продукцію неконкурентоспроможною на світовому ринку; за умови існуючих нарахувань на фонд оплати праці зростання цін буде більшим, аніж зростання зарплати; більшість населення отримує додаткові прибутки в тіньовій економіці. Щодо останнього аргументу, то, по-перше, все-таки не більшість, а меншість, по-друге, це — наслідок, а не причина і, по-третє, мова йде про оплату праці в легальному секторі та про її співвідношення з легальним ВВП.
Що ж стосується конкурентоспроможності продукції, то згадаємо, що за всіх посередницьких накруток вона продається на світовому ринку за демпінговими цінами, про що свідчить низка антидемпінгових розслідувань. Якщо ж наша продукція все-таки стане неконкурентоспроможною, то це, хоч як дивно, піде тільки на користь. По-перше, наші виробники для зниження собівартості продукції змушені будуть впроваджувати нові енергозберігальні технології, яким тепер через низьку оплату праці не приділяють уваги. По-друге, тимчасове зменшення надходжень від експорту знизить обсяги закупівлі некритичного імпорту, що розчистить шлях до ринку товарам власного виробництва.
Щодо аргументу випереджального зростання цін порівняно із зарплатою, то тут ми маємо справу з арифметичною еквілібристикою, коли відносна величина (частка оплати праці у собівартості продукції) підмінюється абсолютними (розмірами зростання оплати праці та собівартості). Конкретного прикладу не наводжу через брак місця. До речі, ще три роки тому Віктор Пинзеник в інтерв’ю «Киевским Ведомостям» казав, що в нас існує можливість підняти рівень оплати праці. Щоправда, на той час він уже не був віце-прем’єром з економічних питань.
МОНЕТАРИСТСЬКИЙ МАЗОХІЗМ
Як бачимо, за умови детального розгляду всі основні аргументи противників реформи втрачають свою переконливість. Тож справжні причини перебувають в іншій площині. Подамо найголовніші.
1. Частка оплати праці у ВВП має зворотний зв’язок із нормою прибутку, який отримує власник засобів виробництва, і характеризує ступінь експлуатації робочої сили. З історії відомо, що цей ступінь є найбільшим за часів «дикого капіталізму» — періоду первинного накопичення капіталів. Це — історично-об’єктивна економічна реальність, від якої нікуди не подінешся. Тільки в нас цей період, зважаючи на вже накопичений капітал, затягнувся, а цей капітал усе ніяк не хоче працювати на нашу економіку.
Проте навіть цей процес накопичення було організовано настільки бездарно, що він призвів до різкого падіння виробництва в той час, як в інших країнах у такі періоди виробництво стрімко зростало. Причина полягає в тому, що отримувати весь прибуток у натуральному вигляді не потрібно нікому. Частину прибутку треба перевести у грошову форму, реалізувавши його на ринку. Однак на зовнішній ринок пробитися важко, а внутрішній самі ж загубили надто жорсткою монетарною політикою, надмірною лібералізацією зовнішньої торгівлі та обмеженням доходів населення. Тому щорічне скорочення реального ВВП приблизно дорівнювало тій частці прибутку у ВВП, яку не вдавалося перевести в грошову форму, і вона осідала в нереалізованій продукції разом з обіговими коштами. Це вже є наочним прикладом економічного самоїдства по-українськи. Чи не краще було б цю частку ВВП використати на підвищення оплати праці?
2. У низькій вартості нашої робочої сили зацікавлені також розвинуті країни, бо однакова праця, яка оплачується по-різному, є основою нееквівалентного обміну. За рахунок цього жителі «елітарних» країн, привласнюючи результати чужої праці, фактично споживають більше, ніж самі виробляють.
3. Об’єктивна зацікавленість певних політичних сил у становищі, коли низькі доходи не дають громадянам змоги набути економічної самостійності і захищати свої права.
ПРЕДУМОВИ ОДУЖАННЯ
Найголовнішим є те, що необхідність реформи оплати праці в Україні вже давно назріла. Те, що її немає, породжує цілу низку негативних явищ в економіці країни і поряд із жорсткою монетарною політикою є на сьогодні чи не найголовнішою причиною гальмування реформ в економічній та соціальній сферах. Навіть за нинішніх умов у країні існує можливість підвищення оплати праці. Шляхи здійснення реформи не є предметом розгляду в цій статті, але слід зауважити, що механічне підняття оплати праці в той час, коли засилля на внутрішньому ринку імпортних товарів може викликати чергове падіння гривні та інфляційний сплеск. Щоб уникнути цього, треба запровадити істотні обмеження на некритичний імпорт, розширити товарну пропозицію, широко залучаючи до товарно-грошового обігу землю, нерухомість тощо, створити привабливі умови для інвестування грошових доходів населення в економіку країни. Настав також час відійти від жорсткої монетарної політики, щоб нормалізувати товарно-грошовий обіг, інакше ми знову зіткнемося з невиплатою вже підвищених зарплат. Зрозуміло, що перерозподіл статей витрат у структурі собівартості продукції не обійдеться без підняття цін, але за умови обгрунтованого розрахунку їхнє зростання буде меншим, аніж зростання зарплати.
Наостанок підкреслимо, що концепція реформування оплати праці полягає не в тому, щоб споживати більше, як виробляється, а в перерозподілі ВВП в бік збільшення в ньому частки оплати праці. Саме в цьому криється один із резервів відродження виробництва та виходу економіки з кризи.
