Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Реанімація мертвої під дулом рушниці

30 червня, 2000 - 00:00

Доба вже добігала кінця, коли бригада швидкої допомоги оперативно прибула за викликом до однієї з хат у найглухішій околицi Хмельницького. Та, на жаль, запізно: 76 – річна жiнка, як кажуть у народі, вже преставилася. «Труп до прибуття – так це в нас називається», – пояснила для «Дня» Валентина Зембицька, начмед міської станції «Швидкої допомоги». Потім розповіла про драматичний перебіг подальших подій.

Велика й галаслива родина небіжчиці почуте від ескулапів зустріла в багнети. Рішуче поставила вимогу: повернути їхню найдорожчу бабусю з того світу. На аргументи не зважала. Нарешті один із цієї родини вихоплює звідкись мисливську рушницю, наставляє на геть переляканих лікаря й фельдшера. Якщо, мовляв, бабуся не підведеться, то вони поляжуть смертю хоробрих поруч із нею. Ага, від його рішучої руки...

Що мали на те відповідати беззахисні жінки? Почали «реанімаційні» заходи під стволом рушниці. То було наче у страшному сні. Штучне дихання... якісь уколи... масаж серця... Як то робити те й се, коли достеменно знаєш, що тільки марно порушуєш вічний спокій?.. І чи довго ще доведеться робити? Чим, коли, як це закінчиться?..

Щойно були зойки, якісь вигуки, лайка, а тепер – глухе, наче в могилі, безгоміння. Здавалося, що ця велика родина й сама не йме віри в результаті цього божевілля, що вчинила. Одначе з делікатними зауваженнями, що, на жаль, нічого з того не буде, погодитися не бажала. Той, найагресивніший, аж упритул наставляв на «реаніматорів» свою рушницю.

Час, здавалося, зупинився для них, лікаря й фельдшера. Ніби так само зупинився, як для небіжчиці, яку вони буцімто повертали до життя із зухвалого, найбезглуздішого примусу. Вже потім, коли це страхіття нарешті закінчилося, з’ясувалося, що від часу прибуття за викликом до моменту визволення минуло близько години. А здавалося, що вічність. «Фельдшер виявила кмітливість. Сказала, що вийшли ліки, а в кареті швидкої допомоги, мовляв, ще є трохи. Її відпустили. Вже в машині викликала по рації наряд міліції», – продовжує свою розповідь про майже неймовірне (та очевидне!) Валентина Зембицька. Просить не турбувати її підлеглих, яким довелося це пережити: «Вони не назвуть своїх прізвищ. Бо бояться помсти. Часи вельми непевні. А та рушниця, під дулом якої «реанімацію» робили, як виявилося опісля, зареєстрована. Хіба комусь доведеш, що все було саме так, а не інакше? А хоч би й довів, то що з того...»

Мовляв, ці скромні служителі Гіппократа нікому не потрібні, беззахисні. Хто йде на «швидку» працювати? Той, у кого ні зв’язків, ні чогось іншого за душею немає. Бо щось подібне до ситуації з «реанімацією» чи не щодня буває: «Часто-густо ідуть на виклик, як на передову фронту. Он нашому колезі один пацієнт кістку нижньої кінцівки зламав. Бідолашний став калікою і вже звiльнився з роботи. А то прибули за викликом, їх ведуть до «врем’янки», вимагають, аби пороззувалися ще на вулиці, перед порогом. Про такі випадки я у свїй щоденник записую. Якби це все надрукувати окремою книжкою, то гарантую, що весь наклад за один день розкуплять».

Наша співрозмовниця тільки-но повернулася з Києва. Там брала участь у конференції, де питання стояло гостро: «Швидкій допомозі» потрібна допомога. Аби потім не вдатися до реанімації... мертвого.

Михайло ВАСИЛЕВСЬКИЙ, «День»
Газета: