Коли нещодавно до російської столиці приїздив міністр оборони Югославії — саме той міністр оборони, якого Росія, згідно із усіма міжнародними домовленостями мала заарештувати та видати Гаазькому трибуналу — його приймали на високому рівні, як гостя російського уряду — дарма що після міністру закордонних справ Росії довелося вибачатися за це перед своїми західними колегами й пояснювати візит белградського гостя відомчими недомовленостями. Коли тепер до Москви прибули лідери сербських опозиційних партій — їх фактично протримали у передпокої. Вук Драшкович, Зоран Джинджич та Войїслав Костуніца збиралися продемонструвати Сербії підтримку демократичної Росії — серби могли переконатися, що російська еліта байдужа до їхніх опозиціонерів. Нещодавно російська делегація відмовилася брати участь у конференції по Боснії — тому, що делегацію СРЮ на неї не запросили. Хоча в Москві добре знають про санкції проти режиму Мілошевича й про те, що більшість політиків й дипломатів цього режиму є невиїзними. Тут було проявлено очевидну небайдужість.
Ніде правди діти, сербська опозиція сьогодні не здатна перемогти Мілошевича. Однак вона здатна врятувати честь сербського народу — саме це є сьогодні її головним завданням. Російські політики мали б також думати про майбутнє. Однак воно їм, здається, бачиться зовсім інакше: з якої іншої причини і міністр закордонних справ Росії Ігор Іванов, і голова комітету з міжнародних справ Держдуми Дмитро Рогозін ухилились від зустрічей з сербськими опозиціонерами? Драшкович, Джинджич та Костуніца зустрічались із другорядними функціонерами, посади яких аж зовсім не відповідають статусу їхніх гостей. В Москві ніхто навіть й не подумав: а що, коли опозиція раптом переможе? Не сьогодні — так через кілька років? Чи забудуть її лідери теперішнє приниження?
У Росії продовжують вірити у зовнішньополітичні міфи — вірити всупереч подіям й досвіду. Міф про союзника-Мілошевича один з таких. Можливо, завдяки такій вірі росіяни і збережуть цього «союзника». Однак демократичну Югославію вони неодмінно втратять.
