Після торішнього тріумфу французького кіно в Канні, що віддав три з п’яти головних призів 40-річному режисерові Брюно Дюмону і його акторам за фільм «Людяність», нинішній фестиваль завдав Франції глибокого розчарування. У жодній секції програми від манірного офіційного конкурсу до вельми демократичного у своїх перевагах «Двотижневика режисерів» французьке кіно ніяк не відзначили. Озираючись назад, можна припустити, що керівництво Каннського МКФ було готове до такого повороту подій і намагалося пом’якшити удар, вибравши для урочистого відкриття фестивалю історичний костюмний колос Ролана Жоффе «Ватель».
Франція завжди була сильною в постановці костюмних драм. Час зміщував акценти в інтерпретації минулого відповідно до політичної моди і трансформації моральних цінностей. У період європейського затишшя перед бурею в 30-ті мали успіх стрічки Саши Гітрі, які оспівували монархічні ідеали. У 40-і, в дні протистояння фашистській владі, суспільством заволоділи романтичні легенди національної історії, в повні ілюзій 60-ті на екранах витала куртуазна грайливість. До кінця ХХ століття французьке кіно поступово починає здавати позиції в такому улюбленому раніше жанрі костюмної драми, поступаючись експансіям британського й американського кіно. Настав час, коли версальську знать все частіше грали заморські зірки в сірих стрічках у дусі «Людини в залізній масці» із золотим голлівудським хлопчиком Лео Ді Капріо в ролі такого популярного історичного кіноперсонажа Людовіка ХIV.
Пряний смак французьких костюмних картин колишніх десятиріч змінився серією вихолощених і вагомих постановок у прагненні знайти в історичному матеріалі бодай якийсь еквівалент драмі сучасної людини і його взаємин із суспільством.
У цьому контексті нова робота вже автора «Місії» і «Полів смерті» Ролана Жоффе, який уже набив руку на історичній драмі, являє собою компроміс між старою традицією і її модифікаціями. Зібравши на постановці «Вателя» міжнародний склад, куди увійшли провідні майстри костюма і декорації з Франції, найвідомішого з нинішніх італійських кінокомпозиторів Енніо Морріконе. Британець Жоффе дуже своєрідно вирішив проблему виконавців у драмі про неперевершеного впорядника свят, майстерного кулінара при дворі принца Конде Франсуа Вателе. Роль предмета прагнення багатьох вельмож і самого Людовіка XIV, королівської фрейліни Анни де Монпасьє дісталася зловісній голлівудській красуні Умі Турман. Записного інтригана маркіза де Лозена зіграв шекспірівський актор Тім Рот, більш відомий з шедеврів Тарантіно «Скажені пси» і «Кримінальне чтиво». Образ короля-сонця було довірено Джуліану Сендзу, одному з небагатьох американських виконавців, що володіють не тільки ремеслом, а й майстерністю. Самого ж Вателя, простолюдина за походженням і аристократа за духом втілив на екрані Жерар Депардьє.
Схильний до дидактизму Жоффе не уникнув розробки теми експлуатації таланту з народу знудженою знаттю. Людина великого творчого потенціалу, Ватель переводить свої таланти на вигадування одноденних розваг для свого господаря Конде і для двора короля Людовіка. Ватель виявляється чи не єдиним із персонажів фільму, здатним жити повнокровно, не потребувати допінгів із святкових феєрверків і непомірних у своїй розкоші блюд. Він — людина із плоті й крові, тоді як інші — лише напудрені ляльки. Чи довго він протримається, перш ніж ці ляльки зажадають його крові? Вправляючись у показі низки бенкетів і звеселянь Людовіка XIV, Жоффе залишається холодним і раціональним митцем. Можливо тому «Ватель» досить швидко починає втомлювати і залишає глядача байдужим до пишності історичного антуражу і млявого плину пристрастей. Чого не скажеш про присвячений показу фільму прийом у день відкриття Каннського МКФ. Фестивальний щоденник «Голлівуд рипортер», який регулярно оцінює всі вечірки на Круазет, будучи вельми скупим на позитивні відгуки, дав прийому «Вателя» ледь не найвищу оцінку.
Власне кажучи, свята з нагоди показу історичного полотна Жоффе в Канні розпочалися ще з підготовки до церемонії відкриття фестивалю. Цілий день напередодні цієї події Палац фестивалів був майже повністю перекритий для спорудження фантастичних декорацій, що відтворюють атмосферу XVII століття: нескінченні оксамитові драпірування обгортали стіни, на сходах розвішувалися величезні завіси, у проходах помістили десятки вазонів з екзотичними рослинами. Ближче до вечора готувався до виступу стилізований під часи короля-сонця балет. Виходячи з перших фестивальних переглядів, можна було потрапити в оточення вбраних у величні костюми і парики вельмож. Поставлений хореографом Хосе Монтальво спектакль передав аромат куртуазної епохи, ставши увертюрою до «Вателя» і ще більшою мірою до наступного бенкету, гідного Людовіка XIV. П’ять сотень гостей слідували вздовж столів, що ломилися від розмаїтт я фруктів, овочів і свіжої риби, прикрашених льодовими фігурами геть так само, як і в фільмі. Запахи багатющих букетів квітів заповнювали зал, у якому запрошених зустрічали Жерар Депардьє і вишукано одягнута Ума Турман. Присутність на вечорі прем’єр-міністра Франції сприймалася як така собі історична паралель екранним подіям. Ледве гості осушили перший келих шампанського, ударив гонг і голос оголосив: «Королівська вечеря!» І рушив караван страв з омарів, артишоків, різноманітних дарів моря і фруктових делікатесів, що супроводилися дегустацією шампанського і найкращих французьких вин. «Хто б не виступав на цьому банкеті в ролі упорядника всіх цих чудес, — запевняв «Ріпортер», — він не поступався самому Франсуа Вателю» .
Що тут скажеш? Добре, що прийом не був присвячений конкурсній французькій стрічці Домініка Молла «Гаррі завжди готовий прийти на допомогу». Тому що в цьому разі не обійшлося б без гори трупів: адже добродій Гаррі надавав допомогу друзям шляхом фізичного знищення всіх, хто міг встати у них на шляху. Стара історія про благі наміри, якими усіяна дорога в пекло, розказана з неабиякою часткою іронії. Нехай би то був ще один французький конкурсант, Амос Коллек з дотепною сумішшю мелодрами і комедії «Швидка їжа, швидкі жінки», весь прийом звівся б до закусок «Фаст фуда» і, напевне, до додаткових послуг у номерах. А відбувся б показ у день відкриття нового твору Павла Лунгіна «Весілля», знятого хоч і з російськими акторами, але на французькі гроші, отут би вже розгорнулася отакенна безшабашна п’янка, яка закінчилася б хіба що під кінець Каннського фестивалю. З нарядом міліції для нареченого і напівбожевільною тіткою із Харкова, з нізвідки виниклою 7-річною дитиною нареченої та іншими атрибутами східнослов’янського життя, знятого на експорт. Так що добре, що для відкриття Канна знайшовся «Ватель». В очікуванні нової хвилі.
