Стан «перехідного періоду», у якому довгий час перебували Україна і Росія, видно, добігає кінця. У обох країнах встановилися режими влади, зі своїми специфічними особливостями, які дозволяють говорити про відмінність шляхів розвитку цих держав не тільки від демократичних країн Західної Європи і США, а й від найближчих сусідів у Центральній та Східній Європі. При цьому і політична еліта, і суспільства України та Росії сформували свої стратегії власного розвитку і взаємовідносин один із одним. Ці теми обговорювалися на міжнародному семінарі українських, російських та німецьких політологів, який відбувся у Львові 19—20 травня («День» уже писав про цей семінар у № 90). Політолог Володимир ПОЛОХАЛО , який також брав участь у роботі семінару, в інтерв’ю кореспонденту «Дня» виклав свою точку зору на взаємостосунки влади з громадськістю в Україні і Росії і на проблему трансформації української політичної еліти.
— Багато політологів акцентують увагу на тому, що у стані сучасного українського і російського суспільства багато загальних рис. Чи існують, на ваш погляд, більш- менш істотні відмінності між ними?
— В Україні, за великим рахунком, немає радикалізму — ні лівого, ні правого. У російському суспільстві існує більше радикалізму, більше ксенофобії. Це виявилося, наприклад, під час чеченської кампанії. Значна частина росіян при цьому вірить, що є можливість відродити велику Росію.
— Тобто сповідує імперську ідею?
— Так, імперську. Втім сповідування цієї ідеї — невід’ємна складова ментальності росіян; можна сказати, їх національна ідея. У нас же більше переважає установка «аби не було гірше». А ідеї розвитку українська політична еліта не висуває. Навіть більше, на сьогодні в українському суспільстві взагалі немає консолідуючих ідей.
З іншого боку, «середній українець» дедалі віддаляється і віддаляється, наприклад, від «середнього поляка». Я маю на увазі проблему негромадянського стану українського суспільства. Воно не тільки погодилося жити за тими правилами, які нав’язує йому влада, але і не бачить можливості жити по-іншому; на жаль, непередбачуваної поведінки від «середнього українця» чекати не доводиться. Відносини між українцем і владою можна охарактеризувати таким чином: він її не любить, але він за вдачею конформіст і пристосовується до влади, «не люблячи» її. Тим часом, влада користується негромадянським станом суспільства у своїх інтересах.
— На мій погляд, можна сказати, що у Росії саме суспільство стимулює політичну еліту для того, щоб вона пропонувала нову модель розвитку, нову національну ідею (нехай це навіть «реанімована» і по-новому прочитана імперська ідея), а у нас еліта з боку суспільства такого стимулу не отримує.
— Певною мірою, це так і є. Однак все ж таки, як показали останні події, у Росії влада настільки ж автономна по відношенню до суспільства, як і в Україні. Для них суспільство, виборці — це статисти, а не самостійний політичний гравець. Проводити вибори, вводити новий адміністративний розподіл країни — це їхня внутріелітна справа.
Це зумовлене тим, що там, як і в Україні, домінують не національні, а партикулярні інтереси. Українські олігархи не хочуть діяти, виходячи з принципу верховенства права. Тому вони вступили у суперечність навіть з американськими національними інтересами, оскільки американці хочуть інвестувати гроші в українську економіку, мати тут певну перевагу. Однак за умови, що «гра» проходитиме за певними правилами.
— Тим часом ваш колега Володимир Сіденко вважає, що в Україні вже з’являються всередині самих бізнес-еліт сили, зацікавлені у налагодженні виробництва, у його модернізації. Об’єктивно кажучи, вони мають бути зацікавленими також і у встановленні нових «правил гри» для бізнесу — хоча б для того, щоб залучити в країну західні інвестиції.
— Сьогодні економічна політика визначається досягненням компромісів між бізнес-елітами, а не національними інтересами. Володимир Сіденко так само, як і я, визнає, що бізнес-еліта за своїм характером антинаціональна. Однак він бачить серед бізнес-класу групу, яка хотіла б виходити з універсальних норм і правил у бізнесі (наприклад, галузь, яка займається збиранням комп’ютерів). Проте, на його думку, є люди, які могли б грати за загальноприйнятими правилами і зацікавлені у тому, щоб такі правила встановлювалися в українському бізнесі.
— А ви не згодні з тим, що з’являються такі люди?
— Згоден.
— Тоді чому ви не поділяєте тези, згідно з якою їх поява сприятиме появі ознак і інститутів нормально функціонуючої ринкової економіки, і громадянського суспільства в Україні?
— А ці люди вимушені грати за старими правилами. Вони не згодні з цими правилами, але самостійними акторами не стають. Можливо, надалі вони зможуть виступити в цій ролі, бо рано чи пізно вони вступлять у суперечність зі старими правилами гри. Врешті-решт тренд системної деградації повинен дійти до певної точки, після якої деградувати далі вже нікуди. Інакше кажучи, будь-яка криза — це умова для дальшого розвитку. Все існування СРСР — це період перманентної кризи. Що стосується ситуації в сучасній Україні, то, на мій погляд, досить складно говорити і вираховувати, коли ця криза закінчиться і чи спостерігаються вже сьогодні якісь симптоми, що свідчать про вихід із неї.
