11 травня
У овочевому ряді місцевого базарчика чулося тоненьке тужливе повискування. За продавщицями на картонній підстилці лежало, витягши неприродно зігнену задню праву лапу, безпорідне цуценя й трусилося від болю. Виявилося, що буквально десять хвилин тому його витягли з-під вантажівки. Базарні продавщиці вдивлялися в нього, співчутливо хитали головами, зітхали й поверталися до своїх огірків і помідорів. Я також ніяк не міг взяти його до себе додому. Але щеня дивилося так проникливо, що я сходив до аптеки, купив ліків, зробив йому укол і наклав гіпс, склавши, як міг, уламки лапи.
Цілий тиждень після роботи я поспішав на базарчик, відвідував свого пацієнта. Продавщиці підгодовували щеня, змушували ковтати таблетки. І звірятко повеселіло. Воно вже пізнавало мене, виляло хвостом, намагалося пересуватися на своїх трьох, волочачи важку загіпсовану лапу.
А в цю неділю, знову прийшовши на базар, я не знайшов маленького каліку. Знайомі вже дівчата сказали, що хтось взяв його й кудись відніс. Цей «хтось» виявився мужиком, що торгує тут же, метрах у двадцяти. Він взяв песика за шкірку, відніс на клумбу перед базаром і кинув загіпсоване цуценя під дощем, посеред страшного автомобільного гуркоту. «Паскудять тут всякі, а прибирати немає кому» — тільки й сказав цей двоногий.
Ніхто з перекупок, котрі нещодавно підгодовували щеня, навіть не намагався зупинити цього представника людського роду. А мені було бридко й соромно. Скільки я не шукав потім щеня з гіпсом, більше його ніхто не бачив.
Яка мораль у цій історії? Ох, довго ще співчуття до чужого горя, з якого, власне, й починається демократія, буде в цій країні явищем необов’язковим...
