Дискусія про функціонування української мови в музичному мистецтві триває вже не один рік. Курс Національної опери України на постановку нових творів мовою оригіналу, активно взятий останнім часом, викликає обурення в деяких меломанів. Лунають категоричні заяви про те, що з практикою виконання творів світової класики в українському перекладі давно покінчено, а український глядач став жертвою намагань керівництва Національної опери будь-що заробити гроші на закордонних гастролях «європейською глибинкою».
Проте погляньмо на цю проблему з іншого боку. Національна опера України, навіть тоді, коли ще не мала статусу національного закладу, завжди була місцем культурного відпочинку не тільки інтелектуальної еліти нації, а й іноземних туристів, потік яких значно збільшився зі здобуттям Україною незалежності. Чи цікаво було б, скажімо, японцеві слухати Верді чи Вагнера в українському перекладі? Звісно, ні, навіть якщо він не знає ні італійської, ні німецької мов. Усі прагнуть чути оригінал. Тож як бути в цій ситуації, як зробити, щоб, як то кажуть, і вовки були ситі, й вівці цілі?
Сьогодні ми подаємо міркування з цього приводу доктора мистецтвознавства, професора Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського, завідувача кафедри зарубіжної музики Марини Романівни ЧЕРКАШИНОЇ.
— Весь світ має розгалужену систему оперних театрів різного типу, — каже Марина Романівна. — В опері завжди існували репрезентативні, парадні твори, які писалися до важливих дат чи яскравих подій, і були репертуарні опери. Останні завжди йшли мовою тієї країни, в якій існував той чи інший театр. Погляд на проблему «оригінал чи переклад» в опері, як на безальтернативну не зовсім правильний. Повинно бути й те, й інше, тобто для своєї аудиторії повинна існувати опера в перекладі, а для міжнародної — в оригіналі.
— Як ця проблема розв’язується в інших країнах?
— Візьмемо для прикладу Англію, Лондон. Там є два театри: «Ковент-гарден» — театр світового рівня, який відвідують туристи та підготовлена публіка. Там неможливо уявити оперу в англійському перекладі. Для цього існує Англійська національна опера, де всі твори йдуть тільки в перекладі. На фінансування перекладів витрачаються великі державні кошти, бо англійці вважать себе нацією, яка має право слухати світову класику в якісному перекладі.
— Відповідно до цієї логіки, якщо провідний оперний театр України носить статус національного, то постановки там мають іти теж тільки в перекладі.
— Тяжіння Національної опери України до постановок мовою оригіналу органічне, бо цей заклад претендує на роль театру світового рівня й прагне мати міжнародне визнання. Без цього не може бути мови ні про які гастролі, та й турист не піде. Але театр повинен працювати й для свого глядача, для якого повинен існувати переклад, можливо, це будуть ті ж самі опери, тільки з іншим складом виконавців. Я переконана, що наша Національна опера, яка має величезний штат солістів і великий хор, могла б підготувати два склади виконавців. А взагалі, для такого столичного міста, як Київ, мало одного оперного театру.
— Але оперне мистецтво дуже дороге. Відкриття ще одного оперного театру в сьогоднішніх умовах — це справжня утопія.
— Ідея мати в Києві два оперних театри не така вже й утопічна. При Національній музичній академії України ім. П. І. Чайковського існує Оперна студія, яка вже давно претендує на те, щоб стати другим оперним театром. Є також Дитячий музичний театр на Подолі, де, на мій погляд, просто нема сенсу ставити великі оперні твори мовою оригіналу. Так що на це не потрібно великих бюджетних коштів. А поки нема офіційного рішення щодо цього, Національна опера повинна виконувати подвійні функції. Ми живемо в епоху компромісів, і якщо ми не можемо жити так, як англійці, треба шукати компроміс.
— Чи може стати одним з таких компромісних варіантів «біжучий рядок»?
— Це не компромісний, а просто ідеальний варіант, який необхідно запровадити якнайшвидше. Це набагато простіше, ніж створення ще одного театру, і не потребує так багато грошей. Традиція використання «біжучого рядка» йде від культури відео, де переклад тексту подається в субтитрах. «Біжучим рядком» вже обладнаний Маріїнський оперний театр у Санкт-Петербурзі. Коли я дивилася там «Чарівну флейту» Моцарта, то вперше зрозуміла смисл цієї опери, але це був точний, докладний переклад тексту. Вистава була зроблена дуже дотепно: в діалоги, які йдуть німецькою мовою, були «вкраплені» російські фрази, і це значно посилювало комедійний ефект опери. До речі, це ще один компромісний варіант, який могли б узяти на озброєння українські оперні режисери.
— У діючому репертуарі Національної опери, який становить понад 30 найменувань, приблизно третину становить російська оперна класика — Чайковський, Мусоргський, Римський- Корсаков та інші. Побутує думка, що ці опери зовсім не обов’язково перекладати, бо в Україні всі розуміють російську мову.
— Коли я брала участь у ювілейній Пушкінській конференції в Московському державному університеті, мене там теж про це запитували. І я відповіла, що факт перекладу є дуже важливим саме для української культури. Якщо поема «Євгеній Онєгін» перекладена українською мовою, і є якісно перекладене лібрето однойменної опери Чайковського, то українська культура піднімається на більш високий щабель. Є велика кількість перекладів інших творів, якими займалися дуже обдаровані люди: Тичина, Рильський, Лукаш, Хомічевський (Борис Тен) та інші. Пророблено величезну роботу, яка є дуже суттєвою для нашої української культури. У зв’язку із цим я завжди пригадую один цікавий випадок з історії зарубіжної музики. Коли австрійський композитор Густав Малер почав працювати в Будапештському оперному театрі, з ним уклали контракт, згідно з яким він був зобов’язаний ставити опери угорських композиторів і для цього вивчити угорську мову. Шоправда, мову він вивчити не встиг, бо незабаром переїхав до Відня, але цей факт свідчить про велику самоповагу угорців до своєї культури й мови. Нам ще треба виховувати себе в такому дусі.
— Чи не здається вам, що зараз дуже мало ставлять опери сучасних українських композиторів? Можливо, через це й складається враження, що українська мова не звучить зі сцени Національної опери?
— Твори такого жанру, як опера, сьогодні неможливо писати, якщо немає замовлення. Практика замовлень опер Міністерством культури, хоч яка вона була недосконала, на жаль, відійшла в минуле. Навіть у такого композитора, як Юлій Мейтус, котрий мав один iз найбільших оперних доробків, чотири останніх опери не були поставлені. А 13 опер Віталія Губаренка? Вони теж лежать у столі нікому не потрібні. Коли я була в Німеччині на семінарі, присвяченому проблемам опери, я дізналася про те, як ця проблема вирішується там. Виявилося, що навіть такий багатий театр, як Дойч-опера, не має змоги замовляти нові постановки щороку. Вiн це робить раз на два-три роки, не бажаючи втратити престиж театру. А гроші на замовлення дає не міністерство культури, як у нас, а театр, тобто сторона, зацікавлена в якості постановки, в успіху прем’єри, рекламі тощо. А у нас театрові нав’язують продукцію, за яку він ніякої відповідальності не несе й тому не зацікавлений. Думаю, варто було б нашим керівникам подумати про це.
— А чи можна порівнювати нашу Національну оперу з театрами інших країн у забезпеченні глядача програмками та іншою друкованою продукцією?
— Зараз Національна опера України почала краще піклуватися про глядача. До тих опер, які йдуть мовою оригіналу, подається повний текст лібрето. Що стосується іншого — компакт-дисків, відеозаписів — то тут суцільний провал. Ми зовсім не маємо що запропонувати тим людям, які цікавляться українським мистецтвом. Раніше робилися хоча б радіозаписи нових постановок, тепер немає. Ми самі не розуміємо, що йде розбазарювання української інтелектуальною продукції. Наприклад, опера Вагнера «Лоенгрін», постановка якої була здійснена не так давно і в яку були вкладені чималі кошти, не була записана. А на подібних записах можна було б мати великі прибутки. Про інтерес до України красномовно свідчить один цікавий факт. Приїздив до Києва музикознавець з Франції. Він був страшенно захоплений оперою Лисенка «Тарас Бульба», виявив у ній схожість із французькою великою оперою. Хотів придбати аудіо- чи відеозапис цього твору й був дуже здивований, не знайшовши нічого. Але найбільше його вразила архаїчність театральних декорацій нашої опери. Суперсучасні оперні постановки з лазерною технікою, на його думку, вже не справляють того естетичного враження, як пречудові старі декорації. «Нарешті я побував у справжньому театрі!» — вигукнув іноземець після вистави. Так що, як виявилося, не в усьому нам треба наздоганяти Захід.
***
Майстер гармонії
Коли цей матеріал уже було підготовлено до друку, прийшла несподівана й гірка звістка: на 66-му році життя не стало Віталія Губаренка. Чудовий композитор, автор багатьох опер, балетів, симфоній, камерно-вокальних творів і музики до вистав і фільмів, чию творчість було відзначено званнями та преміями, давно став класиком української культури. Не в бронзі й не статичним, а сучасним і несподіваним, чию гармонійну музику дуже любили і виконавці, і публіка, і яку нам значною мірою ще потрібно буде відкрити.
Редакція «Дня» висловлює співчуття рідним і близьким Віталія Губаренка.
