Як повідомили кореспондентові Михайлу ЗУБАРЮ в Раді ветеранів України, на сьогоднішній день в Україні, мешкає 5 млн. 23 тис. ветеранів Великої Вітчизняної війни, з яких 350 тис. — інваліди і 525 тис. — учасники бойових дій. Інші — учасники війни, які працювали в тилу. Точна кількість загиблих навряд чи колись стане відомою, адже тривалий час наші втрати замовчувалися. Перший повоєнний перепис населення було проведено лише 1959 року. І якщо 1940 року населення України становило близько 42 млн. осіб, то за приблизними даними 1950-го року — 36 млн. І це при тому, що 1946 року до УРСР було приєднано нові території, на яких також мешкала значна кількість населення. Досі не вирішено проблему тих, хто воював за Україну на боці ОУН—УПА, а кількість цих ветеранів, за різними даними, коливається від 35 до 100 тис. Хіба вони не українці?
Велика Вітчизняна війна — найбільша трагедія в історії українського народу. 8,8 млн. загиблих (за уточненими даними), 2,5 млн. примусово вивезених на рабську працю до Німеччини, 30 тис. зруйнованих сіл та 870 міст, щонайменше 45% економіки знищено — такими є страшні наслідки тих фатальних років для нашої Батьківщини.
22 червня 1941 року на світанку фашисти та їх сателіти розпочали наступ від Чорного до Балтійського морів. Рейхсканцлер Німеччини Адольф Гітлер у промові до свого народу пояснив всьому світові необхідність війни з СРСР. На його думку, сталінський режим продовжував таємне співробітництво з Великою Британією з наміром скувати німецькі сили на Сході. Фюрер навіть наголосив на тому, що спроби домовитися з СРСР (Пакт Ріббентропа-Молотова і поїздка останнього у листопаді 1940 р. до Берліна) були лише відволікаючими маневрами і Радянський Союз продовжував нарощувати свою присутність на кордонах. Безумовно, це була цинічна риторика. Гітлер сам з’єднав долі СРСР і Великої Британії. Друга світова війна, розв’язана Німеччиною 1 вересня 1939 року, набула воістину планетарного масштабу.
Попереду були героїчний захист Брестської фортеці, Одеси, Севастополя, Києва.., а також приголомшуючi поразки під Уманню та на схід від Києва у вересні 1941 року, перші перемоги зими 1941 року й катастрофа під Харковом і Керчю у травні 1942 року. Потім, після Сталінграда й Курської дуги, радянські війська знову повертаються в Україну. Визволення нашої Батьківщини протягом 1943 й 1944 року — це не тільки перемоги під Києвом, Бродами й під Корсунь-Шевченківським, але й тяжкі втрати на Букринському плацдармі й під Житомиром. Після визволення Західної України на її теренах продовжувалася війна, яку можна без сумнівів назвати громадянською, — бійці ОУН—УПА чинили опір радянським частинам. І у цій війні не було переможців. Це — лише деякі факти і цифри, вони тепер відомі. Але що стоїть за ними, які висновки повинні звідси зробити для себе ті українці, кому жити в першій половині ХХI століття?
Війну завжди починають ті, хто вірить: «Тільки один принцип треба пам’ятати — сила. Її і вимагайте, і геть все інше. Хіба право існує? Хіба варті чогось різні високі ідеї? Сила — це звучить голосно та ясно, це — кулак. От і все!» Ні, це написав не Гітлер, хоч ці слова цілком відповідали його поглядам. Це — німецький націоналістичний публіцист М. Харден (1903 р.). Жахлива естафета ідей, чи не так? Гітлер був першим фанатиком культу війни, є в нього і зараз послідовники — відверто цинічні та лицемірно приховані. Але ставка на силу в ХХI столітті є абсолютно нетерпимою, незалежно від того, йдеться про нав’язування своєї волі іншим народам чи всередині своєї країні. Гітлерівський та сталінський тоталітарні режими з жахливою переконливістю довели: або назавжди відійде в історію доба диктаторів, або припиниться гідне життя народів на Землі. Героїзм людей на всіх континентах (в тому числі й мільйонів українців) наблизив людство до єдиного можливого вибору: перший варіант! Але давайте дивитися правді у вічі: і зараз ми ще не гарантовані від загрози нового тоталітаризму і диктатур. Ось у чому, крім іншого, полягає пекуча актуальність уроків війни. Мимоволі згадається тут У. Фолкнера: «Минуле нікуди не зникає. Власне, воно навіть не є минулим».
Друга світова була для України особливо страшною ще й через те, що наш народ не мав власної держави. Фашистські ідеологи з людоїдською прямотою заявляли: українці — раби німецьких колоністів. Рейхскомісар Еріх Кох говорив: «Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття і власність українців. А якщо мені трапиться українець, достойний зі мною сидіти за одним столом, я муситиму наказати, щоб його розстріляли». З іншого боку, радянська система розглядала Україну виключно як складову наддержави — СРСР, а звільнення її від фашистів (задля чого віддали своє життя мільйони самовідданих українців та неукраїнців, комуністів та некомуністів) лише як запоруку зміцнення цієї наддержави.
Таким чином, право України на власну державність ніколи не здавалось таким нездійсненним, як в 1941—1945 рр. Про що казати, коли одна з протиборствуючих сторін — нацисти — взагалі відмовляли українцям як нації в праві на життя! Але історія — драматург, геніальніший за Шекспіра, вона вибудовує життя за своїм сценарієм, передбачити який завжди неможливо. Коли в 1945 р. всі етнічні українські землі після перемоги над фашизмом були об’єднані в складі УРСР, хіба могли знати керівники в Кремлі і в Києві, що це — перший крок до майбутньої незалежності України?! Але сталося саме так.
У роки війни людина знала: щоб здобути свободу, треба присвятити себе боротьбі за мету незрівнянно більш високу, ніж врятування тільки власного життя. Це знали Олександр Довженко і Олег Ольжич, Олена Теліга і радянський маршал, українець Павло Рибалко. Список можна продовжувати на тисячах сторінок. Всі ці люди пристрасно бажали одного — щоб нинішнє покоління збагнуло абсолютну цінність кожного людського життя у вільній країні. Мабуть, це і є один з головних висновків Великої Вітчизняної. Як писав класик української літератури ХХ століття Улас Самчук, «сьогодні кожний народ хоче жити. Пристрасно сильно жити. Хто тепер цього не зрозуміє, той рано чи пізно впаде жертвою власної недалекоглядності».
Продовження теми на стор. «Історія та «Я»
