Благословенна країна пишних натурниць і натюрмортів, різнокольорових
свобод і густих світлотіней продовжує регулярно балувати нас, не дуже там
відомих, ласощами з кіноекрану. Ретроспективи кінематографа Нідерландів
— з приводу дня народження Королеви, чергового фестивалю, а те і просто
без приводу — стали майже звичними. Майже — тому що кожного разу збирають
неймовірні натовпи бажаючих подивитися, вже й не вперше, це кіно.
Важко спочатку зрозуміти, чим так сподобалися нідерландські
картини нашому бідному, але життєрадісному глядачеві. Адже при всьому бажанні
легким і розважальним цей кінематограф не назвеш. Не рахуючи декількох
короткометражок і пари мультфільмів, всі інші повнометражні стрічки, в
тій або іншій мірі немов катком прокочувалися залом, вганяючи його в рамках
одного сеансу то в меланхолію, то в регіт, то знову в співчутливе мовчання.
Адже героям голландських фільмів доводиться нелегко, навіть якщо їх красиво
знято. Щодо цього моменту — все гаразд: вишукана операторська робота, любовно
вибудуваний кадр майже в кожному фільмі відразу змушують згадати про багатющий
живопис цієї країни. А художники, що створили колись цей чарівливий живопис,
як ніхто в світі, вміли грати зі світлом і тінями, вміли дозувати темряву
так, що вона є скрізь, навіть у наймирніших пасторалях. Так і кіно: психологічна
«світлотінь» густа, контрастна й, при цьому, природна. Особливо в справі
контрастів досяг успіху вже добре знайомий київській публіці Алекс ван
Вармердам, чиї «Мешканці Півночі» і «Плаття» вже вкотре демонструвалися
в Київському будинку кінематографістів (це — не рахуючи ще декількох показів
на ТБ). Обидва, досить різних, фільми глибоко схожі в тому, як поводяться
типові «вармердамовскі» герої у винахідливо вигаданих обставинах. Фільми
Вармердама набиті зовні спокійними та флегматичними диваками, які насправді
геть усі несуть у собі міни уповільненої дії — і кожен у певний момент
вибухає й починає творити таке, що обертає всі до цього звичайні обставини
його життя на цілковитий абсурд. Стрічки цього, насамперед театрального,
режисера смішні до кольок (особливо це стосується «Плаття»), але дуже швидко
всі ці комічні тички, жартики і затріщини починають заподіювати реальний
біль персонажам, перетворюючи їх з клоунів власного побуту на глибоко трагічних
осіб. Але і це в свою чергу — маска: Нідерланди — не Москва, не вірять
до кінця ні сльозам, ні сміхові.
Іронічна усмішка навіть у найдраматичні, крайні хвилини
характерна і для прижиттєвого класика, Йоса Стеллінга, завдяки якому (якщо
не рахувати оголівудненого Пола Вергувена) в світі власне й дізналися про
голландське кіно. Стеллінга в нас знають і люблять давно, але, мабуть,
його останній, ще на торішній «Молодості» продемонстрований фільм «Ні потягів,
ні літаків» спантеличив і стійких шанувальників — маса діалогів, сучасний
антураж дії, ніякої сповільненості та медитативності, якою так уславився
режисер. Однак останній день з життя героя-невдахи пролітає за півтори
години на одному диханні — але й тут Стеллінг закликає не вірити смертельній
розв’язці, не дуже приймати на віру тупик, де вже точно ні потягів, ні
літаків. Власне, можна говорити вже про якусь спільну рису більшості голландських
фільмів — вони течуть дуже рівно, потім, як правило, в фіналі вистрілюють
у глядача тугим струменем насильства. Так, режисер Карім Траїдія з його
«Польською нареченою» відчуває себе явно комфортно в рамках цього негласного
канону. У його цілком легкому та професійному фільмі почуття, що поступово
зароджується між вайлахом-фермером і польською мігранткою, розв’язується
стріляниною, сокирою й трупами двох негідників, котрі заважали щастю —
нескладно при цьому здогадатися, що й злиття героя з героїнею відбувається
буквально на трупі забитого ворога.
Найбільш випадає з цього ряду, мабуть, найзнаменитіший
голландський фільм останніх років. Це відзначений «Оскаром» 1998 року «Характер»
Майка ван Діма. Тут ні найменшої усмішки, ніякого грайливого відсторонення.
Розмашистий кінороман про те, як батько за допомогою різноманітних, створюваних
ним перепон і труднощів, виховує характер і волю до життя в свого незаконнонародженого
сина, сподобався американським кіноакадемікам насамперед, звичайно ж, фабулою
звершень і кар’єри — в Новому Світі люблять фільми про бастардів, що стають
мільйонерами. Однак і американської широковідомої динамічності дуже мало.
Дивитися «Характер» нестерпно важко спочатку, але з певного моменту він
втягує в себе настільки, що за психологічною дуеллю сина (Федя ван Х’юет),
батька (Ян Деклер) і матері (Бетті Схуурман) спостерігаєш із завмиранням
серця, котре перевершує будь-яке хвилювання від найкрутіших бойовиків.
Ролі в фільмі виняткові, але партія суворого батька, судового виконавця
Древергавена у виконанні Яна Деклера — примушує забути дуже багато прославлених
імен. Зіграти сильну людину, притому безмірно втомлену від життя, здатну
і на глибоку любов, і на безмірну жорстокість, Деклерові вдалося бездоганно.
«Оскар» за кращу чоловічу роль позаминулого року явно знайшов не того кандидата.
І ось саме ця, надсерйозна сага характерів дає поштовх до розуміння дивного
явища за назвою голландське кіно. Мабуть, його пояснення — в амбівалентності
слова «характер». У театральному середовищі це позначення комічного, на
грані фарсу, амплуа; коли кажуть про характерну роль, мають на увазі мало
не клоуна, і в той же час характер — квінтесенція впертості, проломлювання
лобом будь- яких стін, невтомна жага боротьби. Ці вічні, хиткі містки між
гигиканням і величчю, і становлять найголовнішу, п’янку спецію в кінематографі
Голландії; без цього кіно там неможливе, так само, як і важко уявити собі
море без пряного солонуватого аромату — тоді це не море вже, а калюжа.
Тому й ломиться народ у Києві втретє поспіль дивитися одні й ті ж картини
— щоб подивитися на цих Гераклів у клоунських ковпаках. Подорож у нідерландський
Сад характерів — заняття дивне. Не дуже легке, не дуже серйозне, але, головне,
що відбувається воно в реальності, поза всякими сновидіннями та дутими
ілюзіями — так, як цього хочеться насправді.
