Останній монах, на ім’я Діамид, — єдина надія на повернення колишньої слави Білокриницької митрополії старообрядців — нещодавно помер, іще й сороковин не минуло. На місці колишнього чоловічого монастиря в селі Біла Криниця, що міститься на самому краю Чернівецької області та й загалом України, нині влаштована... прикордонна застава. Від митрополії залишилося лише ім’я верховного ієрарха. Резиденція митрополита Білокриницького міститься в містечку Браїли (Румунія). А в самій Білій Криниці ще й нині є величезний і прекрасний митрополичий собор.
Його збудовано ще на самому початку минулого століття на кошти князя Олексія Овсянникова в пам’ять про сина, загиблого зовсім молодим. Зовні споруда нагадує відомий усьому світові собор Василя Блаженного в Москві. Цікаво, що наприкінці перебудови під патронатом покійної Раїси Горбачової було розпочато реставрацію Успенського собору. Покриті позолотою хрести на куполах — пам’ять про ці благі наміри. Власне, лише пам’яттю і живуть нинішні нащадки старообрядців-переселенців із Росії, які принесли сюди свою мову, культуру та релігійні звичаї.
ВИТОКИ
Громада російських старообрядців (за іншими назвами — липовани чи филипони) вперше прибула на Буковину із Причорномор’я 1777 року. Поселення втікачів, що не хотіли коритися офіційній церкві часів патріарха-реформатора Никона, з’явилися в трьох повітах. Місцева влада за протегуванням австро-угорського сейму (Буковина тоді належала Габсбурзькій монархії) дозволила їм вільно відправляти свої релігійні обряди, звільнила на 20 років од державних податків, на 50 — од військової служби. За невелику платню переселенці одержали землю і були звільнені від панщини. Липовани сприяли поширенню в краї садівництва, бджільництва, гречкосіяння, меліорації земель. 1910 року на Буковині проживало 3,2 тисячі старообрядців.
«ВСЕ УЛЯТУЧИВАЕТСЯ ОТСЯДОВА»
Більшість вулиць села останніми роками стали повністю безлюдними. Двері й вікна напівзруйнованих будинків давно зачинені на колодки. Селяни здебільшого переселилися в інші, перспективніші населені пункти. З майже 150 мешканців, які досі живуть у селі, 80% — старенькі бабусі та білобороді дідусі. Молодих сімей лише п’ять. Одна з них щойно повернулася з Донецької області, де чоловік-годувальник працював шахтарем, а після закриття шахти залишився без роботи.
— А що там робити? — каже мати двох дітей Катерина С. — Тут хоч город є та якусь живність тримати можна. Ось криниця своя, господарство. Якось та й проживеш, голодним ходити вже не будеш.
На запитання, як і чим бавляться діти, Катерина відповідає, що або бігають десь селом, або ж біля телевізора цілими днями просиджують. Телевізор і радіо, як виявилося, — то чи не єдиний зв’язок села із цивілізацією. Щоправда, є ще рейсовий автобус, який ходить дуже зрідка. Щоб доїхати до обласного центру, треба викласти 3 гривні 50 копійок. І це за умови 30-гривневої пенсії, яку з великим запізненням жителі Білої Криниці одержують також дуже зрідка.
Навколо все ніби застигло. Тишу не порушує ані автомобільний гуркіт, ані дитячий сміх. Вулицями чимчикує коза Апреля — повноправна володарка всього навколишнього: заходить до будь-якого двору, пощипує траву, де заманеться. У місцевій початковій школі — 9 учнів. У десятирічку згодом підуть до сусіднього Старого Вовчинця, за 10 кілометрів від Білої Криниці. А колись і тут була восьмирічна школа, де працювало десять учителів, серед яких заслужений учитель України Н. Васильєва.
Мова старообрядців чи, як їх ще називають буковинці, липован російська, з яканням, характерним для середньої смуги Росії. Церковний спів нагадує мелодику фольклору російської глибинки.
— Улітку тут благодать, а от узимку, коли замете снігом, біда, — розповідає Ольга Макєєва, немолода, проте жвава жінка, яка славилася в селі своїм гарним голосом. Розповідають, що за її співом, який здалеку чутно, колись дізнавалися, що люди повертаються з поля. — Живемо завдяки грибам, картоплі та іншій городині. Улітку рятують полуниці та яблука, по які приїжджають навіть з інших сіл та районів області. Бувало, по 7-10 відер полуниць збирала мало не щодня. Село наше тепер старіє і вимирає. Молодих немає, роботи також. Гості приїжджають навіть з інших країн. Подивляться на нас, на церкви наші, похитають головами та й їдуть собі. А ми ж берегли це все, будували, думали, дітям залишиться та й ми старість спокійно зустрінемо. А вийшло бачите як: руїна, а не село. Собор поремонтувати не можемо, збираємо по копійці..
Розповідають, що в часи радянської влади, коли собор Успіння Богородиці перетворили на склад для зберігання міндобрив, звідти вивезли три вантажівки богословських книг. Митрополичі ризи разом з іконами, видертими з іконостасу, також зникли в невідомому напрямку.
Селяни розповідають, що до Білої Криниці приїжджав Віктор Ющенко, ще тоді, коли був головою Нацбанку.
— Подивився Ющенко на наші церкви та й сказав, що, об’їздивши немало світу, ніде такої краси не зустрічав. Пообіцяв допомогти, але поки що нічого не чути, — розповів білобородий церковний староста Єремей Дєєв.
Так збіглося, що у вівторок, 18 квітня, тепер уже прем’єр- міністр Ющенко з нагоди святкування Дня охорони пам’яток історії пообіцяв надати кошти на порятунок подібних об’єктів. Та чи надійдуть вони і на реставрацію Білокриницького архітектурного дива?
Успенський собор узимку порожніє. Паства тісниться якось у так званій зимовій церкві, де є піч, подушечки для сидіння. Біда і в тому, що, маючи три церкви, селяни правлять службу без священика. Тільки на великі свята з румунського боку приходить отець Георгій. На Великдень освячуються лише калачі та яйця. А під час хрещення дитину або навіть дорослу людину тричі занурюють у воду з головою. Тих, хто хрещений не таким чином, старообрядці називають «обливанцями». Хрестяться мешканці Білої Криниці, як було заведено ще до реформи патріарха Никона, двома пальцями.
75-літній пишнобородий дідусь у монастирському саду на самому кордоні з Румунією пасе кіз:
— Працювати я розпочав на будівництві Чернівецького машзаводу, — розповідає Андроник Пузанков. — Потім до війська пішов, а повернувшись, продовжив роботу в пересувній бригаді. У сім’ї нас із батьками було десятеро, то я одержав квартиру. Потім 23 роки слюсарював у тролейбусному депо. Наших старообрядців у Чернівцях багато — майже тисяча. Навіть церкву свою відкрили. Тепер я залишив квартиру дітям, а сам повернувся до рідної Білої Криниці, щоб тут дожити життя.
ЛАЗНЯ ПО-ЧОРНОМУ
Біля кожної оселі Іванових, Осипових, Пузанкових та Сидорових обов’язково є одна успадкована від їхніх попередників річ — російська лазня, яку зазвичай «затоплюють по-чорному».
— А що ти за росіянин без лазні, — розповідає дідусь Діонісій Петров, який, залишившись після війни без ноги, прославився своєю пасікою та майстерно збудованою лазнею. — Так у нас заведено ще з діда- прадіда — шмагати себе віниками в прокіптюженій лазні. Це ж дуже корисно. Новонароджене немовля вже наступного дня заносять до розпеченої парної.
У нас завжди люди були здорові здебільшого завдяки лазням. Коли навколо всі масово хворіли і помирали, нас епідемії обминали. Зрештою, навіть курців у Білій Криниці ще донедавна не було. Курили 2-3 чоловіки, то їх усі сторонилися, мов чумних.
«Лазня по-чорному» — це обкурене деревним димом приміщення. Від печі, на якій нагрівається каміння та горщик із водою, на хату валить дим: димаря немає. Коли прокіптюжені стіни добре прогріються, а багаття починає пригасати, золу виносять, і з приміщення вивітрюється весь дим. Тоді можна починати миття. Цікаво, що навіть ті вихідці з Білої Криниці, які себе вже давно вважають корінними чернівчанами, частенько в суботу приїжджають до рідних пенатів саме для того, щоб затопити лазню.
…Коли ми від’їжджали, серед сільської тиші раптом почувся сміх та вигуки молодих людей. Галасували українською мовою, що було так незвично тут чути. З-за плотів виглядали потривожені старенькі сивобороді дідусі. Як виявилося, тишу порушили прикордонники з дівчатами з обслуговуючого персоналу тутешньої застави. Шукали селом двох свиней, що втекли із загорожі, де вигодовується худоба на харч солдатам. А трохи згодом знову запанувала тиша...
