Цими весняними днями киянин Вадим Щербатенко мав
би повернутися з армії додому. Та батьки забрали сина ще в грудні. Ховати.
У свідоцтві про смерть, яке вони отримали, говориться, що помер він у віці
19 років у місті Чугуїв від закритої черепно-мозкової травми. Карну справу
за фактом смерті колишнього радіотелеграфіста радіостанції Р-142 військової
частини 2285 солдата Національної гвардії Щербатенка В.І. військовою прокуратурою
Харківського гарнізону припинено «за відсутності події злочину». ...
«ВАШ СИН ОТРУЇВСЯ КАБАЧКОВОЮ ІКРОЮ», АБО ХРОНІКА ТРАГЕДІЇ
Рано вранці 15 грудня минулого року батькам Вадима Щербатенка
зателефонував замполіт: «Ваш син у важкому стані — отруївся кабачковою
ікрою, приїжджайте». 16 числа мати й батько — Галина Миколаївна та Іван
Васильович, а також друг Вадима Денис були вже в Чугуєві.
Із розповіді матері:
— У медсанбаті Вадим лежав під крапельницею. До нього був
підключений апарат штучного дихання. Голову сина було порізано — йому зробили
трепанацію черепа. І на животі шов — також робили операцію. На лобові Вадима
вм’ятина. Вухо синє, за ним великий синяк і запечена кров. З правого боку
грудей — забите місце. На передній частині лівої ноги — два синці і один
великий синець під коліном. Пальці на руках страшні, розпорені. «Боже,
— говорю, — що це таке?» Відповідають: «Кров у пальці не надходить, а аналізи
ж треба було якось брати». Я плакала, кричала, хотіла, щоб син мене почув:
«Вадимчику, дихай, дихай сам. Борися за своє життя». Він не чув. До тями
не приходив... Трохи пізніше я дізналася, що у нього зламано чотири хребці
— з 4- го по 7-й... Лікар говорить: «Може, це в нього з дитинства? Може,
родова травма?»
Пояснення того, що трапилося, були плутаними. Тому, знаходячись
четверо діб біля сина, батьки провели власне розслідування.
Картина вимальовувалася така. 13 грудня з роботи зі штабу
Щербатенко прийшов до казарми о 22.25 у нормальному стані, в хорошому настрої.
(«Ще пожартував зі мною», — згадує днювальний). Ліг спати. Десь о другій
годині ночі один із солдатів пішов до туалету і побачив, що Вадим стоїть,
тримаючись за стінку. Не поцікавившись, у чому справа, він повернувся до
ліжка. Коли в десять хвилин на шосту зайшов інший, Вадим лежав на підлозі
на спині з розплющеними очима. Солдат доповів днювальному. Той відповів:
«Віднеси й поклади його на ліжко».
О шостій ранку в казармі з’явився комбат. Потім перед батьками
він виправдовуватиметься: «Мені сказали, що Вадим п’яний. Я не підійшов.
Хоча, звісно, мав би підійти. Це моя єдина помилка». Так, але яка?! Адже
людина вмирала. О восьмій Вадима оглянув медбрат. Але лише через дві години
його доставили до санчастини. І тільки о п’ятій вечора, без свідомості
і вже посинілого, Вадима переправили на носилках до медсанбату. О десятій
вечора його прооперували...
18 грудня. До тями Вадим не приходить. Його матір, Галину
Миколаївну, час від часу запитують, коли вона збирається поїхати, радять
піти відпочити. Близько восьмої вечора капітан (він, так би мовити, був
«приставлений» супроводжуючим до батьків Щербатенка) зайшов за Галиною
Миколаївною й запропонував піти в палату до Вадима. Там молода жінка Олена,
яка назвалася екстрасенсом, починає над хворим «водити руками». І заспокоює
матір: «Він мені піддається. Завтра з вашим сином працюватиму». Капітану
ж кидає не зовсім зрозумілі слова: «А ТО вже можна відключити». Згодом
Галина Миколаївна здогадалася: йшлося, мабуть, про апарат штучного дихання.
У двадцять хвилин на першу ночі до кімнати, де мешкала
Щербатенко, знову постукали. На порозі стояв командир батальйону, медсестра
і капітан, який приводив екстрасенса. «Кріпіться, мамо, — сказали Галині
Миколаївні, — Вадим помер».
ЯК СПРАЦЮВАВ МЕХАНІЗМ БЕЗЗАКОННЯ
Отже, солдат «отруївся кабачковою ікрою» або був п’яним,
тому сам упав лобом на кран у туалеті — звідси вм’ятина на лобі, сам разом
із тим наставив собі на ногах синців і зламав чотири хребці?... Абсурд!
Крім того, хіба після отруєння кабачковою ікрою роблять трепанацію черепа
й операцію на черевній порожнині?
З іншого боку, якою ж має бути ступінь сп’яніння, щоб людина
сама із собою таке вчинила? Це також якось не в’яжеться з образом потерпілого.
Судячи зі службової характеристики, підписаної командиром частини 2285
підполковником гвардії А. Опанасенком, «у центрі пересувних засобів зв’язку...
солдат гвардії Щербатенко В.І. проявив себе як старанний, дисциплінований,
здібний, грамотний воїн. За характером спокійний, урівноважений». У характеристиці
з Київського математичного ліцею № 100 «Поділ», що закінчив Вадим, зазначається,
що Щербатенко «...захоплювався технікою, вивчав комп’ютер. Був членом збірної
ліцею з баскетболу. Користувався повагою товаришів». А деканат радіотехнічного
факультету НТУУ «КПІ» повідомляє, що «...Щербатенко В.І. був ініціативним
студентом, мав хороші організаторські здібності, в групі був фінансовим
старостою і профспілковим працівником. Працелюбний, чуйний, добрий, уважний.
Завжди поспішав прийти на допомогу тому, хто опинився в біді». До військової
частини в Чугуєві рядовий Щербатенко прибув 8 грудня 1998 року. Коли мати
й батько приїхали на присягу, комбат сказав: «Син у вас хороший, тямущий,
такі нам потрібні. Залишаю його при собі». Показав батькам кімнату, де
Вадим працюватиме за комп’ютером. Незабаром Вадима забрали до штабу дивізії.
В одному з листів додому він пише: «Сиджу днями за комп’ютером, тільки
вибігаю поїсти та іноді перекурити. Проте це навіть добре — ніхто не командує,
крім начальників. А вони бувають нечасто — навантажать роботою і йдуть...
У мене в кабінеті навіть музика є — магнітола. Вночі, якщо залишаюся, чайку
зроблю прямо в кабінеті, цигарку викурю й працюю». В інших листах Вадим
пише: «ніж у казармі слухати тупі крики, якби була така можливість, то
в штабі, мабуть, і спав. Тиша, спокій»...
То який образ з’являється перед нами? Алкоголіка і наркомана?
До речі, коли батьки Вадима зажадали результатів аналізу крові, їм дуже
не хотіли їх давати. Тому що в крові ні алкоголю, ні наркотичних речовин
не виявили. Факти кажуть наступне: це був здоровий, тямущий хлопець. Для
військового ж слідства, напевно, зручніше, щоб він був п’яним, тому сам
упав. Звідси «подія злочину відсутня». А немає злочину — немає і винних,
які мають нести відповідальність за смерть солдата.
СЛІДСТВО ТРИВАЄ
І на адресу товаришів по службі сина, і на адресу військових
медиків мати, в горі, кричала: «Ви всі вбивці, всі!» І чи такою вже вона
була не правою? Хіба це нормально, що солдат, побачивши о другій ночі товариша
по службі в явно незвичайному стані, не поцікавився: може, потрібна допомога?
(Або він боявся допомогти?) Хіба це нормально, що комбат не підійшов вранці
до солдата, який не встав із ліжка? Хіба це нормально, що медбрат, оглянувши
Щербатенка о восьмій ранку, доставив його до медсанбату тільки ввечері
— вже посинілого і без свідомості?! І ще запитання: з яких це пір в армії
не медики, а екстрасенс господарює в реанімації?
Я не даремно так детально описала останні години життя
Вадима Щербатенка. Вражає безглуздість смерті молодої, здорової, спортивної
людини. Навіть, якщо її побили, травми, цілком можливо, були не смертельними.
Але, не надавши своєчасно допомоги, оточуючі, по суті, «допомогли» йому
померти. «Допомогли» своєю безпорадністю і, за великим рахунком, байдужістю.
Коріння цього, швидше за все, криється в горезвісній армійській круговій
поруці, коли правило «не виносити сміття з хати» виявляється ціннішим за
людське життя.
У Збройних силах колишнього Союзу, наскільки мені відомо,
із померлих внаслідок нанесення тілесних ушкоджень, 20% військовослужбовців
були доставлені до госпіталів і лікарень ще живими. Історія загибелі сержанта
Щербатенка наштовхує на думку, що подібні випадки приховуються і за статистикою
армійської смертності в нашій державі, вже десять років незалежної. Тільки
хто прочинить завісу цієї статистики? Наша армія, на жаль, як і раніше,
залишається «закритою для суспільства «річчю в собі». Справа Щербатенка
— типовий приклад. Суть не тільки в тому, що слідство не тільки не встановило
ХТО ВИННИЙ, але й спрямувало всі свої зусилля на те, щоб смерть солдата
подати НЕЩАСНИМ ВИПАДКОМ, що стався з вини самого потерпілого. Подібна
практика і створила в армійському середовищі страшний нерозривний ланцюг,
ланки якого називаються: безкарність — беззаконня — свавілля... Вперше
про свавілля в армії відкрито заговорили наприкінці вісімдесятих, ще в
колишньому Союзі. 1990 року було створено Спеціальну комісію з перевірки
причин загибелі і травматизму військовослужбовців, захисту їхніх законних
прав і інтересів. З 96 раніше розглянутих карних справ 92, тобто 95,9%,
було відправлено на додаткове розслідування. Було виявлено, що в Збройних
силах СРСР щорічно гине від 6 до 8 тисяч чоловік...
А якою є сьогодні смертність у нашій армії? І як дивиться
Генеральна прокуратура України на подібні, як справа сержанта Щербатенка,
розслідування?
— На жаль, — говорить заступник генерального прокурора
України Валерій Радзьоха, — факти несумлінності зустрічаються. Ось
і в справі Щербатенка, ретельно вивчивши судово- медичну експертизу і перебіг
слідчих заходів, ми знайшли прорахунки територіальної військової прокуратури.
Рішення про припинення цієї карної справи Генеральна прокуратура скасувала
й повернула до Харкова для додаткового розслідування.
— А скільки солдат гине в мирний час в армії України?
— Щойно я підготував звіт на засідання колегії Міністерства
оборони. 1999 року загинуло 118 солдатів (це на 60 чоловік менше, ніж 1998).
Половина з них наклала на себе руки. Показники двох місяців минулого року
й січня — лютого нинішнього говорять про те, що загибель в армії скоротилася
на 10%. І також наполовину поменшала кількість самогубств...
Так, показники начебто покращуються. Але з огляду на «справу
Щербатенка», військове слідство на місцях не зацікавлене докопуватися до
причин трагедій, що відбуваються в армії. Тому немає впевненості, що «самогубства»
НАСПРАВДІ були суїцидами. Можливо, це армійським чиновникам так зручно
їх подавати? До речі, Всеукраїнська рада матерів загиблих і померлих у
мирний час військовослужбовців має намір поставити перед урядом питання
про реабілітацію честі тих, кого в армії посмертно назвали самогубцями.
Є на це причини... Але це вже інша тема.
P.S.
Як і всякий солдат, Вадим Щербатенко писав додому листи.
Наводжу два уривки з них, досить красномовні, які коментарів, мабуть, не
потребують.
«Тут у мене невеличка «проблемка» виникла: навіть не знаю,
чи говорити про неї. Я, мабуть, розкажу, щоб ви були в курсі, а сам спробую
викрутитися якось, а ви, може, підкажете, як краще...
Одним словом, у нас є тут такий військовий начальник (якому
ми, точніше ти, мамо) біля входу до казарми на присягу горілку давала —
я говорив, що він кращий за інших. Ще коли ми приїхали тільки сюди, то
заповнювали всякі папери — анкети, писали про себе, про батьків. Він людина
взагалі хороша — і грошей, і сигарет іноді дає, і до Харкова якось брав
нас із собою, ну, одним словом, про нас (писарів) піклується. Так якось
він підійшов і попросив мене, щоб батько пошив йому куртку (батько працює
на шкіряному заводі. — В.К. ), а він, мовляв, заплатить — якщо хочемо,
то вам, а може, і мені зі своєї зарплати щомісяця виплачуватиме. Я поки
що від цього відмовляюся, а коли ще у відпустку їхав, то він говорить,
щоб сказав батькам. Коли я приїхав сюди, то сказав, що у тата на роботі
якісь проблеми. Він тепер, як тільки може, підходить і нагадує про це,
мовляв, якщо вийде це, то і з відпусткою у мене проблем не буде. Я на це
сильно не відреагував, так він тепер час від часу то про характеристику
заговорить, то ще про щось. А взагалі у нас, крім КОМБАТА та ще парочки
начальників, інших просто не знаю, як назвати. По секрету кажучи, як тільки
начальство вип’є, то починається «збирання» грошей з солдатів. Мене ще
не чіпають. Може тому, що я якось наближений до них, але ось тільки цей
«просить». Я навіть не знаю, чи варто вам про це говорити. Тому вирішив
хоч ввести вас до курсу справ. Якщо приїдете, то, щоб знали, що говорити,
а то він мені навіть розміри дав. Ось так. Тепер написав листа і не хочеться
навіть його відсилати. Соромно перед вами».
