Першою порою її життя була весна. Ровесниця століття, вона народилася у квітні. У вісімнадцять років колишня московська гімназистка, яка із золотою медаллю закінчила гімназію, а потім разом з батьками переїхала до Києва, стала дружиною Леся Курбаса, тоді вже визнаного авторитета, який сміливо прокладав нові шляхи в українському театрі. З ним у життя юної Валентини увійшло все, що народжувалося вперше: «Молодий театр», «Кийдрамте», «Березіль». Обравши його, вона назавжди обирала покликання, мову (до першого виходу на сцену зовсім не знала української), батьківщину.
Мов рясноцвітний весняний розмай, у спілкуванні з Курбасом розцвітав людський і акторський талант його Музи. Це були її університети у безберегому морі людських знань. Він навчив її над усе любити й цінувати книги — над матеріальні блага й мінливу славу. Він дбайливо вів недосвідчену дебютантку звивистими лабіринтами акторської професії, вирощуючи майбутню трагічну актрису на гострохарактерних ролях, ексцентричних образах, які не дозволяли експлуатувати зовнішні дані героїні. Так вона опановувала мистецтво «перетворення» (ключовий термін Л. Курбаса, який значив перетворення життєвої реальності, її власне перетворення на місткий художній символ).
Юну красуню-дружину Курбас, старший на тринадцять років, ласкаво звав «мавпочкою». У цьому смішному прізвиську відбилися і жвавість її вдачі, і нестримний темперамент, і невтомна фантазія, завдяки якій трансформувалося і прикрашалося все, що служило матеріалом її усних розповідей — чи то сюжет прочитаної книги, чи вулична сценка, чи портрет знайомої людини. Особливу мавпячу гнучкість мало її тіло, натреноване у балетній студії знаменитого балетмейстера і педагога М. Мордкіна, який переїхав до Києва одночасно з батьком Валентини, відомим російським оперним співаком М. Чистяковим. Виразною жестикуляцією вирізнялися «промовисті» руки піаністки, котра всерйоз готувалася до вступу до консерваторії. У дитинстві вона зомлівала й могла проридати всю ніч під враженням музики А.Скрябіна, що захопила всю її сутність. Однак ні балериною, ні піаністкою вона так і не стала, вибравши такого неординарного супутника, як Лесь Курбас.
У рядках Б. Б'єрнсона, які підказали назву створеного Курбасом унікального колективу «Березіль», зливаються воєдино образи весняного оновлення й ключове слово «вибір». У цьому театрі всі молоді, всі закохані у свого художнього керівника і не зважають на невлаштованість побуту. Стосунки панують товариські, які відкидають будь-яку думку про прем'єрство. Не ставить себе вище за інших і дружина Курбаса. Мої батьки, тоді молоді актори Роман Черкашин та Юлія Фоміна, завжди згадували, як тепло і приязно їх зустріла у перший день їхнього приїзду до Харкова («Березіль» тоді лише недавно перебазувався з Києва до Харкова — на той час столиці України) сама Чистякова (це ім'я їм було вже добре відомим) — актриса, котру рецензенти називали серед провідних фігур курбасівського театру. Незабаром Черкашину поталанило стати партнером Чистякової у таких спектаклях, як «Заповіт пана Ралка», «Диктатура», «Невідомі солдати», «Хазяїн». Чистякова грала у них ролі, які вимагали жвавості і рухливості, володіння гострохарактерним штрихом, поєднання жіночої чарівливості з певною часткою шаржованості загального малюнку образу. Дружба моїх батьків з Валентиною Миколаївною залишалася незмінною до кінця її днів. З батьком їй згодом довелося працювати і як з режисером, зокрема в «Євгенії Гранде» О.Бальзака — спектаклі, у якому вона створила один з коронних своїх сценічних образів, зігравши роль головної героїні.
Та я мимовільно забігла наперед, пригадавши про події іншого життєвого сюжету. А перед тим на долю Валентини Чистякової випало найтяжче випробування. Вона стала називатися спочатку дружиною ворога народу, а потім його вдовою, залишаючись при цьому актрисою того ж театру, який був ним створений і з якого його вигнали як формаліста-звідника, буржуазного націоналіста, пізніше навісивши клеймо шкідника, який начебто потай проводив підривну діяльність і антирадянську пропаганду. З нею залишилася мати Курбаса, сильна й мужня маленька жінка Ванда Адольфівна Курбас-Янович, яка любила свою невістку — єдину близьку людину.
Втративши у тридцять три роки чоловіка та вчителя, Валентина Чистякова вступала у літню пору свого життя й одночасно кульмінаційний момент своєї артистичної кар'єри. Місце Курбаса у театрі зайняв Мар'ян Крушельницький — вихованець березільської акторської школи, який внутрішньо завжди залишався вірним її методам і у своїй акторській, і у режисерській роботі, попри ті стильові трансформації, що нав'язувалися зверху. Він побачив у Чистяковій масштабну актрису трагедійного плану. Саме йому вона зобов'язана тим, що у передвоєнні роки створила у спектаклях різних режисерів один за іншим такі незабутні образи, як Катерина у «Грозі» О. Островського, Лучицька у «Талані» М. Старицького, Євгенія у спектаклі за твором О. Бальзака. Російська, українська, західноєвропейська класика. Всі три спектаклі були художньо рівноцінними у своїй досконалості (спектаклі довго зберігалися у репертуарі харківського театру як його «золотий фонд»).
Чистякова зустріла рясну плодами осінь як всіма визнана провідна українська актриса, оточена поклонінням публіки, яка скрізь зустрічала пошану й повагу. Водночас навколо неї та її дому мовби існувала якась особлива аура. Невловимо відчувалася дистанція, яка відділяла вдову Курбаса від іншого колективу. І жила вона не у загальному акторському будинку, а у більш елітному районі. Її побут богемними рисами не вирізнявся. У гостях у неї зазвичай збиралося невеликий гурт інтелектуальної еліти. У бібліотеці Курбаса, що чудом збереглася під час війни, стояли на полицях книги, які давно були приречені на «спецсховища». Тут незмінно бував у дні харківських гастролей відомий читець Дмитро Журавльов. Через нього відбулося знайомство Чистякової зі Святославом Ріхтером. У наших сімейних розповідях зберігся такий дивовижний епізод. Ріхтер гастролював у Харкові. Один з вечорів випадково виявився вільним, і він провів його в театрі, подивившись Чистякову в «Талані». Після спектаклю він зайшов за куліси і, побачивши Валентину Миколаївну — Лучицьку, став перед нею на коліна на знак свого найглибшого захоплення її великим талантом.
Як і Чистякову в житті, Лучицьку на сцені оточувала особлива аура. Це була дистанція, котра народжується масштабом її зосередженого на своїй внутрішній темі, піднятого над дріб'язковою буденною суєтою строкатого театрального середовища таланту, яка зумовлює невдоволення низьких душ і віддану любов дружнього акторського кола. Спектакль був особливий тим, що у ньому не було маленьких ролей. Тут грала чи не вся трупа, становлячи собою єдиний злагоджений ансамбль, який я можу порівняти лише зі звучанням симфонічного оркестру.
Чистякова, яку я пам'ятаю, грала молодих героїнь у зрілу пору своєї ранньої осені (серед них привабливу Джемму в післявоєнному «Оводі», де відзначився галичанин Я. Геляс, який щойно влився у трупу шевченківців). Життя не пощадило її і на цьому останньому, зовні такому тріумфальному етапі шляху. Безжалісно грубо у її власній долі повторилася драма її сценічної героїні. І випала вона на той людський і акторський вік, коли вже зникла надія на швидке забуття завданих образ. Душевна рана збiглася з раннім уходом зі сцени, як тільки настав пенсійний вік.
Довгою і суворою була зима її тривоги. Красуня-актриса перетворилася на бабусю, яку погано слухалися ноги. Вона ще бадьорилася, приховувала, поки могла, матеріальні труднощі, що переслідували її, викладала на театральному відділенні Інституту мистецтв — у скромнiй ролі помічника основного керівника курсу.
А харків'яни та гості міста, входячи до прекрасного парку ім. Т. Шевченка, зеленої оази у самому центрі, милувалися одним з найкращих пам'ятників Кобзареві, оточеним скульптурними фігурами із зображенням героїв його поезії. Милувалися й особливо виразною фігурою української мадонни — шевченківської Катерини, яка притискала до страдницького материнського серця маленьку живу істоту, сина Івана. Зупинялися, проходили мимо — і мало хто пам'ятав і знав, що позувала скульптору актриса Валентина Чистякова, залишившись назавжди стояти у самому центрі міста своєї акторської слави.
Прах актриси покоїться на харківському кладовищі в одній могилі з Вандою Адольфівною Курбас-Янович. Поруч з іменами двох цих жінок символічно вибите ім'я сина і чоловіка, Леся Степановича Курбаса, чия безвісна могила загубилася на безкрайніх просторах сталінського ГУЛАГу.
