Шановна редакціє!
Будучи постійним читачем вашої газети, хочу висловити свої думки про критичне становище української культури та духовності. Головними причинами такого становища була багатовікова тотальна русифікаторська політика Росії щодо України і бездіяльна політика сучасної влади в цьому питанні.
Повністю згодний з авторами статей М.П. Онищенком і В. Матяшем («День» від 18.03.2000 р.) , у переважній більшості згодний із розумними пропозиціями і думками С. Удовика і майже не згодний з Г. Голициною.
Для виправлення ситуації потрібна розумна, зважена державна політика уряду й активна, ефективна участь усієї української громади в розвитку української культури. І обов’язковою умовою тут має бути правило: «Не зашкодь іншим культурам». Некоректно сьогодні зіставляти рівні української і російської культур. Адже вони віками розвивались у нерівних умовах. Розвивати російську культуру, мову завжди було престижно, вигідно, безпечно. Українська ж культура та мова постійно пригнічувались, критикувались, заборонялись.
Щоб вирішити посталі проблеми, треба із широким залученням відповідних спеціалістів розробити, прийняти і постійно контролювати виконання законів для розвитку української культури і мови. Хто заважав депутатам, особливо націонал-патріотам, такі закони прийняти і реалізувати? Однак для цього треба самим працювати, а не говорити і обвинувачувати інших. Тоді б гарно оформлені українські книжки українських і зарубіжних авторів були на прилавках магазинів і за прийнятною ціною розкуповувалися вмить.
Виконавчій владі треба починати із себе і своїм прикладом утілювати закони в життя. Якою мовою будуть послуговуватись державні податкові службовці, коли пан Азаров не користується державною мовою? Не може вивчити чи не хоче? Чому? Ось де причини нашої біди. І це стосується багатьох державних службовців на всіх рівнях влади.
В Україні потрібна саме українська вольова влада, і тоді багато питань буде знято. На підтвердження цього наведу такий приклад. На початку 90 – х років за президента Кравчука у Львові майже всі російськомовні громадяни перейшли на спілкування українською мовою, навіть у побуті.
А тепер знову повернулося все на круги своя. Причина в невизначеній, незрозумілій політиці як місцевої, так і вищої влади в цьому питанні.
Не можу погодитися з С. Удовиком, який запитує, що робити з російськомовною Одесою. Вона стала російськомовною (як і інші великі міста) в результаті примусової русифікації. Я жив у п’ятдесятих роках в Одеській області, бував в Одесі, і майже всі там розмовляли українською мовою. Я вірю, що за умови розумної та зваженої політики держави через десятки років не тільки українці в усіх містах і селах будуть спілкуватися рідною мовою. І це буде вільний природній вибір!
Г. Голицина пише про полтавця і гуцула, які не порозуміються. А чому? Адже вони вивчали одну літературну українську мову. Інша справа, що їй (Голициній) цього хотілося б. Далі вона пише: «...тепер нам забороняють уживати рідні мови навіть у повсякденні». Хто, де конкретно забороняє? Такого вже давно немає в Україні, але, на жаль, є в Росії, де практично немає українських шкіл для мільйонів українців. Ось де ще одна причина того, що наша культура в такому стані.
Тому для кожного українця девізом мають бути слова М.П. Онищенка: «Я не помру, поки не буду розмовляти рідною мовою».
Іван ГУТ, Львів
