На відміну від футболу, баскетбол у нас ніколи не був «партійним» видом спорту. Історично баскетбол був у нас набагато «дешевшим» — баскетбольна команда вищої союзної ліги коштувала на порядок менше за футбольну дружину будь-якого обласного центру.
Куди ж рухаються дві найпопулярніші гри, як їх розвивати в невідомих нікому умовах нашої постійно реформованої держави?
Найбільш яскраво дві можливі перспективи виявилися в Рівному. На прикладі провідних футбольного та баскетбольного клубів цього міста ми й побудуємо це коротке дослідження.
Створена 1958 року в Рівному професійна футбольна команда змінила кілька назв — «Колгоспник», «Горинь», «Авангард», «Верес». Ще частіше, ніж назви, змінювалися організації, на чию шию лягав нелегкий тягар утримання футбольних «професіоналів». Футбольним «клондайком» Рівне ніколи не було, якщо не вважати двох фінансових сплесків — соціалістичного в кінці сімдесятих і невідомо якого на початку дев’яностих. В першому випадкові обласний профспілковий керівник з характерним для Рівного прізвищем Кравчук обклав футбольною даниною всю область, в результаті чого свій слід на місцевому стадіоні залишили всенародно знамениті на той час Володимир Трошкін та Віктор Матвієнко. Разом із групою футбольних заробітчан вони ощасливили поліське місто третім місцем в українській зоні другої ліги. Другий злет рівненського футболу припав на 1993—94 роки, коли із збіднілих рук міськвиконкому футбольна команда потрапила під крило скоробагатька Валерія Короткова. Щедрот цього загадково зниклого потім мецената вистачило на неповні два сезони, які увінчалися виходом рівненчан до напівфіналу національного кубку та короткочасним перебуванням серед лідерів вищої ліги.
Зрозуміло, що обидва згадані «злети» мали досить специфічне підгрунтя у вигляді високих гонорарів заїжджим майстрам. З розвитком футболу в місті та області успіхи «головної команди» ніяк не пов’язувалися. Вважалося, що дитячі тренери автоматично мають продукувати гідний футбольний резерв із тисяч хлопчаків, що марять футболом. Підсумок виявився невеселим. Після зникнення Короткова з його «бабками» розбещені легкими заробітками навколофутбольні люди кілька років намагалися повіситись на шию ще кому-небудь. Етнічний рівнянин Ігор Бакай, чия шия найбільш підійшла б навколофутбольним вурдалакам, вчасно дистанціювався до столиці і посланців малої батьківщини за спонсорськими коштами до себе не допускав.
Переживши на чолі себе кількох авантюристів команда «Верес» успішно пройшла шлях до самісінького дна існуючої футбольної структури. В осінній частині першості другої ліги, що стартувала 1999-го, в складі «Вересу» виступали гравці, чиї матеріальні вимоги дорівнювали нулю. Забезпечення команди було на рівні заводського колективу брежнєвських часів, який у вихідний вирушав на службовому автобусі до найближчого райцентру і не потребував нічого, крім такої-сякої форми та калорійного обіду в день гри. Все йшло до того, що астрономічну, як для нинішнього «Вересу», суму в 30 тисяч гривень за право пограти у другій лізі ще три місяці, на рахунок ПФЛ сплачено не буде і команда зникне з футбольного горизонту. В останню мить футбольні витрати футболістів повісили на єдине, окрім АЕС, стабільно працююче велике підприємство області — «Азот».
Невідомо про що говорив Григорій Суркіс із його директором. Це підприємство, до речі, якраз цього року має бути приватизоване. Після розмови ще вчора байдужий до великого футболу Віктор Колесник (директор «Азоту») сплатив заявочний внесок і пообіцяв забезпечити команді «Верес» належне фінансування. За словами тренера команди Сергія Сильвая новий спонсор почав із організації тренувального збору в азотівському профілакторії. Обіцяна зарплата, сподівається тренер, поверне до «Вересу» його ж вихованців, які останнім часом виступали за команди рівня Бородянки, а тому особливих вимог не висуватимуть. Остаточний склад гравців і тренерів «Вересу» визначиться вже під час першості. Говорити з тренером про турнірні перспективи щойно відродженої команди поки що якось не випадає.
До того ж невідомо, на який час вистачить доброї волі «Азоту» фінансувати загалом безперспективну поки що команду. Безперспективну насамперед тому, що в області немає достатньої кількості молодих футболістів, здатних швидко вирости навіть до рівня другої ліги. Свідчення тому — запрошення до команди колишнього капітана Вересу 37-річного Володимира Новака. Так само не варто сподіватись на підвищену глядацьку увагу — багатотисячне паломництво уболівальників на стадіон нинішньому «Вересу» не загрожує.
Тим часом охочі до спортивних видовищ рівняни знайшли змагання, гідні їхньої уваги. Вже сьомий рік тріщить від надлишку глядачів колишній спортзал льонокомбінату, збудований на базі фінського складу-модуля. Народ іде дивитись матчі баскетбольної команди «Пульсар», займаючи місця на маленькій трибуні за півтори години до початку гри. Великий баскетбол прийшов до Рівного 1993-го, коли засновники компанії «Пульсар» в особі Віктора Прищепи та Едуарда Герасимчука (останній у минулому — баскетболіст) заявили команду в найнижчу лігу першості України. Принциповою відмінністю баскетбольного «Пульсара» від футбольного «Вересу» було те, що баскетболісти спиралися виключно на власні сили в особі тренера місцевої спортшколи Сергія Шемосюка, який створив команду з власних вихованців різних років.
За сім років «Пульсар» став одним із лідерів вітчизняного баскетболу. Вже три роки рівненська команда є кращою у вищій лізі, яка в нашому баскетболі не зовсім вища, бо є ще суперліга. До суперліги «Пульсар» протягом двох попередніх років свідомо не прагнув, непокоячись за власні фінансові можливості. Президент клубу Михайло Будній всі ці роки настійливо підкреслював скромні фінансові можливості команди. Що цікаво — грошей, які б дозволили баскетболістам Рівного грати цілий сезон разом із кращими командами країни, вистачало тільки на місяць занепадаючому футбольному «Вересу». Однак на заклики баскетболістів допомогти їм матеріально так ніхто й не відгукнувся. Вже котрий рік гравці команди, які були восени четвертими на всеукраїнській спартакіаді, а нині є безперечними лідерами вищої ліги, грають практично «за харчі», не отримуючи зарплатні. Знаючи примхливість вітчизняних спортивних зірок, які при першій нагоді волають, що з ними «нє рассчіталісь», залишається лише дивуватись безкорисливій відданості баскетболістів «Пульсару» своїй справі, своїй команді. — Тут нема чого дивуватися, — говорить тренер команди Сергій Шемосюк, — у нас склався колектив однодумців, які прагнуть разом пройти весь шлях до баскетбольних вершин. — Ми нікого в команді силою не тримаємо, — продовжує тренер, — однак ті, хто йде від нас у пошуках кращих матеріальних умов, дуже швидко зупиняються у своєму зростанні. Останній приклад — Олексій Цимбал, який торік перейшов до команд суперліги зі Львова. Із сьогоднішнім своїм рівнем він був би в «Пульсарі» запасним.
Пояснення феномену «Пульсара» слід шукати у фундаменті, закладеному в баскетбольний клуб його засновниками. Підприємці із фірми, що створила команду, не можуть платити гравцям великі зарплати. Зате кошти на дитячий баскетбол, хоча й не такі великі, завжди знаходяться. Капітан «Пульсара» Олег Сотник є одночасно тренером ДЮСШ, яка після п’яти років баскетбольного буму почала давати для головної команди по два гравці «основи» на рік. Нинішні «ветерани» Пульсару Ковалевський і Дубнюк, із довготелесих сімнадцятирічних велетнів стали за п’ять років об’єктом полювання провідних команд країни, отримавши в Рівному не тільки баскетбольну, а й нормальну вищу освіту в місцевому університеті. На питання про те, чи не збирається «Пульсар» продавати своїх вихованців багатим клубам і цим заробляти на існування, керівники клубу лише іронічно посміхнулися — багатих клубів в українському баскетболі, за винятком відомого всім винятку, практично не залишилось. Про них нагадують хіба що розбещені високими зарплатами гравці, які не здатні проявити себе зірками ні в збірній, ні в закордонних клубах. Чи є перспектива у беззарплатного «Пульсара», який лише завдяки місцевим спортивним керівникам зміг цього року провести повноцінну підготовку до сезону?
Якщо порівняти із футбольним «Вересом», який щойно знайшов багатого спонсора, баскетболісти ніби програють. Уболівальники передають один одному чутки про те, що при переході до суперліги більш забезпечені баскетбольні команди переманять до себе чи не всю стартову п’ятірку «Пульсара». Якщо навіть таке станеться, якщо не впадуть на рівненських баскетболістів додаткові гроші(а це скоріше за все так і буде), все одно «Пульсар» буде на рівних змагатися з кращими командами країни хоч у вищій лізі, хоч у «суперлізі», хоч у «мегалізі», якщо таку в нас запровадять. Запорука цього — сотні дітей у баскетболі, десятки у випускних групах дитячої спортшколи. Вони ніколи не проситимуть «підйомних» за право зіграти перед своїми глядачами, за право втішити їх тим, що вміють, за право отримати задоволення від заслуженої перемоги. Сім років великого баскетболу в Рівному створили підгрунтя в особі відданих своїй справі тренерів і сотень школярів, які марять баскетболом.
І майже знищений в Рівному футбол, і успішно відроджений там же баскетбол мають одні й ті самі проблеми — відсутність, точніше недостатність фінансування. Проблему слід якось вирішувати. І тут виникає запитання — чому заявочний внесок для баскетбольної команди майже в десять разів нижчий, ніж для футбольної? На тридцять тисяч гривень, відданих за заявку «Вересу» на друге коло другої ж ліги можна було придбати шістсот шкіряних футбольних м’ячів або купити тридцять комплектів форми або заплатити річну зарплату всім тренерам футбольної ДЮСШ, які нині у вільний від тренувань час приторговують на базарі.
Таким чином, вимальовуються два шляхи розвитку нашого спорту — квазіпрофесійний, за якого кошти на спорт вилітають «в трубу», і напівлюбительський, який заохочує до спорту ентузіастів, не приваблюючи сумнівних ділків. Поки що більшість наших ігрових команд йдуть першим шляхом, зникаючи одна за одною разом із фірмами-спонсорами, а інколи й зниклими або вбитими «меценатами». До другого шляху ніхто поки не підштовхує. Крім життя.
ДО РЕЧІ
У вівторок і середу відбулися перші матчі 1/4 фіналу Ліги чемпіонів. У Мадриді місцевий «Реал» приймав нинішнього володаря Кубка чемпіонів англійський «Манчестер Юнайтед». Невпевнена гра господарів у національній першості та прекрасний спурт «манкуніанців», котрі фактично забезпечили собі «золото» на фініші Прем’єр-Ліги, говорили про, щонайменше, не гірші шанси гостей на перемогу. Але тільки блискуча гра голкіпера «МЮ» австралійця Марка Босніча дозволила підопічним Алана Фергюссона «винести ноги» з Мадрида. Рауль, Фернандо Морієнтес, бразилець Роберто Карлос й англієць Стів Макманаман мали з десяток можливостей відкрити рахунок. Португальський «Порто» також мав повну перевагу в ході матчу з мюнхенською «Баварією», але не використав декілька можливостей для взяття воріт гостей. Баварці виглядали втомленими, частенько не встигали за переміщеннями форвардів господарів, але... єдина помилка оборони «Порто» дозволила бразильцю Пауло Сержіо за 10 хвилин до фінального свистка зрівняти рахунок — 1:1. А на самому початку другого тайму його співвітчизник Маріо Жардел забив свій фірмовий м’яч головою. У повторному матчі португальському клубу буде дуже важко досягти прийнятного результату, але можливо гравці «Порто» не забули свого тріумфу 1987 року у Відні, коли в фіналі Кубку чемпіонів було повалено ними «Баварію». У середу день у Лізі видався як ніколи результативним. Було забито у двох матчах 11 м’ячів! У Лондоні місцевий «Челсі» вже в першому таймі (з 30 по 38-ю хвилини) буквально нокаутував «Барселону» — 3:0. (відзначилися італієць Джанфранко Дзола та двічі — норвежець Торе-Андре Флу). У другому таймі каталонці «розмочили» рахунок, завдяки голу португальця Луїша Фігу (3:1), і тому вся боротьба в цій парі ще попереду. А ось іспанська «Валенсія» у грі з італійським «Лаціо» (Рим) добилася ще вагомішої переваги — 5:2. Оборона римлян нагадувала прохідний двір (уже до четвертої хвилини господарі забили два м’ячі!) і тепер навряд можна сподіватися, що за два тижні їм удасться ліквідувати дефіцит у три м’ячі.
