«Будь-яка історія — це одкровення», — так починається відомий фільм Френсиса Форда Копполи «Апокаліпсис наших днів». Напевно, у цієї фрази є глибинний, прихований зміст. Бо ж будь-яка людська історія, навіть найбанальніша, відкриває його душу...
...Якось друзі запросили мене до маленького, не особливо примітного ресторану. З їхнього хитрого вигляду я зрозумів, що в закладі на нас чекає щось надзвичайне. Так і сталося. Десь посередині вечора на маленьку сцену піднявся чорношкірий молодик і під оплески завсідників заспівав... українську народну пісню «Несе Галя воду». Співав він доволі майстерно і навіть досить сильний акцент не дратував. Проспівавши ще кілька народних шлягерів, негр з гідністю вклонився і зник. Мої друзі запропонували влаштувати інтерв’ю з виконавцем. А їм так хотілося самим поговорити з іноземцем, який співає українські народні пісні. З адміністрацією все було домовлено, і незабаром невеличкий співак уже сидів за нашим столом.
«Тільки горілкою його не поїть», — попросив директор закладу. Пообіцявши, що не будемо споювати працівника, ми приготувалися слухати історію. Африканець відкашлявся і трішки невпевнено почав свою розповідь.
Він народився у передмісті столиці невеликої західно-африканської держави Руанда, у достатньо благополучній сім’ї. Батько був заступником міністра фінансів, а мати — лікарем-невропатологом. Велика сім’я жила у просторому будинку з великим апельсиновим садом. Хлопчика назвали Жан-Клод. Батьки, незважаючи на своє досить непогане, як на ті місця, фінансове становище, не могли його віддати в якийсь аж надто привілейований навчальний заклад, і юний Жан- Клод навчався в католицькій семінарії. Саме там він навчився добре співати. Однак перспектива кар’єри католицького священика і пов’язана з цим безшлюбність хлопчика не приваблювали, і батькам потрібно було думати про те, де ж він зможе отримати нормальну і престижну професію. Тут якраз і підвернувся «великий друг» — Радянський Союз, який із задоволенням брав на навчання африканців. Батьки застосували свої зв’язки, і вже невдовзі юний Жан-Клод опинився в Україні. Невеликий західно-український обласний центр, куди приїхав юний африканець, йому сподобався. В інституті інженерів водного господарства було чимало вихідців з африканських країн, і вони зажили веселим студентським життям. Усе, здавалося б, ішло нормально — отримавши необхідні (можливо, не дуже грунтовні) знання з будівництва, Жан-Клод від’їхав би на батьківщину. Проте дві події повністю змінили його долю.
На батьківщині прямо в аеропорту убили президента Руанди, і почалася, як відомо, громадянська війна між двома народностями, що населяють країну — тутсі та бхуту. Мій новий знайомий, на своє нещастя, належить до племінної групи, яка програла. Його батькам поталанило втекти з охопленої війною країни. Однак усе майно було втрачене. Жан-Клод довго нічого не знав про них. Тепер йому відомо, що вони живі. Другою подією, що змінила життя юнака, став розвал Союзу.
Якийсь час його життя котилося второваною колією. Закінчив інститут, отримав диплом і навіть зміг влаштуватися на роботу за спеціальністю. Та працювати на будівництві довго не вдалося. Загальна криза молодої української економіки залишила без роботи і новоспеченого будівельника. А тут ще Жан-Клод вирішив одружитися. Народилося дитя. Потрібно було терміново шукати роботу. А де її може знайти іноземець у сьогоднішній Україні? Тут і трапилася пропозиція попрацювати в ресторані швейцаром. Погодився. Потім почав співати. Спочатку пісні Джо Дассена, а згодом — і народні українські. Ось так і живе.
Закінчивши свою розповідь, молодий негр сумно глянув на нас. Я не витримав і задав запитання, яке так і крутилося на язиці: «На батьківщину не тягне?»
— Тягне, звичайно. Заплющу очі — бачу рідний дім, відчуваю смак батату — він у нас такий самий популярний, як картопля в Україні. А що робити? Повернутися додому не можу. Уб’ють. Та нічого, зараз «наші» збирають армію у сусідніх державах і незабаром повернуться на батьківщину...
Співак замовк і почав прощатися. Його чекала робота. Прийшла ще якась компанія, і мав у гардеробі допомогти клієнтам роздягнутися.
Будь-яка історія — це одкровення. Ця думка ще довго не давала мені спокою, і слухаючи, як Жан-Клод співає пісні Джо Дассена, я не міг уникнути відчуття, що подібний монолог я вже десь чув. А потім збагнув. В одному з фільмів про «білу еміграцію». Там у паризьких ресторанах колишні гвардійські офіцери, позбавлені під час революції всього, теж згадували рідний дім і мріяли, як вони повернуться додому зі «своєю» армією. Не знаю, як складеться надалі доля мого нового знайомого. Можливо, він повернеться додому і зі своєю українською дружиною приєднається до племінної еліти, яка переможе. А може залишиться і врешті таки звикне до нашого життя.
