Багатьма спостерігачами помічено, що рішення Конституційного суду щодо референдуму поставило більше запитань, ніж дало відповідей. Справді, віртуози КС спромоглися знайти рішення, що задовольнило (чи, принаймні, не образило) всіх. Прес-секретар Президента Олександр Мартиненко повідомив, що Леонід Кучма сприйняв цю звістку спокійно, «як певну реальність», і не виявляв у зв’язку з цим особливих емоцій (щоправда, це можна трактувати і як наявність духу, і як відсутність особливої радості). Сергій Головатий назвав рішення вилучити з бюлетенів для голосування два найбільш гострих запитання політичним, оскільки воно «дає можливість відвернути удар від Президента». Олександр Мороз іронізує щодо того, що Конституційний суд показав себе «найконструктивнішим у світі, оскільки своїм рішенням усім догодив і водночас продемонстрував, що він справді є судом». А Георгій Крючков бачить у рішенні суду «результат компромісу, оскільки він прагнув у рамках Конституції знайти такий вихід із ситуації, щоб не образити Президента, остаточно не розчарувати Європу і разом з тим вихолостити сутність референдуму». А от юристи неодмінно відзначили в рішенні суду правову колізію: якщо судді, скасувавши запитання про розпуск парламенту, виходили з того, що Основний закон не передбачає висловлення недовіри до парламенту на всеукраїнському референдумі як можливу підставу для дострокового припинення його повноважень, то чому вони дозволили вносити зміни в Конституцію не зумовленим нею способом? Політолог Володимир Малінкович, наприклад, вважає, що вносити зміни в Основний закон на основі результатів референдуму є дією антиконституційною, оскільки змінювати Конституцію можна тільки так, як вона сама це передбачає. Отже, антиконституційним є і рішення суду, відповідно до якого результати референдуму є обов’язковими для виконання органами влади.
А втім, усі ці деталі цікавлять хіба що «гачкотворів» із Венеціанської комісії Ради Європи. Днями вони мають остаточно розібратися в хитромудрих юридичних формулах, породжених, як висловився лорд Рассел- Джонстон (якщо його правильно зрозумів під час телефонної розмови Борис Тарасюк), «зрілістю демократичних інститутів демократичного суспільства». Європу над усе хвилювали саме два скасованих запитання, і тепер предметом уваги євроекспертів стане сам факт організації і проведення референдуму. Судячи з настрою, з яким сідав у літак рейсу «Київ — Париж» віце-президент Венеціанської комісії Сергій Головатий, йому, можливо, вдасться переконати колег-юристів у тому, що в Україні з демократією все не так і погано, як йому здавалося раніше.
Зовсім інша річ, що позбавлення Президента можливості розпустити парламент і прийняти нову Конституцію зовсім не означає, що він втратив контроль над ситуацією. Сокира продовжує висіти, тільки відсунувся трохи далі — приблизно на 2 роки. Звичайно, депутати вже сьогодні передбачають, що запитання про скасування імунітету, введення двопалатного парламенту і розширення прав Президента розпускати Верховну Раду ще дуже довго і всебічно дебатуватимуть, по-різному тлумачитимуть і відкладатимуть на потім. Проте, так чи інакше, а парламент матиме необхідність добровільно вносити всенародно схвалені зміни в Конституцію. Головне, все це відбуватиметься у правових межах.
А якщо реакція Європи на рішення Конституційного суду все-таки буде не такою безхмарною, як стверджують в Адміністрації Президента, комусь доведеться відповісти. За логікою речей, відповідатиме той, хто все це вигадав. Не випадково представники першої ініціативної групи зі збору підписів за референдум зі славного міста з високим рівнем «соціального захисту» Житомира відписали на Банкову, що в зв’язку з конструктивною роботою парламентської більшості необхідність розпуску Верховної Ради відпадає. Не дарма Олександр Волков разом з Олександром Зінченком напередодні винесення судом вердикту заговорили про те, що вони проти першого запитання референдуму і взагалі всю цю кашу заварили зовсім не вони. І не даремно в кулуарних розмовах періодично поставала думка про те, що оточення підставило Президента з референдумом. Хто це в нас до останнього часу вважався оточенням?..
Цікаво вписується в цю схему й розкручувана СБУ «справа семи депутатів». Оголошення списку відбулося абсолютно несподівано, але саме в доленосний для країни момент. Якось надто просто погодився Леонід Деркач поділитися з громадськістю ретельно приховуваною досі інформацією про злісних парламентських корупціонерів. Заступник начальника управління «К» Валерій Рацюк, щоправда, уточнив, що ніяких звинувачень Служба взагалі-то не висувала, а йдеться тільки «про порушення депутатами обмежень, що, зокрема, передбачає їхню адміністративну відповідальність в разі згоди на це Верховної Ради». Ніякої згоди, звичайно, не буде. Принаймні доти, доки в силі депутатська недоторканність, викриті в заснуванні комерційних структур парламентарії можуть почуватися спокійно. От тільки чи надовго залишилося спокою...
До речі, ніякої системи в представленому СБУ списку ніхто, крім фракції «зелених», так і не угледів. Із «зеленими» все зрозуміло, їм треба захищати зганьблену честь фракції, тому вони вважають, що четверо їхніх соратників потрапили в небезпечний список через незговірливість у питанні переходу в іншу, з «СБшним дахом», фракцію. А інші? І не лише ті, хто у списку? Чи мало в парламенті всіляких засновників... Навіщо ж так нервувати й розстроювати парламентську більшість перед болісною процедурою самопозбавлення імунітету? Хіба для того, щоб кожен, навіть найвпливовіший депутат, замислився про вічне...
Проте повернімося до головної події тижня, що примусила багатьох зітхнути з полегшенням. Парламент буде жити до 2002 року, й це радує всіх. Представники парламентської більшості стверджують, що зникнення загрози розпуску ніяк не вплине на згуртованість їхніх лав. А от ця теза викликає вже певні сумніви, принаймні щодо лояльності уряду та Президента. Ще свіжі в пам’яті полум’яні промови про те, як Україні потрібен двопалатний парламент, а із фракції «Відродження регіонів» вже лунають сумніви в доцільності такого парламенту. Та й сам плебісцит, судячи з висловлювань «відродженців», не надто й потрібен.
Схоже, що трансформація ставлення до референдуму тих, кого, як і раніше, називають олігархами, є наслідком певної зміни пріоритетів десь там угорі. Якось так непомітно сталося, що штаб із підготовки референдуму плавно перемістився з певних широко розгалужених партійних структур ближче до Банкової. Не дивина, що в підконтрольних ЗМІ відбувається щось на кшталт замовчування (якщо не сказати саботажу) агітаційної компанії «Голосуй ЗА». Відвертою пропагандою на телебаченні займається лише відомий своїми завидними зв’язками фестиваль «Таврійські ігри». Та й у пресі — схожа картина. Водночас спостерігається тенденція до перерозподілу медіа-ринку. Зник з каналу ICTV дорогий, але малоефективний інформаційний продукт телекомпанії «Гравіс» (проте не виключено, що це може навіть піти на користь новинам справжнього гіганта українського телебачення «Студії «1+1»). Звичайно, й ICTV не залишиться без інформаційного забезпечення, враховуючи, що там зі своїм проектом розвитку може незабаром сплисти новий власник, Володимир Сивкович, людина досвідчена в питаннях телебачення, яка вже мала досвід (щоправда, не зовсім вдалий) близької співпраці з Президентом. Варто згадати й нову сутичку між давніми суперниками по Києву Григорієм Суркісом та Олександром Омельченком, предметом якої, зокрема, є столичне телемовлення на частотах каналів ТЕТ і ТРК «Київ». Принаймні, побажання керівникам провідних ЗМІ стосовно «м’якої підтримки референдуму» на нинішньому етапі роздає глава адміністрації Президента Володимир Литвин. З Банкової, за деякими даними, курирують й інші питання організації та проведення референдуму.
Для української влади Литвин — абсолютно новий тип глави адміністрації, не схожий ні на «табачниківський», ні на «кушнарьовський». Облиш надії той, хто вважав, що за Литвина адміністрація перетвориться на тиху, запилюжену канцелярію. Перетряска штату помічників і консультантів відразу після виборів і, як наслідок, замикання цієї відповідальної роботи на собі — яскраве тому свідчення. Якщо Володимир Литвин справді приєднався до найбільш захоплюючої роботи по перерозподілу впливу та створенню нової системи доступу «до тіла», «старожили» будуть у ній щонайбільше статистами. Адже може бути й гірший випадок...
А щодо референдуму, то його таки зуміли перетворити на плебісцит, тобто на банальне опитування громадської думки. Підкреслена Конституційним судом обов’язковість для виконання його результатів є лише номінальною, оскільки терміни його не визначені. Захочуть депутати, й внесуть відповідні зміни в Конституцію вже завтра, а захочуть — відкладуть на рік, на два, на більше... Поспішати нікуди. Влада, певна річ, має знати думку народу щодо доленосних питань. Тільки якесь надто дороге соціологічне дослідження мають намір влаштувати — на 30 мільйонів гривень. Інші служби беруть набагато дешевше...
