Повертаючись до «Кур’єра Кривбасу», хочу ще раз подякувати «Дню» та його кореспондентові за добру згадку про нього і запропонувати дискусію на сторінках вашого часопису про периферійний літпроцес та його місце в сучасній літературі, про літературно-художні видання, які, попри всілякі труднощі, все ж доходять до людей. Адже тут, у провінції, плебс (як зверхньо трактує своїх читачів столична літтусовка) теж читає, і причому — українською мовою. Питання в тому, що читає? Де поточна українська література? Де ж ті книжки, окрім Києва, знайти? Днями зайшла до книгарні, щоб упевнитися: ніяких зрушень на розцяцькованих полицях, де найсучасніший сучасник — М. Грушевський. Цього разу мені поталанило, бо вгледіла непоказну книжечку, яку тут- таки придбала. Це була «Вдовушка» Олександра Жовни, видана Кіровоградським державним видавництвом ще 1996 року. Дякуючи «Кур’єру Кривбасу», я вже була знайома з творчими спробами молодого письменника, але де блукала до сьогоднішнього дня його книжка, де інші автори, їхні твори? З періодики мені відомо, що є в нас такі собі Андрухович (його «Рекреації», на жаль, не читала) і Покальчук (друкувався в «Кур’єрі»), Забужко і Медвідь, Шевчук і Ульяненко, ой, та багато-багато інших письменників. Але...
Газета «День» запитувала у своїх шанувальників, як поліпшити видання. Так от: часопис надає багато уваги театрам і художнім галереям. Безумовно, цікаво, але — для киян. Літературне життя — всеохоплююче, письменники живуть у різних куточках України, їхні твори читає вся Україна (звичайно, якщо надибає випадково). І тут має рацію Бруслиновський: не кожному місту таланить зі своїм літературним журналом, як це сталося в Кривому Розі, і те, що Григорій Джамалович Гусейнов видає «Кур’єр Кривбасу» без усякої комерційної вигоди, це, скоріше, чистої води альтруїзм і меценатство, які продиктовані власною глибинною любов’ю до високохудожнього слова, загалом української літератури.
Виходячи з вищенаписаного, хотілося б зробити й деякі зауваження стосовно «Материка Гусейнова», де автор, Євген Бруслиновський розставив дивні, як на мене, акценти (можливо, й сам того не помічаючи, але рукою його водили усталені стереотипи).
Стосовно провінційності: чи мала б столиця оте гонорове красне письменство, якби щедрі на таланти міста України не продукували творчі сили? Скажімо, тільки-но я познайомилася в «Кур’єрі» з поезією Павла Вольвача із Запоріжжя, тільки-но почала нахвалювати усім усюди, як чутка донесла: Вольвач уже в Києві. Як там гратиме на лірі його муза — побачимо, а от люмпен-пролетарське місто духовно знекровлене. Такий самий червоно-охлократичний, партноменклатурний і Кривий Ріг. І не дай Боже, Григорій Гусейнов покине терени «міста руди і металу», це буде чимала озонова дірка в загалом багатому на таланти культурному середовищі Кривбасу. Замінником може стати хіба що отой дистриб’ютор, за яким тужить М. Рябчук.
Викликає заперечення акцентування Є. Бруслиновським на мовному статусі часопису «Кур’єр Кривбасу», який виходить українською мовою в «тотально російськомовному Кривому Розі». Як на мене, то кому ж сіяти художнє слово титульної нації в «отруєному яничарському» місті, як не українським літераторам. Владі ця справа явно «по цимбалах», як твердила Ольга Герасим’юк у газеті «День». Кучма висловлюється державною, а от місцева «вертикаль» усе «по-панськи» норовить «изъясняться». Он нещодавно зустрічався перший заступник голови міста Г. Тенетко з громадянами. Він, до речі, ще й перший секретар міськкому КПУ. Йому запитання українською — відповідає російською. А коли я зауважила, що Конституційний суд постановив державним службовцям послуговуватися державною мовою, глузливо відповів: «На каком языке хочу, на том и говорю». Так що даремно АПУвці (див. «ПіК») покладаються на вольову дерусифікацію. Вважаю, тут має спрацювати внутрішня культура людей, особливо тих, хто на очах у громадян.
Знову пошлюся на власні спостереження цивілізованого ставлення до мовної проблеми. 1989 року менi пощастило з відпочинком у Латвії в санаторії Юрмали. Як усі пам’ятають, у той час на противагу Народному фронту КПРС утворила Інтерфронт (аналог нашої «Злагоди». В. Пустовойтенко, не напружуючись, використав компартійні напрацювання). Словом, через свою світоглядну цікавість я потрапила на одну прес-конференцію в Ризі, де була зачудована як змістом її, так і мовою. Російські комуністичні лідери Інтерфронту відповідали місцевим журналістам мовою запитання. Звучала переважно латиська.
У згаданому часописі «ПіК» учасники дискусії пропонували не тільки негайну дерусифікацію, а й висвітлили своє бачення українізації. Мовляв, тільки силовим методом президентського указу можна вивести українську літературу з культурного гетто, мовляв, закодовані на російську мову не сприймуть найгеніальнішої книги, написаної українською мовою. Вплив на читача не стільки геніальності твору, як вишуканої мови, особисто я відчула завдяки тій же «Сучасності». Школяркою колись прочитала «Дона Кіхота» і надалі неодноразово дивувалася літературознавчим панегірикам завзятому ідальго, якого я сприйняла як людину не сповна розуму, і перечитувати, як маю звичку, Сервантеса не збиралася. Аж ось якось знічев’я прочитала в журналі один розділ того ж таки «Дона Кіхота» в перекладі Миколи Лукаша. І просто була приголомшена його блискучою, багатющою мовою! Тому шановним літераторам не варто посилатися на мовні перепони на шляху до читача, бо деякі тексти нагадують проблему дідової корови у Павла Глазового, яка «має, бідна, язика, та не знає мови».
Отже, ніякий президентський указ не зарадить розповсюдженню української мови на терені держави, якщо самі її носії не мобілізують творчих та організаційних зусиль. Ніколи б не повірила, що Юлія Тимошенко чи пан Кінах заговорять українською — ось так і все суспільство, за винятком «ортодоксів», сприйме невідворотність становлення Української держави). Навіть ще не так: розмовна практика, справді, потребує часу, а от слухаючи — розуміти мову, читати українською вже сьогодні спроможні 99% населення. Двi родини етнічних росіян, мої сусіди, не дадуть збрехати. Ще, як мовиться, учора вони зневажали «бандерівську» мову, а сьогодні включають українські слова до свого лексикону (чи не звідси суржик як перехідна мовна культура?).
Таким чином, спільними зусиллями столичних і периферійних видань можна скоріше згуртувати суспільство в моноліт і не чекати, поки влада, яка обсмоктала до цурпалки зміст «національної ідеї» і кинула її на смітник — мовляв, не спрацювала, — або остаточно догризе країну, або схаменеться та активно включиться в побудову громадянського суспільства. Як на мій погляд, саме це і є місією творчої інтелігенції. І доки столичні літератори самозакохано рецензують, обговорюють твори одне одного, котрих не тільки «плебс» в очі не бачив (а для кого вони писані?), а й вони самі (згадуваний «ПіК») — «провінційний» «Кур’єр Кривбасу» — з безоглядною самовідданістю i послідовністю дають можливість периферійному населенню як оцінити творчі доробки майстрів слова, так і впевнитися, що такі в Україні є.
