Шановна редакціє!
Сумні думки навіяла на мене стаття М. Княжицького про культурний дефолт України («День» №40). Сумні наші перспективи, якщо навіть кращі люди країни не можуть вийти за звичні радянські стереотипи. Знову культура повинна виховувати, тільки тепер у національному дусі. Тепер вона повинна довести відмінність українського світосприймання від світосприймання сусідніх народів. Причому, ця відмінність не обгрунтовується, а проголошується та ілюструється прикладами досить смішними. Адже якщо, наприклад, А. Вознесенського порівняти не з І. Драчем, а із С. Куняєвим, відмінність буде приблизно такою ж.
Але культура в тому значенні, в якому це поняття вживає М. Княжицький, — це продукт вільної творчості митця. Якщо цей продукт на даній території вийде якісно відмінним від продукту на сусідній території, то й культури розрізняються, а ні — значить ні. І тут чиїсь бажання мало що значать. Якщо ж підходити до культури з самого початку з вимогою того, що вона повинна, а якщо, мовляв, немає відмінності, то вона чужа — нічого, крім: «Партiє рiдна, я тебе славлю!» — не вийде. Найцікавіше, що М.Княжицький знає це краще за мене. Але, очевидно, боїться віддавати справу національної самоідентифікації на відкуп таким вередливим особистостям, як митці.
У публічних виступах наших політиків і громадських діячів так часто декларується приналежність України до Європи, що одне це викликає здивування. При розв’язанні конкретних питань, чи то організація в тій або іншій галузі економіки, чи мовна проблема, проблеми парламентського життя чи культурної політики, найпросуненіші в своїй галузі люди висловлюють типово радянські підходи, що мають за своєю сутністю мало спільного із загальноприйнятою в цивілізованому світі практикою, фіксуючи увагу на зовнішній схожості якихось деталей. Прикладів маса, в тому числі й у вашій газеті, в якій звичайно виступають не гірші представники своєї професії. Це в більшій мірі визначає нашу віддаленість від Європи, ніж усі декларації й історичні паралелі. І це в більшій мірі ріднить нас із Росією, в якій відбуваються ті ж процеси, ніж мова. Долати свою відсталість, очевидно, треба всім нам на своєму місці. Шукати не шляхи постачання сільгоспвиробників паливом, як усі звикли, а таку організацію галузі, при якій вони самі зможуть себе всім забезпечувати й прибутково працювати. Не способи змусити засоби масової інформації працювати лише українською, а шляхи забезпечення такої організації громадського життя, при якій україномовні ЗМІ зможуть створювати конкурентоздатний продукт, давати оперативну інформацію.
Створити все це не на рівні гасел, а на рівні працюючих технологічних схем — завдання нетривіальне. Хотілося б, однак, щоб як можна більше людей прониклися думкою, що робота на звичному радянському рівні ні до чого не приведе. Що лише намагаючись вибудовувати відносини, властиві цивілізованому суспільству, можна не тільки йти до Європи, але й узагалі якось пристойно вирішувати проблеми, що є зараз. Як ми ще далекі від цього розуміння, показала, зокрема, стаття М. Княжицького. З повагою В. РАПОПОРТ Київ
