Це послання на конкурс «День кохання» настільки було насичене бурлеском і гумором, що ми вирішили помістити його на «Дивані». Втім, на початку весни, коли грають у крові гормони, а в очах — вогники, збіг «Дня кохання» із «Днем на дивані» зовсім не дивний.
ЛЮТОГО, 14
Сьогодні я встала уранці досить пізно і, висунувшись у вікно, низьким басом поцікавилася у випадкового перехожого, котра година. Він просто зомлів. Напевно, від того, що побачив не тільки мою пожмакану фізіономію, а й напівпрозору піжаму з легкого шовку, накинуту на голе тіло. Іноді я люблю робити щось подібне, нехай у них це називається ексгібіціонізм... ух, яке слово, і не вимовиш, а мені байдуже. Відтоді, як святий Валентин помер за щастя закоханих, а в Європі проголосили сексуальну революцію, ніхто не заборонить мені робити те, що хочу. У кімнаті щосили тріскотіло радіо, закликаючи слухачів освідчитися сьогодні в коханні хоча б один раз, немає значення кому, а братик за вікном явно гальмував, пожираючи мене очиськами з ніг до голови. Я трохи пококетувала у відповідь, поки не дійшла остаточного висновку, що він — не мій герой.
ЛЮТОГО, 15
Так, зізнаюся, вчорашній день не минув дарма. Щойно я вийшла з будинку в супроводі почту з двірника напідпитку й напівбожевільного листоноші й потрапила на проспект, як відразу й побачила величезний щит із зображенням популярного музиканта, котрий всміхався до мене всіма 32 зубами. «От бестія? І він туди ж! А ще навіть не знайомі, а він он як дивиться, просто пронизує очама!» — розсердилася я й якнайшвидше зацокала підборами, але потім подумала й вирішила, що погарячкувала. Музикант був явно багатий, про що свідчили ті самі зуби, які вилискували золотом на морозному сонці. На службі я думала більшою мірою про свого судженого, а коли повернулася додому, то побачила букет шикарних хризантем, прикріплений до ручки вхідних дверей. Це мене здивувало. З певного часу я стала помічати за собою здібності до телепатичного контакту та передачі думок на відстані, але те, що я настільки талановита, навіть і не підозрювала. Увечері стояла перед дзеркалом, а потім ходила дивитися на щит у найбілішій з моїх білих суконь.
ЛЮТОГО, 18
Сьогодні п’ятниця, тому я була у начальника в кабінеті. Він підійшов до мене зовсім близько, поклав руку на талію й зашепотів зів’ялими губами, що тряслися: «Ви, голубонько, щось зовсім перестали працювати. Четвертий день від вас фінансового звіту не доб’єшся». І так ненароком, начебто жартома, почав шарити руками десь нижче моєї талії. Я засміялася, а він спалахнув, як бракований бензобак: «Та що ви собі дозволяєте?!». Ну, нічого, нічого, нехай гороїжиться, поки йому крильця не підрізали. От уже ж людина! Думає, що розумнішого й впливовішого за нього в цілому світі не знайдеш. Однак, коли я стану дружиною музиканта, сам буде мені фінансові звіти складати, і вважатиме за честь. А може, й в услужіння до нас піде.
Упевнена в своїй майбутній перевазі, я раптом сама підійшла до начальника й поцілувала його в лоба, при цьому дзвінко гигикнувши. Поки той приходив до тями, я зібралася й не кваплячись пішла додому.
ЛЮТОГО, 20
Декілька днів я сиджу в передпокої, не наважуючись відійти хоча б на хвилину. Учора я нарешті все зрозуміла. Вони хочуть мені стати на заваді! Ці двоє — двірник з компанією, просто підмінили мені номер телефону, тому музикант ніяк не міг додзвонитися! Ох, ці каналії зі звіриним оскалом, ці покидьки, навіть якщо ви негайно почнете танцювати, вам це тепер не допоможе. Ледь не забула, треба все-таки вийти в супермаркет і умовити касира позичити мені всі телефони. Раптом він телефонуватиме мені за чужим номером? Так, зізнаюся, це ідея!.. Ви лише подумайте, а?
ЛЮТОГО, 21
Начальник зі служби заходив сьогодні випити чаю. Я сиділа в піжамі, вся в білому, а він потай зітхав і цікавився, чому я не ходжу на роботу. Гадаю, він мене ревнує. Я сказала, що готова вибачити йому вульгарну витівку в кабінеті виключно в обмін на його мобільний телефон. Сьогодні ввечері вся кімната заставлена переговорними апаратами. Який жах, вони весь час дзвонять.
ЛЮТОГО, 23
Гадаю, він серйозно хворий. Інших причин для його мовчання немає. Він — людина честі. Учора я слухала його платівки й плакала. Зі мною плакав весь під’їзд. Вони більше не можуть це витримувати. Зайшла сусідка з третього поверху, я відчинила двері, але не привіталася, тому що не личить мені з буфетницями вітатися. Треба відпрацьовувати незалежний погляд і усмішку покровительки. Сусідка моїм заступництвом залишилася задоволена, обережно повідомила, що моїми питанням займається вся вулиця й що спільними зусиллями вдалося розшукати місцеперебування мого музиканта. Я дозволила їй залишити папірець з адресою й відпустила з Богом. Увечері переважно лежала на дивані й горланила в такт платівці. Вирішила, що дуже скоро підспівуватиму судженому на сцені.
ЛЮТОГО, 27
Декілька днів тримаю облогу фортеці мого героя. Вдома він не з’являється, зате я в нього вже освоїлася, найняла куховарку й коли та спитала про гроші, шпурнула їй в обличчя мокру курку. Ні, ви бачили, щоб з благородними дівчатами так розмовляли?
Від нудьги заїхала на роботу. Начальник, як звичайно, поклав руку мені на талію та ламаною іспанською запитав, чи не піду я в його кабінет, на що я також спитала, французькою — мовою кохання та слави, чи не піде він... Зізнаюся, моє нинішнє життя мені дуже подобається. Непокоїть лише постійна відсутність коханого та настирлива сусідка, яка підглядає за мною через вікна, особливо, коли я заходжу в його спальню. Декілька разів я спеціально наряджалася для сусідки в свою білу піжаму, але та не мліла, і взагалі.., чорт знає що таке!
ЛЮТОГО, 28
Щойно я подумала, що мій суджений поїхав на гастролі в країни далекого зарубіжжя і от-от пришле за мною гінців, щоб там разом залишитися, щоб скоротати дні й ночі до глибокої старості... як у двері загрюкали. Я хотіла думати, тому відкрила куховарка й привела гостей до мене, хоч я не сказала, що «лягли й просют».
Напевно, мій герой поїхав і живе десь зовсім далеко, де жінок за людей не вважають, може на Схід або в Арабські Емірати, тому що його гінці мене били палицями й лили на голову холодну воду, хоч я відразу сказала, що на все згодна. Прокинулася я на вулиці, біля свого під’їзду, а навколо стояли двірники й сусідки. Так у нього є дружина. Я знаю. А я хто? Не лийте на мене холодну воду!
ЛЮТОГО, 29
Найжахливіше, що я більше не можу жити в нього вдома й чекати на його повернення. Гінці повісили на двері великого замка й поселилися поруч, у будках, як бульдоги. Ач які, каналії! Вони думають, що я до них не доберуся. Та я піду у Верховний суд, до головного судді, я йому нічого не казатиму, але, оскільки прийду у своїй напівпрозорій піжамі, він одразу все зрозуміє.
ЛЮТОГО, 30 (імені Мюнхгаузена)
На концерті популярних музикантів мій співав найкраще за всіх. Я вказувала на нього жінці, яка стояла поруч, і змовницьки підморгувала, оскільки не могла зізнатися в нашому незаконному зв’язку першому стрічному. Задзвонив телефон, здається, в чоловіка, що стояв через ряд, але я встигнула перша і схопила трубку. Це був не він. Це був інший. Директор. Він сказав, що хоче знову потримати мене за талію. Я реготала голосніше за динаміки й відповідала: «Лише тоді, голубчику, коли почнеться літо». Мій герой тим часом продовжував видобувати із себе звуки. Паваротті плакав. Мій під’їзд ридав. Поруч із коханим співала жінка, ні риба ні м’ясо, моїм голосом. Я подумала, що це знак, що скоро герой за мною приїде, і побігла геть з концерту, тому що в сусідньому будинку дзвонив телефон.
БЕРЕЗНЯ, 3
Це виявився верховний суддя і казав, що в мого героя зовсім не золоті, а дуже навіть білі зуби, тому зробити він нічого не може. Однак я продовжувала сподіватися. Бачачи, в якому я стані, весь під’їзд звертався до мене на «Ви» і вклонявся, коли мене зустрічав. В обмін на це вечорами я більше не співала. Хтось украв моє найбіліше плаття, і сьогодні я ходила до щита без нього. Коли зовсім наблизилася, цей паскудний музикантик скорчив мені пику і повернувся спиною. Увечері дзвонили зі служби, директор мною цікавився, але я ридала. Під’їзд завивав.
БЕРЕЗНЯ, 8 навпаки
У сні я думала, що треба сходити до напівп’яного двірника, адже у свято-навпаки жінка не може без кохання. Тільки-но вийшла, як побачила букет шикарної хризантеми, приколений до дверей, і почула тупіт ніг, що віддаляються. «Ну ж ні! Сьогодні не втечеш!» — прокричала я, розпростала підрізані було крильця і з улюлюканням ступила в провалля. На рівні другого поверху зависла в повітрі, оскільки побачила директора, який стрімко поспішав вниз. Він злякався й відкрив рота, щоб закричати. Я побачила, що він поставив собі золоті зуби. Цілий день роздумувала про те, якого кохання мені все-таки хочеться, неземного, забороненого, ненадійного або позитивного й серйозного, із тремтячими руками на тонкій талії, але — щодня.
Вирішила послати до біса музиканта й вийшла на проспект. Просто мені в очі з величезного щита тепер дивився молодий політик. У мого героя, очевидно, закінчилися гастролі, і його зняли. А цього просунули по службі та нагородили золотими зубами. Я вся збадьорилася й вже було вирішила із сьогоднішнього дня лякати під’їзд передвиборною декламацією, але вчасно передумала. Витягла з кишені фломастера, здійняла в небо, зафарбувала коханому, який не відбувся, його зуби в радикальний чорний колір і полетіла до надійного директора. На службу. Тому що зрозуміла: мені хочеться взаємного кохання. Надто у свята. У зв’язку із цим прошу все вищевикладене зберігати в таємниці, залишити між нами і, взагалі, вважати недійсним.
