Коли в суботу я їхала на церемонію вручення премій «Прометей-Престиж» у рамках програми «Людина року», то випадковий водій, який підвозив мене, поцікавився: «А що за концерт в «Україні»? Коли я пояснила йому суть акції, яка взагалі-то позначена як загальнонаціональна й про яку повідомляли геть усі ЗМІ, мій співрозмовник розсміявся: «А що тут визначати — адже відомо, хто в нас завжди людина року». «Ну, а політик року?» — поцікавилася я. «В’ячеслав Чорновіл», — була відповідь. Та й за іншими розділами імена, які він називав і які здавалися йому гідними цієї нагороди, навіть не позначалися в списках претендентів. Чи означає це, що в них, списках, менш гідні? Звичайно, це було б явним перебільшенням. Але те, що так широко розрекламована акція страшенно далека від народу, — дуже схоже. Проте нинішнього року вона виявилася далекою й від влади. Вірніше, влада від неї.
Президент країни церемонію нагородження не відвідав. Хоча ні для кого не було секретом, через які такі «технічні причини» фінал акції було перенесено на два тижні, щоб підлаштуватися до повернення з відпустки Леоніда Даниловича. Але, на жаль, не допомогло. А немає першої особи — немає й політичного бомонду. Не лише багато лауреатів, а й ряд новообраних володарів статуетки престижу в «Україну» не з’явилися. І тому нинішня церемонія, як ніколи, нагадувала досить закриту однопартійну клубну вечірку, де всі ролі давно розписано, а тексти промов подяки написані заздалегідь. Оскільки часто вони апелювали насамперед до конкретної особи, то за відсутності цієї особи звучали досить кумедно. Тут усіх перевершив Євген Червоненко, який зі сльозою в голосі дякував Президентові за політику реформ, яку він проводить, завдяки якій вони — «юнаки з неноменклатурних сімей» — зуміли досягти висот у бізнесі та політиці. З такої нагоди пан Червоненко, який став підприємцем року, навіть приніс на церемонію «найцінніше, що в нього є», — завойовані ним на автогонках напередодні розпаду СРСР медалі, щоб подарувати їх Президентові, прем’єр-міністру та голові Верховної Ради. Не склалося.
Інші ж нагороджені та ті, хто нагороджував, щоб, вочевидь, уникнути надлишкового пафосу, чим взагалі грішить ця церемонія, вдалися до іншої крайності й, немов змовившись, розповідали анекдоти, часто не найкращого гатунку. Дрібниця, здається. Однак вельми красномовна, яка свідчить про те, наскільки сильно ми перебуваємо під владою стереотипів. Коли це стосується промов — півбіди. Але це впливає й на експертів (їх нинішнього року було аж 860) і на членів Вищої академічної ради. Іншими словами, обойма імен, з року в рік присутня в списках претендентів, залишається практично незмінною. Вони можуть переміщатися з номінації в номінацію, але, як то кажуть, знайомі обличчя. «Чужаків» сюди, схоже, не пускають. От і виходить (за результатами програми), що ледь не найпопулярнішою людиною в нашій країні є Володимир Семиноженко. 1998-го він був названий парламентарієм року, нинішнього року — «Людина року». А якщо згадати таку пікантну деталь, що він же є головою Вищої академічної ради, то виникає закономірне запитання, на якому ж терені він виявиться найкращим наступного року. У цій ситуації його власний коментар, який він дав нашому кореспонденту Тетяні Поліщук, звучить прямо зворушливо: «Скажу чесно, що сам дивувався несподіваним результатам, які отримував після остаточного підбиття підсумків. Упевнений, ми на правильному шляху. І надалі треба максимально наближатися до об’єктивної громадської думки. Експерти відзначили людей і події, які дійсно були найнезабутнішими та найкращими 1999 року».
Проте інші члени Ради налаштовані не так добросердо. «Виходить, — каже Володимир Бистряков, — у нас, якщо не Таїсія Повалій (переможниця 98-го року в номінації «Зірка української естради» і лауреат нинішнього), то Руслана Лижичко, якщо не Лижичко, то Повалій. Вони хороші співачки — не сперечаюся. Але ж не єдині в країні з величезним потенціалом. Ми не обтяжуємо себе пошуками нових цікавих особистостей».
Якщо Бистряков говорив про наболіле, про естраду, то народний депутат Ніна Богуславська, котра вітала Семена Глузмана, якого першим удостоєно премії в новій номінації «Правозахисник року», висловила схожу думку. Вона побажала, щоб команда запасних для лауреатів була більш довгою. Тоді цією нагородою зможуть по праву пишатися її володарі, а ми — своїми знаменитими співгромадянами.
Інакше, час від часу, але пересуди й чутки про «чистоту вибору» неминуче виникатимуть. Навіть не горезвісний тиск згори, який начисто відкидають всі як один члени ради, а саме закритість, закостенілість цієї програми можуть її в певній мірі скомпрометувати. І що образливіше за все — згубити ті позитивні моменти, які в ній безсумнівно є. І, що зовсім неприпустимо, применшити заслуги тих, хто цієї нагороди дійсно гідний. Скажімо, 16-річний Віктор Іщук, учень спеціалізованого хореографічного ліцею «Кияночка», учасник і переможець міжнародних балетних фестивалів в Австрії та Німеччині, переміг у номінації «Юний талант» — можливо, одній з найважливіших і значущих. Шкода, що про це якось не відразу пригадали організатори, забувши дати переможцеві слово. Чи — «Діяч культури року» — видатний український диригент Роман Кофман, чи не менш видатний актор Богдан Ступка (номінація «Актор року»), чи футболіст Андрій Шевченко, або неперевершена Софія Ротару, котра удостоєна звання «Краща співачка України ХХ столiття», або брати Клички, яких нагородили спеціальною премією «Гордість України». Вітаючи їх (Клички і Шевченко на церемонії не змогли бути присутніми) одностайними оваціями, зал, здається, забув про розбіжності, кланові інтереси, боротьбу честолюбств. Не хотілося б впадати в мелодраматизм, але саме такі моменти здатні сколихнути в душі це солодке почуття, яке й називається патріотизмом. І хоча саме це поняття останнім часом часто стає предметом спекуляцій і, в певній мірі, девальвовано, але жити без нього, що там не говоріть, дуже важко. І якщо програма «Людина року» здатна нам про це нагадати — вже добре і чимало. Але чи досить?
Про те, що акція себе вичерпала, — в кулуарах говорили багато хто. Про одну з причин, чому так відбувається, я вже сказала. Другою причиною багато хто вважає політичне міжсезоння — одні вибори нещодавно закінчилися, до інших ще далекувато і до публічного мелькання поки що в багатьох втрачено інтерес. Третє — вважається, що варто переглянути положення програми, розділити гуманітарний блок і політичний. І оскільки цього року перші особи держави: Президент, прем’єр-міністр, спікер, голова Конституційного суду і Генеральний прокурор навіть не вносилися до списків номінантів, ця обставина знизила напруження боротьби.
Є й ще одна небезпека, яка підстерігає цю програму. «Вона нагадує велику солянку, — сказав Сергій Терьохін, що став парламентарієм року, і до того ж член Академічної ради. — Дуже складно обирати державного діяча України сторіччя і «Жінку року». З ним згоден і Олександр Роднянський:«Я вважаю, що подібні церемонії повинні бути професіоналізовані, розведені. Скажімо, фінансисти повинні мати свій елітарний клуб, де в своєму професійному середовищі й визначать, хто з них кращий. Така нагорода дійсно буде престижною. Натомість сьогодні її визначають люди, в масі своїй, мало знайомі з обставинами конкретної фінансової або інвестиційної діяльності. Те ж саме стосується і політиків, і журналістів, і діячів культури. Якщо ми говоримо про серйозні критерії, то організовано все повинно бути всередині самого середовища, а не інакше».
Саму церемонію ви могли бачити на УТ-1 під час прямої трансляції. Додати до цього немає чого, окрім того, що саме видовище так само еклектичне, як і програма, а всі його переваги і недоліки з неї ж і випливають. Скажімо, постановникам вдалося з цієї нагоди зібрати прекрасний модерн-балет, до якого ввійшли артисти з різних колективів, а також із нічних клубів. Під керівництвом Миколи Баранова цей балет став окрасою вечора, але було б його хоч трохи менше і не залишилося б почуття перенасичення. Оригінальне оформлення, але також надмірне. Якщо вже вогонь Прометея, то «палає» вся сцена, якщо лазер, то щоб мало не здалося. Ну й, звичайно, велику кількість ритуальних промов витримали лише найстійкіші. А шкода, тому що серед усього цього офіціозу прослизало й справжнє, неприкрашене життя. Скажімо, коли телеведуча «Новин звідусіль» Юлія Валеєва, котра вітала колег-радистів, не змогла стримати хвилювання: через фінансові труднощі вихід цієї інформаційної програми виробництва ТК «Гравіс» на ICTV припиняється. Вона побажала журналістам усіх ЗМІ уникнути подібної долі. Стало зрозуміло: свято швидкоплинне, завтра починаються будні. І саме від того, якими вони будуть, залежать насправді всі наші майбутні свята. Жоден режисер їх не зможе відрежисирувати так, як життя.
P.S. Оскільки кожен твір слід судити за законами того жанру, у якому його створено, то й мені хочеться розповісти анекдот. Приходить клієнт у перукарню. Майстер починає його голити. «У вас пінка не густа — замініть», — вимагає клієнт. Перукар міняє. «У вас бритва тупа — поміняйте, — продовжує капризувати той. — У вас рушник несвіжий — дайте інший». Нарешті майстер не витримує: «Слухайте, вам усе не подобається. «Так— усе». Чому вирішили почати з перукарні?»
