Якщо розглянути історію України у тих кордонах, у яких вона нині існує, то ми побачимо, що нам у спадок дісталася культурна спадщина трипільців, скіфів, кіммерійців, сарматів та багатьох інших культур. У ближчий до нас час — це європейське мистецтво (особливо яскраво виражене у ритуальному сріблі XVIII—XIX століть), Бароко, модернізм. Та визначальною культурою в Україні з XI століття була саме культура православна. Вона спиралася передусім на спадщину Візантії. Навіть більше, аж до XV століття існувала так звана Візантійська співдружність націй. Расові особливості тоді не враховувалися, основна увага приділялася відмінностям релігійним. Не вдаючись детально в аналіз візантійської культури, можна вказати лише на одну дуже характерну особливість — її вселенський характер.
На базі православної культури у XVI—XVII століттях почали формуватися українська і російська культура у сучасному їх розумінні. І тут особливо важливий той факт, що народ, який проживав на території сучасної України, брав найактивнішу участь у формуванні обох культур — і російської, і української. Як уже зазначалося, особливо великий вплив на формування російської культури Україна мала у ХVII— ХVIII століттях. У Росії навіть були періоди, коли серйозно розглядалася проблема засилля української мови. Церковна реформа, проведена українцями у XVII столітті, викликала шалений опір. Однак, як писав протоієрей Г.Флоровський, «із закінченням століття настає псевдоморфоза і у Московській освіті. Москва бореться з наступаючим із Києва латинофільством. Та нічого було протиставити зі своїх залежаних і переплутаних запасів. Прикликані греки виявлялися малонадійними, попри всю їхню ерудицію... І перемагає Київ...»
Ректор Києво-Могилянської академії Ф.Прокопович стає найближчим сподвижником Петра, віце-президентом святійшого Синоду. Список можна продовжувати. Величезний внесок у розвиток Російської імперії та російської культури зробили наші земляки О.Безбородько, графи Розумовські, В.Вернадський, М.Гоголь, Л.Шестов, М.Бердяєв, М.Булгаков, К.Малевич, К.Паустовський, О.Грін, І.Бабель, Є.Ільф та І.Петров та багато інших. Вселенська православна основа російської культури робила її інтернаціональною. Звідси і феномен Пушкіна, Ломоносова, Бенуа, Растреллі та багатьох інших представників неросійської національності. Окрім формування російської культури, вихідці з України породжували і власне українську культуру — сплав польської, угорської та інших традицій, покладених на глибинні духовні основи Київської Русі. Варто також звернути особливу увагу, що об’єднання під прапором російськості, аж до XIX століття, було вимушеним заходом, і внутрішні відмінності між російською та українською культурами меркнули перед загрозою розчинення у культурі західній. І, як зазначає Л.Грінфелд: «Не менше 50% російських націоналістів були українцями... У Санкт-Петербурзі та Москві скромне юнацтво з Малоросії було буквально у перших лавах новоутворюваної російської інтелігенції, яка виковувала великоруську національну свідомість». Це, до речі, ми спостерігали аж до розвалу Радянського Союзу.
І лише у XIX столітті, у зміцнілій Російській імперії, яка не боялася вже західної культурної експансії, виникли умови для розмежування української та російської культур, розмежування мов, які були до того часу радше діалектами. У цьому плані цікавий феномен брата М.А.Бердяєва — С.А.Бердяєва — російського філософа і українського поета.
Зі сказаного має бути ясно, що дві могутні культурні гілки, які беруть основи на території нашої країни — російська і українська — тільки взаємно доповнюють одна одну. Та історично склалося так, що російська культура розвивалася більш динамічно, причому за активної участі українців, але після розпаду СРСР вона (з нашої мовчазної згоди) цілком дістається, власне, Росії. Російська культура — не алмазний фонд. Її ділити не треба і, тим більше, зовсім нерозумно, навіть злочинно від неї відмовлятися, від її найбагатшої спадщини, у тому числі і від блискучих перекладів практично всього корпусу світової літератури з найдавніших часів. Відмовляючись від російської культури і російської мови, ми себе просто обділяємо і затискаємо у вузьких рамках. Духовний простір України може активно розвиватися тільки з урахуванням сплаву цих двох культур і двох мов — української і російської.
Президентські вибори 1999 р. уперше показали, що намітилося утворення політичної нації українського народу, оскільки вперше вибори відбувалися не за поділом схід — захід, а вже за абсолютно іншими критеріями, до того ж перемога Л. Кучми у більшості областей як на заході, так і на сході України при високому відсотку голосуючих показала, що громадяни стали сприймати Україну як свою країну, доля якої їм не байдужа.
Бажання пана Жулинського зробити українську мову консолідуючим чинником, який повинен об’єднати все українське суспільство, свого роду національною ідеєю, може привести до надто небезпечних наслідків. І ці наслідки пов’язані аж ніяк не з позицією Росії, і навіть не з можливим розколом країни, а передусім із тим, що на існуючому корпусі української літератури, навіть якщо додати сюди нечисленні і часто вельми посередні перекази світової класики, сьогодні неможливо сформувати повноцінного громадянина, іншими словами, культурний простір, який спирається тільки на українську мову, вельми обмежений. Пан Жулинський хоче втиснути сучасну Україну у вузькі рамки цього простору. В інтерв’ю «Киевским Ведомостям» (01.03.2000) він говорить: «Ми не можемо звільнити від податків тільки україномовну продукцію... Отже, рівні права буде мати і російськомовна продукція. Об’єктивно російськомовна книга більш конкурентоздатна, ніж україномовна, оскільки більшість нашого населення звикла читати російською. Отже, звільнення видавничої справи від податків може не поліпшити, а погіршити становище україномовних книг і газет». Це чисто хутірський підхід на кшталт: «Хай краще у сусіда...»
Політика держави, яка здійснюється щодо видавництв, абсурдна за своєю суттю. І результати наявні — зниження у 10 разів випуску вітчизняної книги (до 0,3 книги, куди входять і брошури, на одну людину на рік). Не має значення, якою мовою. Питання стоїть про виживання цілої галузі, а пан Жулинський розмірковує, якою мовою друкуватимуть книги. Люди, покликані опікати цілу галузь, стратегічно важливу для будь-якої країни, або не в змозі це робити, або свідомо її руйнують, розчищаючи простір для зарубіжної продукції. У нас продовжують панувати ортодоксальні комуністичні і совкові принципи, які наполегливо пролазять через реформаторську риторику — «запрещать и не пущать». Спочатку з помпою забороняти взаємозаліки, бартер, відміняти пільги, потім потихеньку дозволяти, але не для всіх, а кому важливіше і потрібніше. Не розвивати українську мову, а перешкоджати розвиткові інших культурних цінностей, передусім, російських. І тут я знову хочу повернутися до російської культури. Цікаво, Київ російське місто чи українське? Він дав світові безліч видатних діячів російської культури, передусім, М.Булгакова, В.Некрасова, К.Малевича, М.Бердяева, Л.Шестова. Цей список можна продовжувати без кінця. І мені рекомендують (поки що?) від них відмовитися.
Водночас Київ — столиця України. Як же бути? Мабуть, Київ — це і російське, і українське місто. Він дуже масштабний для однієї мови і однієї культури. А що робити з Одесою? Примусити її говорити українською? І ми тоді втратимо цю перлину. Напевно, ми з паном Жулинським живемо у різних Українах. Я не маю наміру відмовлятися від свого земляка М.Булгакова. Тим більше, у наших поборників «мови» були попередники. «Українські радянські письменники» вже вимагали у Сталіна заборонити «Дні Турбіних».
Я не маю наміру відмовлятися від М.Гоголя, хоча його вже вивчають у курсі зарубіжної літератури. Ці наші земляки — зірки світової величини, які мали великий вплив на світовий літературний процес. І я не хочу цих та інших грандів — наших земляків — вважати зарубіжними письменниками на догоду величезній кількості халтури, якою нам забивали голову, яку вивчали в інститутах літературознавства і писали по ній дисертації, лестячи тим відомим класикам, які писали: «Трактор в полі дир-дир-дир, ми за дружбу, ми за мир», «Партія веде» і далі у тому ж роді. Багато хто з наших україномовних письменників і поетів після славословлень комунізму та Радянської України з відчайдушним блюзнірством «реформувались» і стали ярими націоналістами і захисниками «незалежної» України. А де вони були раніше?
Звичайно, я розумію боязнь конкуренції нікчемних творів українських «літераторів» з боку високого рівня, заданого російською літературою. Однак Л.Костенко, О.Забужко і Ю.Андрухович показали, що достойне знайде шлях до серця читача, і вони не бояться конкуренції з боку російської літератури.
Українська культура і мова — це наша козирна карта у спілкуванні з Росією. Бо так ми стаємо багатшими. Адже тільки безглуздий відмовлятиметься від Котляревського, Нечуй-Левицького, Лесі Українки, Франка, Стуса і Хвильового. У цьому взаємодоповненні — наша сила.
Участь Б.Ступки у зйомках польського фільму «Вогнем і мечем» — найкращий приклад взаємозбагачення культур. Це — по- європейському. А чому б не зняти масштабний фільм про Сагайдачного? Адже він може затьмарити і «Вогнем і мечем», і «Сибірського цирульника». І він може дати величезний психологічний вплив, водночас популяризуючи українську мову. Що, у нас мало талантів?
Наш великий співвітчизник В.Вернадський писав: «Сила російської культури така велика, що їй нітрохи не страшна одночасна робота українізації. Тут має бути спільне дружнє спілкування. І воно можливе». Я пишу російською, але вона вузька, щоб передати ті «збочення» і «невігластво», які відбуваються на «мовному» просторі і у видавничій діяльності.
Українську мову треба розвивати. Та розвивати продумано. Треба створити програму розвитку української мови. Віце-прем’єр Жулинський уже був Віце- прем’єром України у 1992— 1993 рр. Хто Вам тоді заважав розробити таку програму? Розвиток мови — це копітка праця. Для цього необхідно здійснити багато заходів і передусім:
1. Виробити, із залученням фахівців, словниковий запас для забезпечення вимог тих напрямків знань, які бурхливо розвиваються. Бо передова наука не може працювати українською. Треба її зробити модерновою, відкритою.
2. У найкоротші терміни випустити українізовані версії комп’ютерних програм під наглядом фахівців, безкоштовно забезпечити ними школи та інститути.
3. Випустити тезаурус української мови на компакт-дисках, з підрозділами за галузями знань і забезпечити продаж за пільговими цінами.
4. Випустити словник рідкісних слів і діалектів української мови з їх тлумаченням, за зразком словника Даля.
5. Випустити серію енциклопедій, у тому числі й велику українську, і саме на компакт- дисках, і здійснити її безкоштовну доставку у школи та бібліотеки. Адже серед вікової групи 15—19 років 57% громадян віддають перевагу російській, і тільки 20% — двомовна. Цей захід спрацює набагато краще, ніж будь-які заборонні заходи, якщо, звичайно, енциклопедія не виявиться провінційною.
6. Розвивати на телебаченні рейтингові україномовні програми, передусім на УТ-1, розраховані на молодь, передусім на вікову групу 12—20 років. Для поширення мови потрібне саме мовне спілкування, а не концертні програми.
7. Необхідно активно працювати з Інтернетом, забезпечити функціонування в Інтернеті могутньої української довідкової і пускової системи.
8. Надавати державну підтримку прямим кваліфікованим перекладам кращої філософської і культурної світової спадщини, а не сподіватися на Сороса.
Ці заходи можна продовжувати, і продовжувати, і продовжувати. Звісно, можна сказати — а звідки брати гроші? А це — Ваша турбота, пане Жулинський. Не треба нам скаржитися. Треба вирішувати питання або поступитися місцем тим, хто може їх вирішувати. Кабмін — це, по суті, вищі менеджери країни. І якщо вони не можуть створити умов, щоб країна заробляла досить грошей для розвитку української мови, то нема чого скаржитися на занепад української культури. Яка економіка — така й культура. Пан Сорос знаходить же гроші на підтримку української мови. Адже куди простіше затіяти актуальне обговорення, яка літера була в кінці першої фрази гімну «Ще не вмерла Україна» — «а» чи «и». Це дуже злободенно. А в цей час гине наука. Замість того, щоб бити на сполох, ми чуємо, по кому подзвін — він по нашій науці, фінансування якої становило 0,35% ВВП, на порушення всіх ухвалених законів, спрямованих на підтримку науки. Адже саме наукові роботи світового рівня в українських журналах українською мовою могли б привернути до них увагу не тільки наших співгромадян, але й учених усього світу, їх би перекладали, цитували, вивчали б українську мову за кордоном, щоб оперативно прочитати потрібну статтю.
Мову і культуру не треба захищати. Треба створювати умови для їхнього розвитку, інакше ми втратимо і українську, і російську культуру. Час уже відійти від комуністичних принципів забороняти і перерозподіляти. Час вчитися творити. І створювати умови для творчого розвитку нації. А це набагато важче зробити, ніж заганяти народ України у вузькі рамки хутірського «світогляду».
Проблема співіснування в Україні двох культур і двох мов — української та російської — знову стала однією з основних у пошті «Дня». Новий сплеск дискусії спровокували й останні заяви МЗС Росії та дії нового уряду Ющенка, який недвозначно дав зрозуміти, що підтримуватиме передусім українську — етнічно — культуру. «День», дотримуючись своєї давньої традиції давати протилежні точки зору, друкує на своїх сторінках як тих авторів, котрі пов’язують питання функціонування російської мови з правами людини і вважають російськомовну культуру — невід’ємною частиною культури української політичної нації, так і тих, хто аргументує необхідність державного протекціонізму саме для державної мови й української культури. Публікуючи й сьогодні кілька думок, водночас хочемо нагадати позицію редакції: ми переконані, що реальне вирішення проблеми — у прийнятті якоїсь середини між крайнощами. Звичайно ж, насильна дерусифікація — недемократична й недоцільна. Проте так само неправомірна й боротьба, скажімо, з використанням саме державної мови в офіційному, службовому спілкуванні, або з правом будь-якої держави протекціонувати саме мову титульної нації. Інша справа — як, якими методами? Можливо, час уже дискутувати саме в такому контексті: як найбільш раціонально, ефективно й безболісно для мільйонів людей дотримати інтереси української політичної нації, яка й багата саме своєю різноманітністю, й одночасно не може не піклуватися про збереження та пріоритетний розвиток тієї культури, за якою її ідентифікують...
До речі, газета «День», як нам здається, вже знайшла оптимальне розв’язання проблеми. Ми виходимо російською, англійською й українською мовами, будучи при цьому саме українською газетою. У перспективі ми би хотіли виходити ще більшою кількістю мов, таким чином об’єднуючи всіх громадян країни навколо головного пріоритету: інтересів незалежної України.