Як довго нам мають «намір подавати кохання» в лушпинні несправжнього романтизму? Аромат кохання безнадійно обсипається з нашого припорошеного вульгарністю і часом тісного маленького світу, в якому немає місця почуттям, а є тільки нескінченний прагматичний холодний розрахунок і безглузде бажання людини давати назви і визначення всім навколишнім предметам і явищам. Те, що тепер називають коханням, насправді низьке, вульгарне й грубе. Воно не сумісне з такими поняттями, як взаємне довір’я, розуміння, допомога, захоплення, готовність до самопожертви, надійність і підтримка. Здавалося б, за плечами в людства вже понад 2000 років досвіду, який, за всіма законами логіки, мав би сприяти прогресові, гармонійному розвитку та вдосконаленню. Однак перед обличчям третього тисячоліття ми «доросли» до того, що наступна нова генерація вже не зрозуміє, що таке кохання, і, читаючи «Ромео і Джульєтту», буде здивовано розводити руками і розпитувати про кохання в нас. Однак ми, такі модернізовані та комп’ютеризовані, вже не зможемо ні про що розповісти, оскільки це саме кохання пройшло колись повз нас... Ні, не подумайте, що я налаштована проти комп’ютерів або будь-якої іншої техніки, однак я беззастережно вважаю, що ніколи машина не замінить живої людини, елементарних (не кажучи вже про піднесені) людських стосунків і почуттів; ніколи штучний інтелект не буде неординарним і неповторним, ніколи машина не стане особистістю. І найголовніше — бездушна купа схем і кнопок не здатна ні на які почуття, і вже тим більше на кохання. Тому користуйтеся технікою, але любіть людей.
У наш бурхливий час високих технологій люди забули про почуття, вони бояться цих самих почуттів. Боязнь у результаті призведе до того, що почуття стануть рудиментом і про них читатимуть у підручниках з анатомії та фізіології людини. То чим же ми, пробачте, відрізнятимемося від машин — плодів НТП?
Кохання, ти непосильний хрест, ти секунда захоплення й вічність страждань. Ти — суцільний обман і муки, на які люди себе свідомо прирікають; ти знищиш душу, по шматочках, повільно, але напевно. Тебе немає, але ти є, точніше, є те, що називають тобою, але це не ти, це — фальш. Ти, справжнє, красиве, чисте, квітуче, ніжне і шанобливе, ти померло, загинуло, тебе більше немає; ти поховане в XIX столітті, але ти прожило довге життя, повноцінне, насичене радістю, щастям і ніжністю. Ти зігрівало серця, наповнювало їх надією, дарувало зустрічі й усмішки, твої ніжні обійми примушували трепетати, твій шепіт порівнявся б хіба що зі співом птахів, аромат твого волосся нагадував запах бузку... Пробач, що згадуємо про тебе, справжнє, тільки в день Валентина. Ти було...
