«День», який запропонував своїм читачам поділитися думками про кохання, честь і вірність, про щастя і розчарування, був приголомшений шквалом ніжності в читацьких листах. Виявилося, що в багатьох із нас живе бажання висловитися про найпотаємніше. А сказати є що, тому недивно, що на конкурс надійшли і продовжують надходити довгі та грунтовні листи. Конкурс «День кохання», що проходить між двома святами кохання — 14 лютого та 8 Березня, — немов наблизив саме настання весни. Принаймні в нашій редакції. Сьогодні ми ділимося цим чудовим весняним настроєм із вами, пропонуючи на ваш розсуд два листи, які видалися нам оригінальними. Ми обіцяємо і надалі публікувати кращі листи учасників конкурсу.
Ви ніколи не рахували, скільки свят у році? День працівників легкої, рибної та інших галузей промисловості, День захисту дітей і ще безліч різних великих та малих свят. А зовсім нещодавно до них додався ще один День, про який багато хто не знав. Його здавна відзначали у всьому світі, а ми ні. А тепер, дякувати Богові, справедливість перемогла! У день, коли про весну можна тільки мріяти, коли за вікном холодно і все поринуло у зимову сплячку, нам нагадують про найвище і найпрекрасніше почуття — КОХАННЯ!
14 лютого, у День святого Валентина, всі закохані ще раз віддають данину і почесті найбільшому дарові — любити. І не важить, скільки вам років, головне — зберегти в душі вічну закоханість.
Знайти когось рідного і близького, подивитися іншими очима на своїх дружин, чоловіків і відчути знову почуття юнацької закоханості, яке допомагає рости крилам, перевертати гори, діставати зірки з неба, відчувати себе на багато років молодшим.
Дай Боже кожному відчути це! Кохайте і будьте коханими! Не забувайте про подарунки — чи, може, просто теплі слова. І вимовляйте їх не тільки в День святого Валентина.
Зустрічайте цей день під гаслом: «Закохані усіх країн, єднайтеся!»
Яніна БАТАШОВА, студентка,
Київ
Моя Нейолова
У підшефному колгоспі — спекотне літо. Із тих, коли мухи дохнуть у печені і жирному борщі з салом, і навіть дві години полуденного відпочинку не остуджують чавунної голови. Знехотя вивалюємося із прохолодної хати і плюхаємося в один із двох запорошених колгоспних «пазиків», закріплених за нами. Мені пощастило — це той самий!.. У якому до кабіни водія приклеєно величезний портрет Марини. Такої беззахисно-надзвичайної, зі своєю найпривабливішою, ледь наміченою усмішкою соковитих, ледь розтулених уст, із неправдоподібно ніжно-пустотливими очима...
Грубо кажучи, вона ж і не актриса, вона просто велика жінка. Адже вона не грає, вона навіть не просто живе в образі. Вона горить, пульсує, світиться з усіх можливих боків відразу. Так ненав’язливо і невідхильно, що душі і серцю просто нікуди подітися.
Пам’ятаю якусь совкову ТБ-передачу. І дві частини поспіль: одна — про Наталю Гундарєву, друга — про Марину Нейолову. Н.Гундарєва — майстеровита і упевнена в собі. Квітуча жінка в соку і в розквіті сил, ролей та планів. І у контрасті Марина: плаче на сцені — ну чи може бути натуральніше... Бо плаче і у гримерці, на ваших очах буквально заходиться все тихшим, усе розпачливішим нутряним криком... І передрікає: ніхто ніколи не напише про мене таких слів, які (зачитує зі стіни з портретом) написав (ім’ярек) про Ф. Раневську... І ще модно порозумувала (захист!..), що справжній творець, і актриса у тім числі, не може поєднувати творчість із простим людським щастям бути матір’ю...
А потім «Огонек» раптом друкує об’ємний фоторепортаж роботи Юрія Роста про Марину, котра мешкає, виявляється, на Чистих прудах: Марина з дочкою... і всілякі загадкові слова про єдиного чоловіка, до неї допущеного. І ще через деякий час — знову з уже дибаючою і пустуючою донечкою. І ще одна грань Великої Марини — вона, виявляється, здатна всерйоз сердитись на балуваність дочки (і від кого б, мовляв, це?!..).
Мариночко! Як чудово я люблю Вас! І славно, що цього можна не приховувати. Хоч я люблю Вас, як нікого більше. Та, слава Богу, ніхто навіть не ревнує. Настільки далекою Ви здаєтеся. Звісно, не мені.
Будьте ж, моя єдина АКТРИСО, завжди, будьте, незамінна наша людино, приголомшуюче втілення жіночності.
А те, що була партія з Каспаровим — так це дійсно справа тільки їх двох, і, виявляється, «потенційної» свекрухи. І, незважаючи на позірну покинутість Марини, партію програла не вона... Переконлива вона і у мовчанні про Париж та чоловіка-дипломата. Погано, добре чи навіть буденно — це факти тільки їхнього життя. І нічийого більше.
І раптом афіша — Марина Нейолова у Харкові! Сльотавий день враз став добрішим і сонячнішим. Легка усмішка на півдня надійно осіла на моїх вустах, які давно не веселилися.
На сцені упевнено з’явилася і попрямувала до мікрофона неймовірно ефектна струнка жінка у красивих окулярах, чорному костюмі з червоною блузою, що елегантно окреслювала шийку і рукави. Це була вона!
Нейолова «тримала» зал із першої до останньої хвилини, протягом майже двох із половиною годин, з невеликою перервою. За форму спілкування Актриса обрала монолог. Мовляв, все одно ніякий, навіть найбільш вдячний глядач не витримав би, якби розказувати про все, про що можна було б говорити — до ранку! У думках заперечивши, я і весь зал стали слухати те, що дійсно більше ніде не почуємо.
Оповідач Марина прекрасний і виконавець талановитий. Цікаво і яскраво. Легке приховане кокетування можна було убачити хіба що в епізоді, коли Марина переказувала відгук Кості Райкіна про її нібито худі й негарні ноги: «А мені подо-о-ба-а-ється: як це вони (показує руками) якось так струмують (знизу — вгору), і навіть цікаво, вони якось там закінчуються?»
І хвилин за п’ять до завершення. Актриса якось майже по-домашньому, мовби мимохіть поглянувши на наручний годинник: — Ну, треба ж!..
І оскільки я сидів у бельетажі, то встиг зрозуміти, що ось він і настав — мій час «Ч». І взяв свою червону троянду з довженною ніжкою, яку довелося ховати з огляду на холод на грудях, під пальтом, зопалу куплену за ціну, співмірну з квитком, за десять хвилин до спектаклю...
Уже майже на ходу слухаючи її останню репризу про те, що, якщо хтось із нас буде коли-небудь у Москві і захоче побачити її в«Современнике», і навіть якщо квитків не буде, треба попросити передати їй, що до неї приїхали з Харкова, то вона обов’язково вийде і проведе нас... Чим, природно, зірвала останню бурю оплесків.
Я швидко спустився до зали. Квіти підносило чоловік п’ять, я встиг останнім. Звісно, Актриса заслужила набагато більших оберемків, відер, клумб квітів....
Я суворо і низьким від хвилювання голосом випалив: «Я любив Вас усе життя.... І сьогодні вражений іще раз...», поцілував їй руку і віддав свою червону троянду. Вона — втомлена, з добре помітними зблизька зморшками навколо очей під красивими окулярами, уже відчужено подякувала і, здавалося, ніщо не ворухнулося на її обличчі. Не такою, ой, не такою бачилася наша зустріч.
Я зійшов до зали, що опустіла, бо Вона, спокійно вислухавши заключну порцію оплесків, не зволікаючи, пішла із квітами за сцену.
Що я пережив? Кожен, хто любив, зрозуміє мене — величезну, важенну прірву розставання. Тим більше, коли відчуваєш себе саме тим вдячним глядачем, котрий може спілкуватися хоч до ранку. Втім, досвідчена Актриса, йдучи на перерву, зронила: «Зустрінемося хвилин через п’ятнадцять, якщо ви не підете»... І знаєте, дивна річ, здається, кілька чоловік дійсно пішли... Напевно, Марина краще знає людей.
Лесь ПРИМА,
Харків
