Ще у стінах аудиторії грає відлуння прочитаної лекції, ще студенти вальяжно-знуджено оговтуються від заліково-семінарського синдрому до матеріалізації вимріяних маленьких радощів: кавусі ковток, цигарки димок, рознести найсвіжіші плітки, потусуватися, а дехто навіть... у читалку крокує. Обганяючи гамірні, розважливі зграйки молоді, щодуху, із затаєною радістю влітаю у звичний трамвай. Затиснутий юрбою, нетерпляче видивляюся у паморозі генія фантастичних пейзажів художника-мороза звичні урбаністичні нагромадження, торкаюся щокою прохолодної гілки папороті на склі й через її сльози-проталини споглядаю марноту марнот. І хоча старенький «дідусь-чех» торохтить, дзеленькає завжди 600 секунд до моєї зупинки, не витримую, нетерпляче (щоб зняти роздратування) вишкрябую у футуристичному пейзажі паморозі скла («крапка, крапка, кома, риска — вийшла цьоця кривописка») себе — хай зігріє чиюсь засмучену душу. Звично вискакую на зупинку раніше й біжу (так здається швидше), проводжаючи трамвайчик з усміхненим хлопчиком у віконці. А мені приємно обганяти перехожих, тому що лечу до неї, до коханої Дружини.
Ми разом уже 5113 днів, 441.764.200 секунд, у цій розхлябаній маршрутці-черепасі пролетить іще 1200 секунд без тебе, але в думках з тобою. Я бачу, як ти відставляєш томитися найсмачніший борщ у світі — «гетьманський», обгорнувши каструлю квітчастим рушником, наповнюючи оселю запаморочливими ароматами домашнього затишку. Знервовано підганяєш секундну стрілку настінного годинника, а вона ось-ось зупиниться — млява, байдужа.
Я прочиняю двері, стрілка весело застрибала, стіни засвітилися пастельною ніжністю від твого погляду і безмежно щасливої усмішки: «Та де ж ти блукаєш, борщ давно готовий». Я, задихаючись, кидаю: «Привіт, Семчучко», — пірнаю у водоспад каштанових розливів твого волосся, обіймаю. А ти, як на першому побаченні, сором’язливо опускаєш вії, зашарівшись, театрально- невдоволено відмахуєшся: «Сідай вже до столу, борщ холоне». Знімаєш рушник зі столу, а там: вареники, плов, деруни, салатики, млинці, тещині грибочки, помідорчики.
А в очах невимовна радість, ми разом уже 441.765.400 секунд. Із сусідньої кімнати пухнастим, сріблястим м’ячиком вилітає дівчинка-пуделиха Мальвіна, підскакує аж до грудей — лизнути татка і мамку (так їй здається). Об ноги треться голубоока воркотуха Філіндрона, блаженно посміхаючись і настирливо запрошуючи до столу вимогливим: «М’я-я-я-в!».
Приховуючи усмішку, підійде синочок, обійме нас, підхопить на руки Мальвіну, яка за мить усіх розцілує. А Віточка скаже: «Та сідайте вже до столу». А сама скраєчку примоститься, обіпреться підборіддям на руку, по-материнськи дбайливо промовить: «Та не спішіть... як з голодного краю». І ні крихітки, ні скоринки не пригубить: «Не голодна я...»
Не голодна... Пробач мені, Віточко, що не гонюсь за престижем і модою, що не хочу служити Мамоні, в мене інший господар і пан. Та ти бачиш, що сплю по чотири години на добу. Усі картини на стінах, вірші, нічна писанина, дисертація — все твоє, все для тебе. Голодна... Кажуть, такі часи, і держава для інших... Я найбільше боюся — зірвешся від злиднів, втечеш із куреня романтика в палац прагматика. Один раз живемо...
Ти зітерла свої ніжні пальчики у пранні безкінечнім. Я клянуся, куплю тобі пральну машину, а сьогодні подарую ніжні троянди... і завтра.., бо краса твоя гідна оправи пелюсток чарівних.
Повір, усе буде добре, я ж працюю як віл. Мені багачі довіряють найдорожче — своїх дітей, я ліплю їх із себе, і вони того хочуть, вони вірять у своє майбутнє, і воно в нас буде — і тут, і там — на небесах. Бо Бог нас з’єднав, повінчав у негоді й випробуваннях, і ми — найщасливіша сім’я у Всесвіті, вже 441.765.909 секунд.
Я люблю тебе, Віточко.
