В.о. президента Російської Федерації Володимир Путін підписав указ, згідно з яким в армії відновлюються так звані «особливі відділи». Діяльність цих структур ще за радянських часів створила глибоке провалля між «чекістами» та міністерством оборони. Військові весь час намагалися зробити все можливе, щоб не відчувати на собі пильне око людей з Луб’янки. І ось вони повертаються.
Ніде правди діти, Володимирові Путіну важко довіряти військовим і він прекрасно усвідомлює: чеченську війну рано чи пізно доведеться закінчувати, а проблеми армії залишаться. І він створює умови для контролю над армійським середовищем людей, на підтримку яких він може сподіватися — своїх колишніх колег з ФСБ. Колишніх?
Чим далі, то більше висуванців ФСБ з’являється у різних міністерствах і відомствах — від міністерства преси до міністерства оборони. Від апарату уряду до Кремля. Це і є майбутня команда Володимира Путіна.
Інша річ, як на формування цієї команди дивитимуться в інших «силових» відомствах. Відомо, що останні роки саме Міністерство внутрішніх справ було головним силовим відомством Росії. Тепер його керівник Володимир Рушайло запевняє в.о.президента в своїй відданості, а спостерігачі говорять, що міністр внутрішніх справ зробить все можливе, щоб послабити позиції Путіна. Ще б пак! Чи можна байдуже спостерігати за тим, як держава міліціонерів перетворюється на державу чекістів?
Звичайно, головна боротьба силовиків ще попереду. Однак навряд чи її можна зупинити. Посилення ФСБ є занадто демонстративним, щоб не дратувати інших людей у погонах. Тим більше — інших людей з лампасами. Головну свою боротьбу ці люди розпочнуть вже після президентських виборів. І, до речі, від їх результату дуже залежить майбутнє Росії. Адже, скажімо, перемога «чекістів» означає дуже специфічну атмосферу розвитку суспільства за часів Путіна. Перемога міліціонерів — послаблення кремлівської влади й неминучу відставку нового президента за рік-два. Ну, а перемога військових — вічну війну на Кавказі.
Вибір, звичайно, не найкращий. Однак російське суспільство, якому наприкінці правління Єльцина один за одним запропонували трьох «політиків у плащах» — Примакова, Степашина та Путіна — навряд чи могло сподіватися на якийсь інший перебіг подій...
