Доля ніколи не була особливо прихильною до бібліотеки. Не пройшло і двох років з часу її відкриття, як почалася війна, яка принесла бібліотеці розорення і загибель. Понад півмільйона рідкісних і цінних книг, усі бібліотечні фонди, які не змогли врятувати від наступаючих німецьких військ, було розграбовано або знищено окупантами. Минуло не менше десяти років по війні, перш ніж за допомогою інших бібліотек з усього Союзу, а також приватних осіб історичну бібліотеку в Києві було відновлено.
За радянських часів, працюючи над багатотомними енциклопедіями, видаючи наукові праці, займаючись дослідженнями і проводячи конференції, бібліотека була одним із провідних центрів з вивчення історії не тільки в Україні, але і в усьому СРСР.
Сьогодні в її сховищах вісімсот тисяч книг, вона приймає понад тринадцять тисяч читачів щороку, здебільшого наукових працівників та студентів гуманітарних вузів. Деяким книгам, які знаходяться на зберіганні бібліотеки, вже по чотириста-п'ятсот років. Частина бібліотечних фондів існує лише в єдиному примірнику, і їх не зустрінеш у жодній іншій бібліотеці світу.
На жаль, попри володіння такими унікальними духовними скарбами, багатство мирське до бібліотеки аж ніяк не пристає. Ось уже протягом кількох останніх років Державна історична бібліотека України перебуває у скрутному становищі. Мало на що вистачає куцого бюджетного фінансування, та й воно дуже нерегулярне. Минулого року бібліотека, не зумівши розрахуватися за електроенергію, змушена була відмовитися на деякий час від обслуговування читачів. Лише з огляду на ювілей, Міністерство культури і мистецтв виділило кошти на погашення бібліотечних боргів з комунальних платежів. Отже, за словами працівників бібліотеки, нинішню зиму можна буде пережити. А що буде далі?
Самі працiвники, яких у бібліотеці понад сто чоловік, отримують у середньому 100 — 120 гривень. Переважна більшість бібліотекарів — жінки, часто пенсійного віку. Залишаючись на роботі, вони не хочуть втрачати навіть мізерне джерело прибутків.
Не краще складаються справи у бібліотеки і з приміщенням. Власне кажучи, приміщення в неї і немає. Розташована на території Києво-Печерської лаври, бібліотека орендує у заповідника три корпуси, де і зберігаються книги. Таким чином, виходить, що єдина в Україні історична бібліотека займає свої сховища «на пташиних правах». До речі, навіть і в рік ювілею дирекція бібліотеки не змогла розплатитися з Лаврою за оренду.
Та не менш важливою проблемою, яка непокоїть працiвникiв історичної бібліотеки, є практично повна відсутність нових надходжень до книжкових фондів. Директор історичної бібліотеки, Лерій Леонідович Макаренко, характеризує ситуацію таким чином.
— Останнім часом ми нічого не отримуємо, оскільки вже кілька років жодної копійки на комплектування нам не перераховували. Ми звернулися до всіх редакцій і видавництв зі слізним проханням про допомогу. Деякі відгукнулися і присилають нам дещо безкоштовно. Однак цього, зрозумiло, дуже мало. Мова йде, звичайно, тільки про українські видання. Раніше бібліотека комплектувалася через науковий колектор, і ми отримували всю літературу, яка виходила на території колишнього Союзу, мали досить асигнувань. Так що за минулі роки фонд у нас зібрано дуже хороший, а ось в останні два-три роки — це те, що нам подарували, те, що ми випросили.
Деякі надії покладаються на спонсорів. Так, нещодавно вигравши спонсорський грант, бібліотеці вдалося купити комп'ютери. Однак не всі переваги нової техніки можна використати — підключення до мережі Інтернет бібліотеці не по кишені.
Ось так, не маючи ні власного приміщення, ні нових надходжень, дбаючи лише про те, як би розплатитися з боргами, живе Державна історична бібліотека України. Це наводить на невеселі думки. Так, нелегко нині скрізь. Однак українська наука знаходиться у стані не набагато гіршому, ніж російська. Та у московської історичної бібліотеки знаходяться кошти і на утримання власних чималих сховищ, і на якісне забезпечення в Інтернеті, і на книжкові надходження. Невже державна скарбниця помітно збідніє, придбавши для вітчизняної бібліотеки десяток книг? Чи, може, про це просто не пам'ятають наші державні мужі? То для чого ж тоді за кожної зручної нагоди закликати до національної спадщини, якщо ті, хто цю спадщину реально зберігає, не можуть часом заплатити за світло і опалення? Хочеться вірити, що ми пишаємося нашою історією не тільки на словах.
Геннадій КАЗАКЕВИЧ,
студент Національного університету ім.Тараса Шевченка
