До президентського указу про референдум парламент виконував функцію противаги виконавчої влади. Але якщо заходи, запропоновані референдумом, буде реалізовано як політичний і правовий механізм, парламент може багато в чому втратити цю функцію, яка є нормою для демократичних політичних систем. У зв'язку з тим, що позитивний результат референдуму майже ні в кого не викликає сумніву, виникає питання про те, чи не загрожує Україні авторитарна модель політичного лідерства? Про це — в інтерв'ю з Євгеном ГОЛОВАХОЮ, доктором філософських наук, головним науковим співробітником Інституту соціології НАНУ:
— Слухняний парламент — це добре або погано для України?
— Все залежить від того, заради чого все це затівається. Це краще, ніж комуністичний парламент. Але гірше, ніж конструктивна опозиція, яка може співробітничати з виконавчою владою в розв'язанні принципових питань. У нас адже така «хитра» система влади — її ніяк не зрушиш. Це велика біда всіх пострадянських держав — необхідність централізованої влади в критичні періоди розвитку суспільства. Але оскільки в нас уже протягом десяти років триває критичний період, а жодного виходу не видно, то я мало надій пов'язую зі створенням більшості. Це ж ситуативні утворення. Сьогодні домовилися, а завтра... Хто його знає.
— Чи існує в зв'язку з референдумом загроза авторитаризму в Україні?
— Це російська модель. Я вважаю, що народ проголосує «за». Досвід референдумів показує, що більшою популярністю користуються заходи, спрямовані на зміцнення одноосібної влади.
Оскільки виконавча влада в особі Президента отримала вотум довіри, це практично означає, що поки в суспільстві не відбулося істотних змін, (а таких змін поки що не видно), референдум — цілком логічне завершення минулих виборів.
Тим більше, якщо говорити про нашу пострадянську дійсність, дуже низьким є престиж і дуже низькою є легітимність представницької влади як такої в масовій свідомості. Це багато в чому пов'язано з тим, що парламентаріїв все ще сприймають як безвідповідальних людей, які займаються розв'язанням своїх приватних питань і з'ясуванням політичних і кар'єрних стосунків. А Президента за цих умов прийнято розглядати як реально діючу силу в сфері управління державою й суспільством. Тому, звісно, вища виконавча влада має в нас непропорційний пріоритет. Це особливості становлення демократії в державах, де демократії як такої не було історично. Тому тут це треба сприймати як неминучий процес.
Подивіться, як протягом десяти років, коли формувалися посттоталітарні держави, всі ті з них, що сформувалися внаслідок розпаду СРСР, постійно рухалися до зміцнення одноосібної влади, до підтримки переважної президентської влади, незалежно від того, як вони особисто ставилися до самого президента. В результаті в деяких уже сформувалися закінчені авторитарні режими — такі, як в Туркменії й Білорусі, де одна людина не просто уособлює владу, а й диктує свою волю. Є приклади більш м'які — Росія, наприклад, де владу фактично зосереджено в руках президента, але, втім, зберігаються й певні політичні свободи: свобода слова, свобода політичних партій, зборів, мітингів... Це більш м'який варіант поєднання авторитарного управління з політичними свободами. Із ще більш м'якими формами він був в Україні, тому що тут усе ж таки роль представницької влади конституційно була спочатку вищою, ніж у Росії. А якщо ми змінимо ситуацію шляхом референдуму, то наше суспільство просто піде російським шляхом. Можна, навіть, передбачити, що першим етапом стане формування аналогічної владної ієрархії. Але це був би ще не гірший варіант. Я не впевнений, що в Україні він взагалі може реалізуватися. Передусім, внаслідок того, що дуже слабка інституційна основа, яка могла б забезпечити політичні свободи. В Росії все-таки процес ухвалення недемократичної конституції супроводився тривалим періодом формування дуже могутньої інтелектуальної творчої опозиції, яка підтримувалася частиною дуже великої групи власників, які не завжди зацікавлені цілком і беззастережно співробітничати з президентом. Щодо України, то тут набагато слабкіша інтелектуально-духовна опозиція й залежніші економічні центри сили. Тому ймовірність того, що розвиток ситуації піде російським шляхом, загалом-то, не є такою високою.
Є загроза того, що остаточно замовкнуть голоси опозиції, протесту тощо. Сподіватися треба на одне-єдине: в національній політичній культурі — й у владній, і в масовій — є така специфічна якість як обережність, тобто несхильність до здійснення радикальних політичних кроків, пов'язаних із загрозою посилювання протистояння в суспільстві. Якщо ця якість проявиться за умов, коли виконавча влада значно посилюється, то, в принципі, у нас буде дуже м'який варіант «політичної єдиноначальності». Тим більше, не треба забувати про велику залежність від Заходу, який не заохочує прямих утискувань політичних прав і демократії.
Тобто, стримуючим началом зростаючої загрози авторитаризму в Україні будуть три чинники: політична обережність, залежність від демократичного Заходу й розвиток ситуації в Росії. Якщо в Росії буде прийнято модель, яку сформував Б. Єльцин, то шансів на жорсткий авторитаризм в Україні залишиться значно менше. Якщо ж там суспільство буде еволюціонувати до жорсткого авторитаризму, то й тут через якийсь час розвиватиметься подібна тенденція. Досвід показує, що приблизно з дво- трирічним інтервалом Україна починає повторювати кроки, що робилися в Росії. Це зайве підтвердження нашої політичної інфантильності й несамостійності.
А єдине, що можна сказати напевно, це те, що заходи, що пропонуються в президентському указі про референдум, не суперечать тому, як більшість громадян сприймає нашу соціально-політичну дійсність і перспективу розвитку форм управління.
