На мій погляд, ми (та й поляки теж) багато чого не бачили, не бачимо і не хочемо бачити в наших спільних стосунках, а це якраз вносило, вносить і вноситиме негативний елемент у наше існування.
Україна і Польща — дві сусідні країни, два сусідні народи, історичні долі яких тісно сплелися та поєдналися із самого початку їхньої появи на історичній арені Європи. Ці народи мають багато спільного, а часто навіть взаємозалежного і неподільного, що яскраво вимальовується протягом другого тисячоліття. Проте було багато й непорозумінь та протистоянь, які, вилившись у взаємну боротьбу, врешті-решт призвели до втрати незалежності обома народами та до їхнього поневолення сильнішими сусідами.
У велике світове життя українці та поляки вийшли з однієї колиски, про що свідчить стародавня польська легенда: «З давніх-давен жили три брати: Лях, Чех і Рус. Одного дня вони вирушили в дорогу, щоб віднайти землі для своїх майбутніх держав. Одне місце сподобалося Ляху. Він зупинився там і заснував місто Гнєзно (перша столиця Польщі, центральне місто лехіцького племені полян). Чех же поїхав далі на південь, а Рус — на схід, де вони також заснували свої міста». Звичайно, легенда не є достовірним історичним джерелом, проте вона має певний сенс. Свідченням цього є той факт, що формування української та польської держави у IХ—Х ст. відбувалося навколо племен з однаковою назвою — поляни.
Початок непримиренних суперечностей в українсько-польських стосунках було покладено в Х ст., коли в житті Польщі і Київської Русі відбулася однакова за формою, але зовсім різна за змістом подія, яка з часом віднесла обидва народи до різних як за розвитком, так і за світоглядом світів. 966 р. польський князь Мєшко I прийняв християнство в Ратизбоні над Дунаєм, колишній столиці східних франків. Через 22 роки по тому питання християнизації постало й перед князем Київської Русі Володимиром, але він перевагу надав Візантії. На той час таке рішення Володимира було цілком виправдане, бо Візантія являла собою наймогутнішу і найцивілізованішу державу того часу, але історична перспектива з часом виявилася не за нею.
Проте українсько-польські стосунки, незважаючи на належність обох країн до різних, а часом і ворогуючих духовних столиць, у добу середньовіччя хоча й затьмарювалися суперництвом за Червенські міста, однак у цілому не виходили за рамки тогочасного добросусідства, що підтверджують численні династичні шлюби. Так, Святополк Окаянний (1015— 1019 рр.) був одружений з донькою польського короля Болеслава Хороброго, Ізяслав Ярославович (1054—1078 рр.) — із сестрою польського князя Казимира, племінниця Ізяслава Мстиславича (1146—1154 рр.) вийшла заміж за польського короля Болеслава Кучерявого, Юрій Львович (1301—1308 рр.) одружився із сестрою Володислава Локетка тощо.
Залежність історичної долі обох народів трагічно виявилася в XIII ст., коли в грудні 1240 р. Київ, а на початку 1241 р. Краків були вщент зруйновані татаро-монголами. 9 квітня 1241 р. воїни Пайдара під Легніцею наголову розбили очолювані Генрихом Побожним об'єднані польські війська, проте далі східні завойовники не просунулися, бо їхній військовий потенціал уже був вичерпаний. Спаду наступального натиску монголів значною мірою сприяв запеклий опір на території Київської Русі. Українці зазнали при цьому нищівного удару, після якого вже не змогли оговтатися й відновити власну державність, і такою великою ціною вони врятували західних сусідів, зокрема державу польського народу.
Кінець середньовіччя знаменувався об'єднанням обох народів у одній державі — Речі Посполитій, яка, починаючи з XIV ст., з часу занепаду останнього осередку української державності Галицько-Волинського князівства, почали збирати землі колишньої Київської Русі. Проте існування в межах спільних кордонів, яке базувалося на пануванні одного (польського-католицького) та приниженні другого (українського- православного) народу, лише заклало низку непорозумінь та недовіри, яка спиралася на релігійні (в першу чергу), етнічні, культурні та економічні розбіжності, що існували між двома ними. Така ситуація відбилася негативними наслідками як для українців, так і поляків у часи нової історії.
Трьохсотрічне бездержавне існування українського народу не змогло загасити в ньому прагнення до власної державності. Тому поява в політичному житті України XVII ст. Б.Хмельницького цілком закономірна. Водночас події в польській та українській історії, розгортанню яких сприяв Хмельницький, вдруге мали упевнити обидва народи в неподільності їхньої долі.
Кривава, жорстока боротьба між українцями та поляками, яка розпочалася 1648 р., призвела лише до взаємного знекровлення та знесилення. Цим негайно поспішили скористатися сусіди. Наслідком було те, що Україна опинилася під протекторатом Московського царства, а Польщу поглинув «шведський потоп». Впоратися з цими лихами обидві країни поодинці не змогли, і через сто років їх спіткала доля Київської Русі XIII ст. 1764 р. було скасовано автономію українських земель у складі Російської імперії, а через 31 рік після цього внаслідок трьох поділів 1772, 1793 та 1795 років було ліквідовано незалежність Польщі. Наприкінці XVIII ст. українські та польські землі були поділені між Росією, Австрією та Прусією, левову частину з яких захопила собі перша.
XIX ст. для обох поневолених народів пройшло під знаком національно-визвольної боротьби. Український рух репрезентували: Руська трійця (30-ті роки XIX ст.), Кирило-Мефодіївське братство (1845—1847 рр.), Головна руська рада (1848 р.), українські громади (друга половина XIX ст.); польський — таємні організації перших десятиліть (товариство Філоманів, Патріотичне товариство тощо), збройні повстання 1831, 1846 та 1863 років, національне піднесення на «весні народів» 1848 р. Хоча український і польський рухи в своїй боротьбі просувалися окремо, а інколи навіть ворогували один з одним, проте в них були й спільні риси: в їхньому становленні та розвитку брали участь видатні діячі польської і української культури — А. Міцкевич був членом товариства Філоманів, Т. Шевченко — Кирило-Мефодіївського братства: спрямовані ж вони були проти одних і тих же поневолювачів.
Зоря свободи засяяла над обрієм національно-визвольної боротьби на початку XX ст. Хоча, як і в XIX ст., українці та поляки в своєму прагненні до незалежності йшли окремо, проте вже паралельним курсом — соціалістичним. Наприкінці XIX — на початку XX століть утворюються польські та українські соціалістичні партії. Характерним же для обох рухів було те, що саме із соціалістичного табору вийшли майбутні провідники української та польської держав: С. Петлюра стояв на початку Української соціал-демократичної партії, Ю. Пілсудський — Польської партії соціалістичної.
Вибух Першої світової війни та революційні події, які охопили всю Європу, піднесли на гребінь хвилі змін в український та польський національні рухи. Проте застарілі стереотипи та підходи до оцінки один одного в політичних лідерів та пересічна народна свідомість не дала змоги на початку XX ст. повноцінно розв'язати питання державного відродження українців та поляків. Як і в XVII ст., обидва народи більше енергії витратили на боротьбу один проти одного, а не проти спільних ворогів. Але відмінністю взаємної боротьби початку XX ст. було те, що в кінці її з'явилося взаємне усвідомлення спільності долі. 25 березня 1920 р. на політичному банкеті з нагоди польсько- українських переговорів один із найвидатніших польських лідерів Ігнаци Дашинський заявив: «В історії ми читаємо, що не раз і не два лилася зовсім непотрібна польська та українська кров у боротьбі між собою, боротьба знесилила обидва народи і довела до втрати самостійності і Україною, і Польщею перед ворогами сильнішими, які тільки й чекали нашого знесилення, щоб накинути на нас і на вас ярмо неволі, тяжкі кайдани гніту. Але зараз Польща стає на шлях нового порозуміння з Україною, і тут я урочисто заявляю, що, на мою думку, не може бути вільної Польщі без вільної України і вільної України без вільної Польщі». На жаль, це порозуміння прийшло занадто пізно. Україна на той час свою незалежність уже втратила. Щодо Польщі, то пророчі слова Дашинського справдилися через якихось 19 років. 1939 р. відбувся черговий поділ Польщі між Радянським Союзом та Третім Рейхом, внаслідок якого вона, як і двісті років тому, слідом за Україною втратила свою незалежність, та й державність взагалі.
Друга світова війна, якій, як і першій, була притаманна взаємна ворожнеча українців і поляків, не внесла жодних змін до становища українського народу. Польській же народ хоча й відновив свою державність, проте її існування було цілком під контролем СРСР.
Наприкінці XX ст. майже одночасно в Польщі та Україні спалахнули національні та антикомуністичні рухи. 10 листопада 1980 р. було офіційно зареєстровано незалежну профспілку «Солідарність», десять років діяльності якої завершилися 25 листопада 1990 р. обранням першого посткомуністичного президента Польщі Л Валенси та поворотом Польщі до європейської сім'ї народів. 1989 р. було засновано Народний рух України за перебудову. Його активна праця на ниві національно-державного відродження сприяла прийняттю Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Декларації по державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 р. — проголошення Акту незалежності України.
Відновлення польської та української державності наприкінці XX ст. ознаменувалося докорінною зміною польсько-українських стосунків. 1990 р. польський сенат засудив операцію «Вісла». Першою державою, яка вже другого дня після проведення 1 грудня 1991 р. референдуму на підтримку Акту проголошення незалежності України та проведення перших в історії України всенародних виборів Президента визнала незалежність України, була Республіка Польща. У травні 1992 р. між Україною і Польщею було підписано Договір про добросусідство, дружні відносини та співпрацю. Нарешті на офіційному рівні, у спільній декларації Президента України і Президента Республіки Польща у червні 1996 р., було засвідчено те, про що ще на початку століття казав І. Дашинський: «Існування незалежної України сприяє утвердженню незалежної Польщі, так само як існування незалежної Польщі сприяє утвердженню незалежної України».
Підбиваючи підсумок, можна сказати таке. Навіть такий побіжний огляд тисячолітньої українсько-польської історії дає можливість помітити, що червоною ниткою через неї проходить саме об'єднавчий мотив. Лише разом і в мирі один з одним ми могли існувати. Варто ж було в стосунки між українцями та поляками вкрапитися ворожнечі, як відразу обидва народи опинялися в ролі поневолених народів. Україна і Польща — це не лише сусідні країни, а два народи, яким сама історія вже декілька разів давала зрозуміти спільність їхньої долі. Тому на шляху в III тисячоліття, якщо ми не хочемо черговий раз втратити свою державність (це однаково стосується і українців, і поляків), ми не повинні розійтися, як тисячу років тому, а ставши на одну дорогу, відмовившись від старих роз'єднувальних стереотипів, взявши на озброєння лише те, що нас єднає, разом іти у європейську сім'ю народів.
Олександр ЛЯШЕВ, військовослужбовець
смт. Десна Чернігівської області
