Минулий тиждень був урожайний на телепрем'єри — відразу дві нові авторські програми вийшли в ефір: Олександра Зінченка «Приглашение к откровению» («Інтер») і Леоніда Воєводіна «Встречи, дарованные судьбой» (ТРК «Київ»).
Герой програми — людина без маски
Жанр інтерв'ю вічний і існуватиме доти, доки існуватиме інтерес однієї людини до іншої. І те, кого ми вибираємо собі в співрозмовники, дуже добре характеризує нас, бо відповідає не тільки явним, а й таємним переконанням, думкам, сподіванням.
Судячи з анонсів, у авторській програмі «Приглашение к откровению» Олександр Зінченко звертається до особистостей знаменитих — котрі домоглися небувалих професійних і життєвих висот, що загалом-то традиційно. А от ексклюзивним є те, що О.Зінченко вибирає собі в співрозмовники особистостей саме сильних, не викинутих на гребінь слави сліпим випадком, а таких, якi зробили життя своїми руками, а отже, не тільки Обраних, але й Гідних. Першим у цьому ряду за рахунком, але не за значенням, оскільки не визначені терези, здатні його виміряти, став відомий російський актор і видатний режисер Микита Михалков. В інтерв'ю, що стало, по суті, бесідою на рівних, Олександру Зінченку вдалося головне: скидаючи лушпиння народної міфотворчості і відсікаючи пласти псевдокультурологічних нашарувань, які завжди супроводжують життя людей знаменитих, представити особистість такою, яка вона є — без прикрас, штучних поз і масок, що приросли до обличчя. І вкрай не модна за часів поголовного смакування інтимних подробиць розмова про духовне і високе дозволяє не тільки зрозуміти, що зробило цю людину відомою і знаменитою, але й насамперед, що зробило її Людиною.
Це те, що стосується суті і глибинного значення програми і робить її цікавою для глядача. Не можна, звісно, скидати з рахунків і можливі претензії професіоналів. Вони, безперечно, говоритимуть і про дизайн студії, і про манеру спілкування чи поведінки перед камерою ведучого, монтаж або роботу оператора. Тією чи іншою мірою ці аргументи матимуть під собою основу, однак це недоліки з розряду технічних, і їх незначність визначається ступенем легкості їхнього усунення.
Головне, мабуть, не в цьому. А в тому, що відвертість як надзавдання програми, винесена навіть у назву, відбулася, зробивши бесіду двох особистостей цікавою мільйонам телеглядачів. Олександра ЄМЕЦЬ, Харкiв Днями мені подзвонив Микита…
Прем'єри показали необхідність насамперед уточнити дефініції. Авторські програми — вищий пілотаж тележурналістики, що претендує на оригінальне бачення чогось (процесів, особистості) і філігранне втілення побаченого на екрані.
Почесний президент «Інтера» Олександр Зінченко обіцяв показати есе, тобто публіцистику, яка являє собою міркування з якогось приводу. Запропонував же лише один з монологів Микити Михалкова. Сам по собі монолог був передбачуваний, метр не вперше наставляє, цитує стародавніх і мудрих: «роби те, що слід, і нехай буде те, що буде», «не проси справедливості у Бога, бо якби він був справедливий, то давно б тебе покарав» еtс. Був Михалков і відвертим. У міру. Так, як це й диктується законами шоу-бізнесу, діячем якого став видатний кінорежисер. Таким чином, гість відпрацював цілком професіонально, довівши ще раз свою самодостатність і небеззаперечність.
Очевидно, метаморфози з монологом Михалкова сталися пізніше, коли з нього почали монтувати «есе»: розставили авторські акценти, продублювали сказане цитатами, прикрасили спецефектами, які вже вийшли з телевізійної моди, а також посилили авторськими ремарками про щось глобальне.
І відразу стало якось не до «откровения»: насторожувало, що запрошення до нього виявилося всього лише вміло змонтованим трюком. Чи то справді не вийшло живої розмови, чи то вже після зйомок Олександр Зінченко не сподобався сам собі в діалозі з САМИМ Михалковим, який поважно виконував роль знаменитості...
Перші особи українських каналів часто стають «граючими тренерами». Роднянский на «1+1», Ткаченко на «Новому», зовсім недавно Княжицький на СТБ. Схоже, що Олександр Зінченко на телебаченні обрав собі роль «граючого політика». Тому що на відміну від тренера, який, як відомо, є прикладом майстерності, у політика на першому місці — громадський вплив.
Можливо, саме як політику йому і потрібна була програма, що показує його зустрічі з по- справжньому відомими і видатними людьми, що дозволило б не лише підняти і відточити імідж, а й зробити ім'я. І це цілком природно, за умови високої якості програми. Навряд чи автора задовольнить тільки те, що повагу заслуговує його спроба винести на суд глядачів і політичних опонентів ту частинку свого внутрішнього «я», яка є творчістю і тому дуже вразлива.
Леонід Воєводін у своїх перших «Встречах, дарованных судьбой», героєм яких був Валерій Леонтьєв, не уник спокуси продемонструвати, що він із Зіркою «на ти»: «Я добре пам'ятаю, як ми з тобою разом поневірялися при спробі відеозапису» або «А як же тобі живеться, все-таки півроку не бачилися?» і велика кількість фотографій (що залишилися з часів дружби). Зрештою, окрім провінційності, нема нічого страшного в дещиці журналістської пихатості.
А насправді Леонід Воєводін хотів показати глядачам «білу ворону» шоу-бізнесу, особистість духовно багату, нестандартно мислячу. Принаймні він так стверджував, але нічим не підтверджував. В ефір йшли здебільшого архівні записи, старі (судячи з того, що Леонтьєв згадав перебудовні часи) і якiсь безпораднi інтерв'ю у гримувальній, пізніше (судячи з того, як помолодішав Леонтьєв) відео з прес- конференцій. Все це відеобагатство фіксувало відповіді на запитання про те, як вдається підтримувати хорошу фізичну форму («Ну, Льонь, робота в мене така»), чи радує, що дівчата і жінки втрачають голову від леонтьєвскої творчості («Звичайно, на тому й тримаємося. Чому це має мене засмучувати?»), як сприймається критика зі сторони Артема Троїцького...
«А як ставляться до метра колеги?» — запитує Леонід Воєводін, дає слово Ігореві Талькову і тут же нехитро і просто робить перехід до іншої теми: «Сам же Леонтьєв відгукнувся на смерть Талькова таким чином», використовуючи ще одне архівне відео, — не пропадати ж плівці. З усієї програми запам'яталося одне: якийсь Леонід Воєводін знайомий з Валерієм Леонтьєвим.
На тому і тримаємося?
Я знаю одного театрального, здається, актора, який любить справити ефект фразою: «Днями мені подзвонив Микита і попросив відвідати мою прем'єру разом iз Марчелло, який на кілька годин заскочив до Москви. Звичайно, я не заперечував». І пауза. Поки хтось iз нерозторопних глядачів цього шоу не здогадається запитати, завмираючи від припущення: які такі, мовляв, Микита і Марчелло? Відповідь недбала і коротка:
— Та Михалков із Мастрояні.
Оскільки автори передач — люди відомі: Леонід Воєводін — у журналістиці, а Олександр Зінченко — i у бізнесі, i в політиці, — цілком зрозумілий підвищений інтерес, який виявили глядачі, зокрема читачі та автори «Дня», до цих проектів. Сьогодні ми публікуємо дві думки, що є протилежними точками зору на авторські ТВ-програми та їхнє конкретне втілення.
ВІД РЕДАКЦІ
Запрошуємо і наших читачів висловити свої думки з приводу нових щотижневих програм «Інтера» і ТРК «Київ». Чекаємо ваших відгуків за адресою 04212, Київ- 212, вул. Маршала Тимошенка, 2л; e-mail: master@day.kiev.ua
