З лікарів нерідко вдаються найдивовижніші та, здається,
найліпші письменники: Чехонте, Готфрід Бенн, Михайло Булгаков, трохи осторонь
— санітари Арагон з Селіном і Хемінгуеєм. Луї-Фердінанд Селін отримав лікарську
освіту, яка тишком-нишком годувала його в тяжкі воєнні роки, але за мирного
часу вона не давала йому змоги «вибитись у люди». «Медицина — невдячна
штука, — згодом писатиме він з образою дохтура-невдахи. — Коли маєш справу
з багатіями, стаєш лакеєм, а з бідними — стаєш злодюгою». Ні те, ні інше
його не приваблювало. На якийсь час відклавши в бік скальпель і стетоскоп,
він береться за перо. Але зректися злості, що кипіла в ньому, як смола
в пекельному казані, було ой як важко. І він став таким-от «злим Джойсом».
Результат — разючий. Дебют — тріумф, який більше не вдасться
повторити, хоча і «Смерть в кредит», і «З замку в замок» знайдуть своїх
поціновувачів. Та «Мандрівка на край ночі» лишиться єдиною й неповторною
— чорна перлина в золотій книгозбірні «чорного гумору» (в яку йому офіційно
перепинив шлях йолоп Бретон: в літературі, як і будь-де, є своя «дідівщина»).
Ось вам реакція лікаря на каліцтво єдиного близького приятеля: «Розтягнувши
його, ми обстежили й промасували стінку живота. Вона була надмірно напруженою
при пальпації й місцями — з притупленням перкутарного звуку...» Фраза,
холодна та лискуча, як лезо скальпеля, рожевіє, червоніє, спалахує феєрверками
«багатьох крапок» (фірмовий знак автора). Скажімо, коли Селін описує звичні
фізіологічні акти, до чого він і справді мастак. «Любов-вічність, приступна
для пуделів», пише він, у котрого, однак, в житті була вірна дружина, що
пішла за ним у вигнання, як справжня декабристка. Але і до «пуделів» ставлення
його не було надто суворим, швидше — навпаки. Собак і кішок (кіт Бебер,
якого він пойменував на честь недолітнього персонажа своєї «Мандрівки»,
теж був з ним у замку Зікмарінген, куди він втік із жменькою французів-зрадників)
він поважає більше за людей. Власне, людей він не поважає зовсім. Йому
нічого не варто обізвати свого ближнього «віслюком» або «свинею». Але свиня
в крамниці різника (єдина зворушлива сцена в романі) стогне, «як людина,
яку дуже голосно стурбували». Свиню йому явно шкода.
«Мандрівка» — є своєрідним Селіновим «Щоденником вічно
розчарованого», «ходінням по... каверзах», що якщо й навчають чогось героя,
то лише мистецтва витонченого буркотіння, яке становить тканину усіх його
творів без винятку. Розчарування в політиці («З замку в замок») — а як
же, Лаваль обіцяв йому пост міністра в пронацистському уряді... за кілька
місяців до падіння III Рейху! Розчарування в дитинстві — дурнуватий батько
та потаємні підліткові мастурбації («Смерть в кредит») — з цього боку Селін
може бути репрезентований як «анти-Пруст». Розчарування в людях, у патріотизмі,
цивілізації, трьох материках — Європі, Америці, Африці («Мандрівка на край
ночі»). Основні віхи митарств Селіна (від якого в романі лишилось друге
ім'я, але надалі він не соромиться свого прізвища): жовнір-боягуз; збирач
бліх у США; пасажир, що лише випадково уникнув лінчування сусідів по пароплаву;
працівник притулку для психів; актор епізоду; ординатор тубдиспансеру тощо.
Селін був сильним, злим та невеселим. не те що гумільовські конкістадори.
(Деморалізація «колоніального міфу», особливо — викриття африканських маразмів,
ось за що полюбився Селін — на дуже короткий час! — радянській критиці).
Силу свою він, здається. черпав у тому, чого «нормальні
люди» соромляться більш за все: у «тілесному низі». Ерос дуже мало пурхає
на сторінках його творів. Зате тут часто і бурхливо відправляють усі можливі
потреби. «Merde» — ключове слово його мови. Колись Гюго присвятив йому
окремий розділ у «Знедолених», уникаючи власне цього слова; Жаррі почав
ним свого «Короля Убю» — і викликав тим гучний скандал (це було наприкінці
ХIХ століття); героїня Софі Марсо ліниво бравує ним як дитячою лайкою в
одному з «Бумів» (але це вже кінець наступного століття...) У Селіна воно
з'являється на третій сторінці основного тексту — і одразу виступає прізвиськом
самого героя.
Далі буде: «добре орієнтуватись за запахом лайна» (Перша
світова війна) — і великий розділ присвячений опису нью-йоркської вбиральні,
де Селін віднайшов «веселий лайнявий комунізм» (спроба еміграції). Помешкання
в замку Зікмарінген, яке час від часу затоплювали смердючі потоки, адже
навпроти містився сортир. («З замку в замок»). І «мислений пронос визволення»,
і герої, що страждають усіма відомими кишковими захворюваннями, і місто,
що «показало свій величезний зад зі смітників», і матінка Сезан, що доглядає
туалети, і малюк Бебер, що ховається в громадській вбиральні, і мерці між
купами гною. Навіть сардонічна мрія Селіна — це «вивчати в порівняльному
аспекті вплив центрального опалення на геморой в країнах Півночі і Півдня».
Перед такою перспективою потьмяніє й найсвітліша ілюзія... Пригадується,
коли вороги захотіли особливо принизити короля Георга, вони нагодували
його проносним; так само чинили й посіпаки Муссоліні зі своїми бранцями.
Але є й інше — і нема підстав це «інше» вважати другорядним.
«Бувають періоди існування людства, коли необхідно пробиватись у пітьмі».
Саме це й намагається робити Селін — коли навколішки, коли рачкуючи, коли
— плазуючи, вгрузаючи по вуха у мертвотне багно існування, витягуючи себе
за волосся. А сили для цього просування-плазування, він черпає в чорному
гуморі, гуморі кольору навколишнього життя — «Краю ночі». У назві «Смерті
в кредит» — алюзія з бульварним атракціоном початку ХХ століття. У «Мандрівці»...
край ночі спливає то символом потьмарення (сліпне один з його героїв, шахрай
Робінзон), то порогом, через який треба переступити. Зрештою є й просто
ніч, після якої настає світанок. Коли б у нас віднайшовся свій «український
Селін»? Його чекає армія зі своїми концтабірними порядками; і голодна та
жадібна школа; і здичавіла сім'я, і так звані лікарні, де на десять хворих
одна ковдра та одна таблетка аспірину, і... Та й хіба мало таких, хто екзальтованим
очікуванням «неба в діамантах» рекрутує цілі загони «селінів»?
