Мабуть, Рєпін теж вбачав цю рису у своєму Поприщіні. Його
зображено на повний зріст, він виступає із гнітючої темряви, яка приховує
деталі тла, проте сама фігура яскраво освітлена торжествуючим світлом,
як у Рембрандта. («Рембрандт обожнював світло» — написав якось Рєпін і
підтвердив «Поприщіним» особливе, рембрандтівське володіння світлом.) Гоголівський
герой вбраний у засмальцований халат із мішковини, підперезаний безглуздим
жовтогарячо-чорним поясом, а на голові — ковпак, як у блазня, накручений
із якоїсь ганчірки. Чудово виписане обличчя Поприщіна: несвіже, неголене,
із запаленими очима, неначе скривдженими пухкими губами, вухами, що стирчать
у різні боки і... високим сократівським чолом. Відсутньо-презирлива усмішка,
щось божевільне у погляді приховують якусь таємницю, здається, очі Поприщіна
бачать те, чого нам не дано бачити. Взагалі, у зовнішності гоголівського
героя, у його схрещених руках відчувається вищість, навіть погорда, і вся
ця дурнуватинка у позі, погляді, одязі тільки насторожить, але не обдурить
уважного глядача.
У повісті Гоголя дворянин, титулярний радник Поприщін,
який точить пера для його високостi директора департаменту, звихнувся на
грунті усвідомлення своєї нікчемності супроти вищих за чином, званням,
благородством. Сіє так по-нашенськи. Тим паче, що у сучасній дійсності
віднайдеться чимало людей, у яких, подібно до Поприщіна, «достатків немає»,
схильних до його, кажучи словами А.Платонова, «тверезих марень», скажімо,
з приводу того, що все краще на світі, у тому числі й недосяжно осяйна
дочка директора, дістається камер-юнкерам та генералам, а не бідним титулярним
радникам:
— Що ж із того, що він камер-юнкер... Адже через те, що
камер-юнкер, не з'явиться третє око на лобі. У нього ж ніс не із золота
зроблений, а такий самий, як і у мене, як і у всякого; він же ним нюхає,
а не їсть, чхає, а не кашляє. Я кілька разів уже хотів дійти, чому відбуваються
всі ці різниці? Чому я титулярний радник і з якої причини я титулярний
радник? Може, я якийсь граф чи генерал, а тільки так здаюся титулярним
радником?.. Та хіба мене не можуть цієї ж миті зробити генерал- губернатором,
чи інтендантом, чи там іще кимось? Мені хотілося б знати, чому я титулярний
радник? Чому от саме титулярний радник?
Божевільномудру відповідь було знайдено через п'ятiрко
днів, коли психіка гоголівського героя остаточно не витримала, і він поринув
у нове «поприще» життя. Саме після цього Гоголь уперше і всього один раз
називає його — Поприщін. До речі, В.Даль трактує термін «поприще» як «земне
життя людини у побутовому відношенні». «Яке поприще він обрав, який рід
життя...». Поприщінський «рід життя» був продиктований відтепер новим самовідчуттям:
«Рік 2000 квітня 43 числа.
Сьогоднішній день — це день найбільшого торжества! В Іспанії
є король. Він віднайшовся. Цей король я. Саме лише сьогодні про це дізнався
я. Зізнаюсь, мене раптом неначе блискавкою осяйнуло. Я не розумію, як я
міг думати і гадати собі, що я титулярний радник...»
Отже, рік появи справжнього Поприщіна ще попереду, і мене
як блискавкою осяйнуло: Рєпін зобразив саме цей момент — його народження!
Як могла забрести йому — королю Іспанії — у голову божевільна думка про
те, що він усього-на-всього жалюгідний титулярний радник? Добре, що ніхто
не здогадався запроторити його тоді до божевільні. Втім, невдовзі здогадалися.
Запроторили. У Мадриді. Йшов тридцятий февруарій... Богдан Ступка говорив
мені, що його завжди бентежило питання: «Хто з нас дійсно божевільний:
той, хто перебуває у цьому божевільному житті, чи той, хто потрапив за
стіни психушки?». В опублікованому нещодавно щоденнику О. Борисова помітив
запис, зроблений артистом з приводу відвідин з концертом Київської психлікарні:
«...Я весь час думав про те, хто ж насправді психи — ці незахищені, ні
у чому не винні люди чи лікарі...». Проте у цих міркуваннях немає абсолютно
нічого нового, незвичайного. Душевна хвороба, як симптом морального здоров'я
— стара і важлива тема класичної літератури. Досить пригадати «Доктора
Крупова» О. Герцена, «Палату № 6» А. Чехова, «Майстра і Маргариту» М. Булгакова...
Лікар Рагін з чехівскої «Палати № 6» зізнався: «за двадцять років я знайшов
у всьому місті одну тільки розумну людину, та й та божевільна».
До того ж, здається, з часом грань між двома світами все
більше стирається внаслідок того, що тут і там однаково безжалісно і жорстоко
ллють холодну воду на голову і б'ють. Стражденний і часто битий Поприщін
відкрив, що у всякого півня є Іспанія і знаходиться вона... під пір'ям.
Трапилося сіє, за Гоголем, близько 2000 року, тому нам, виходячи з досвіду,
зрозуміліше, що власне підпір'я дійсно найважче уберегти і на волі, і у
божевільні...
Ой, як багато людей по обидва боки життя можуть нині сумно
вигукнути разом з Поприщіним:
— Я не в змозі, я не можу витерпіти всіх мук... Врятуйте
мене! Візьміть мене! Дайте мені трійку швидких, мов вихор, коней». Сідай,
мій ямщик, дзвени, мій дзвонику, здійміться, коні, і несіть мене з цього
світу!..
Зовсім не випадково зацікавився Рєпін трагедією гоголівського
Поприщіна; у цьому виразно виявилася його духовна спорідненість з письменником.
Тому рєпінську картину «Поприщін», подібно до гоголівської повісті «Записки
божевільного», можна оцінити словами В. Г. Белінського, як «дивовижну за
своєю істиною та глибиною, гідну пензля Шекспіра»...
