У минулому випуску сторінки «Телебачення» ми, опублікувавши полеміку відомих українських журналістів про так званий «феномен Доренка», запропонували висловити свою думку також нашим читачам. Листи продовжують до нас надходити, і сьогодні ми знайомимо вас із двома першими відгуками, які, однак, показують можливе розмаїття думок. Тож наша дискусія про методи впливу на громадську думку, їхньої оцінки як з точки зору професіоналізму, так і етичних критеріїв, глобальних інтересів суспільства — триває.
Те, що робить Сергій Доренко на телебаченні, не можна розглядати окремо від інших подій та політичного життя держави. Це всього лише частина дуже сильної гри, в якій талановитий Сергій Доренко чудово справляється зі своєю роллю. Залишається тільки жалкувати, що він працює на російському телебаченні, а не на українському.
Наші політики, які замовляють музику, на всіх телеканалах крутять одну і ту ж пісню придворного хору, не задумуючись, як вона сприймається, яку реакцію викликає в глядача, самовдоволені від того, що більше дивитися немає чого. Вони не усвідомлюють, що найстрашніше для держави в епоху інформаційних технологій — якщо її громадяни або вимикають телевізор, коли починаються новини на центральному каналі, або віддають перевагу оглядам їх на телеканалах інших держав. Тому цивілізовані країни мають найрізноманітніші канали, щоб кожний телеглядач міг дивитися те, що йому подобається, чим забезпечується інформаційний вплив держави на все суспільство.
Такі ж журналісти, як Сергій Доренко, мають бути в усіх державах, оскільки одна передача такого журналіста може вплинути потужніше на суспільство, аніж цілодобові трансляції послужливих телеканалів.
Талановитих журналістів в Україні багато, але на них немає соціального замовлення, тому вони перебувають у тіні і з'являться в ефірі після того, як на нашій політичній кухні відбудеться заміна фахівців, що багато разів вивчали теорії класової боротьби, на фахівців, що знають теорію конкурентної боротьби. А до того часу все залишиться як було: і огорожу перефарбували, і ремонт зробили, і лозунги поміняли, а результат колишній: «більшовики» і «меншовики».