Відбірковий турнір ЄВРО-2000 фінішував уже досить давно. Проте відчай і біль українських уболівальників не вщухає. Ми знову і знову повертаємося у дні матчів зі словенцями та згадуємо безбарвні нічиї з вірменами та ісландцями. Цікаво, що цю тему обговорюють не лише українські уболівальники, фахівці та мас-медіа. Свій погляд на проблеми українського футболу висловила і відома інтернетівська газета «Спорт — сегодня», що видається в Росії (http://www.sports.ru). Сподіваємося, що ця стаття додасть нових міркувань з приводу проблем українського футболу нашим читачам. Газета «День» продовжує дискусію про український футбол.
ДЕРЖАВНИЙ ПIДХIД
У поразці України від Словенії Росія може знайти й радість, і смуток. З радістю все зрозуміле й старе, як світ: у сусіда корова здохла. Ми також без корови. Тепер ми рівні з Україною в праві сперечатися, чия корова мукала б голосніше на голландсько-бельгійських пасовищах улітку майбутнього року.
Але крім природної зловтіхи в російському футбольному загалі помітне й інше почуття — розгубленість. Там, де ревнощі, там і любов. Закономірно, що в своєму суперникові Росія одного разу виявила ідеал. Він ставав тим сліпучішим, чим оглушливіші невдачі переживав російський футбол.
Перші гучні вимоги придивитися до «українського досвіду» знайшли відбиток у рішеннях футбольних пленумів наприкінці минулого року. Олега Романцева було тріумфально покликано керувати збірною. А «Спартак» проголошено київським «Динамо» в своїй вітчизні або, використовуючи протокольну лексику, — базовим клубом збірної. Під час складання календаря на сезон було враховано всі побажання Олега Романцева. Ніхто не заперечував. Бо всякий, хто б тоді виступив проти надання привілеїв народній команді, котра вмить стала державною, ризикував опинитися в шкурі ворога вітчизни.
У голі Шевченка у ворота Філімонова за три хвилини до закінчення зустрічі Росія — Україна одні побачили гру долі, інші — знову ж таки торжество «державного підходу» до футболу: тому Бог подає, де цар футбол береже. Адже прем'єр-міністр Пустовойтенко — президент національної федерації футболу, сам футболіст.
Безсумнівно, Росія затвердилася б у своїй глибокій повазі перед футбольним досвідом України, якби наші зразкові сусіди пройшли словенців і відправилися на європейську футбольну фієсту. Але сталося жахливе. Україна програла, і Росія була позбавлена своєї провідної зірки. «Державний підхід» дав прокол. І перш ніж вибрати новий зразок для наслідування, потрібно, нарешті, розібратися, що ж мають на увазі ті, хто говорить, що футбол потребує піклування держави. Бо далі за словосполучення «державний підхід», власне, не йдеться. Це звучить як заклинання шамана. «Державний підхід» — золотий дощ, котрий проливається на похмурі футбольні поля нашої багатостраждальної футбольної вітчизни, хвороби зціляє. «Державний підхід» робить форвардів влучними, а захисників уважними. «Державний підхід» — ієрогліф футбольного раю. Спробуємо зрозуміти цю китайську грамоту.
МРIЯ ПРО НФС
Державний підхід — це Володимир Путін, який вносить кейс у роздягальню збірної Росії після переможного матчу? «Ні — стверджують у кожному інтерв'ю футболісти збірної Росії. — Ми граємо не за гроші, але за славу країни».
Державний підхід — це Володимир Путін, який входить до роздягальні збірної Росії без кейса, але зі словами вдячності або підбадьорення (в залежності від результату)? Прем'єр-міністр був у роздягальні збірної Росії після матчу з Україною — батьківщина пам'ятає, батьківщина знає, батьківщина переживає разом з вами. Чи не це державний підхід? Ні, не це.
«Має бути прийнято державну програму розвитку футболу», — обмовився в телепередачі один тренер. І тут же сором'язливо додав: «Я, звісно, розумію, що в держави багато інших турбот, але інакше футбол не підніметься».
Діячі російського футболу хитрі в своїй небагатослівності. Що мається на увазі під «державною програмою розвитку футболу»? Можна припустити, що футбольна громадськість, закликаючи державу на допомогу, виходить з тієї переконаності, що той, хто править нашою державою, настільки мудріший за тих, хто править нашим футболом, що одного ясновельможного погляду на поля вітчизни буде досить, щоб зрозуміти, як можна виграти звання чемпіонів світу. Однак у публіцистичних виступах на тему футболу, навпаки, помітно досаду на нестачу мудрості державних мужів.
Не урядової епістоли хоче російський футбол. Те, що треба «збільшити», «поліпшити» й «поглибити», — їжаку зрозуміло. А хоче милості, милостині, привілеїв, радянської влади. Якоїсь постанови про пільгове оподаткування підприємств, що сприяють розвиткові футболу. Якоїсь митної лазівки для РФС. Товаришу Путін, допоможіть футболу. Справа вірна. Народ буде задоволений і забуде свої біди, святкуючи тріумфи наших команд.
Російський футбол хоче стати НФС. Тим самим сумно відомим Національним фондом спорту, що гнав безмитну горілку й тютюн через кордон задля блага олімпійців Росії. Олімпійці стали багатшими на декілька десятків тисяч доларів, держава втратила декілька сотень мільйонів, перш ніж одумалася й прикрила цю кримінальну лавочку. Є підозра, що початком бурхливого роману російських футбольних функціонерів з Валерієм Драгановим, якого зараз ладять на намісника Миколи Толстих, послужила деяка обіцянка колишнього першого митника країни добути російському футболу силою своїх зв'язків благословенний привілей.
Уявлення російського футбольного загалу про те, що таке державна політика, устрій федерального бюджету й законотворчість, вражають своїм наївним егоїзмом. Але більше того, вони в основі не є патріотичними.
ФУТБОЛ БЕЗ ДЕРЖАВИ
Державний підхід до футболу — це рахітична економіка. Бо там, де працює ринок, футбол — товар, а не жебрак на сходах урядового палацу. Те, що Росія примудрилася роздивитися символ «державного підходу» в Жаку Шираку, треба списати на запаморочення, викликане відсутністю збірної Росії на найблискучіше організованому турнірі в історії світового футболу. У великий день ХХ століття для Франції Ширак зробив те саме, що й усі громадяни його країни, — напнув на себе футболку національної збірної.
Державний підхід до футболу — це уряди, які бояться бути повішеними на центральній площі міста. Що є сили вони трясуть футбольними брязкальцями, сподіваючись відвернути народ від споглядання дір на власних штанах. Латиноамериканські й африканські вожді-упирі всі як один були великими заступниками футболу.
Державного підходу до футболу немає там, де є громадянське суспільство. Італія любить футбол більше, ніж Україна й Росія. Але якби італійський парламент раптом виніс на обговорення законопроект про пільгове оподаткування професійних футбольних клубів, його було б того ж дня обложено лютими демонстрантами. Державні програми розвитку футболу — це непобудовані школи, університети й театри. Держава має вчити дітей математиці, іноземним мовам і плаванню. Ростити футбольних геніїв — завдання професійних клубів. Прибуток від продажу гарантовано.
Якщо Україна будує футбольні поля, а не школи балету, це її, України, внутрішня справа. Але ми маємо бути вдячними нашій державі за її байдужість до футболу. Значить, вона не думає про нас як про стадо, здатне забутися в екстазі футбольної перемоги.
Той, хто любить футбол, знає — цей екстаз багато чого вартий. Але остання правда полягає в тому, що навіть найуважніше піклування не гарантує хвилин футбольного щастя. У фіналі Євро-2000 не буде України й Хорватії, чий президент Туджман брав таку активну участь у житті збірної, що ледве не затверджував тактичний план на гру. Замість них на чемпіонат Європи їдуть Словенія й Данія. Світ нічого не чув про державний підхід у цих країнах.
Програвши Словенії, Україна, сама того не знаючи, повідомила Росії щось важливе. Вона наставила нас на шлях істинний. На шлях ринку, на шлях облаштування національного чемпіонату, цього єдиного притулку, де швидко загоюються рани, отримані в битвах за світову славу. Англійці знають. Вони були цілком задоволені домашнім життям, залишаючись за бортом великих світових фієст. Єлизавета II анітрохи не турбувалася.
