Тільки-но в країні починається якесь неподобство — революція,
приватизація, війна, вибори або пошук національної ідеї, — то виявляється,
що далеко не все населення вважає себе народом. Негайно звертають на себе
увагу люди, які народом називають інших, а самі визначаються як інтелігенція.
Наявність закінченої або не зовсім вищої освіти при цьому не є основною
ознакою — освіченими можуть бути і підприємці, і чиновники, і просто ділові
фахівці. Однак вони всі, разом із селянами і робітниками, солдатами і матросами,
депутатами та ув'язненими, є народом. А щоб потрапити в інтелігенти, необхідне
головне: ні в якому разі і ніколи не застосовувати наявні знання, навички
і досвід до жодної конкретної справи. І тоді у вас будуть абсолютно чисті,
не забруднені ніякою дією руки і право лаяти всіх інших найобразливішим
у нас словом — народ.
Народ, як відомо, у нас питущий. Однак і це було б півбіди
— народ у нас неприборканий, і через те цьому народові до місця і не до
місця пригадується той самий бунт, «безглуздий і нещадний». Крім того,
наш народ лінивий, схильний, якщо вже примусять, працювати без старання
і виготовляти неякісні речі.
При цьому в побуті не тільки дуже неакуратний, але й злодійкуватий.
Цей загальновідомий народний набір ілюструється найрізноманітнішими прикладами
із життя, і кожний приклад обов'язково укладається в певну категорію: ось
вияв лінощів, а ось — злодійкуватості, а це й зовсім поєднання всього плюс
загальнонародна азіатчина...
Боже мій, думаю, як же здорово влаштовані ці хлопці! П'ють
же, як усі добрі люди, склянка під глибокий видих; зроду не перероблялися
— що в давні часи у своєму радянському НДІ, що тепер у своїх некомерційних
фондах і громадських рухах; до бунту закликають ще з декабристських часів
і так далі — через народовольців і лівих есерів до демонстрацій проти банди
антинародного режиму; на власній кухні зайвий раз підлоги не підметуть...
Проте засмучуються саме через народне життя і ніякого сорому
при цьому не відчувають.
Ось, припустімо, агітували- агітували проти царя, збаламутили
всіх, притьмом побігли в співчуваючі, а деякі і в комісари — а як самі
поїхали по тундрі, залізницею, то й заволали: «Що ж ти, народе, робиш?!
І куди ж ти свою совість, кращих представників, женеш? Як же ти дав тиранові
одурити себе?..»
Що при цьому тиран не самостійно обдурював, а саме їхніми
ж власними творчими силами, кращі представники якось забули.
Узагалі дуже не любить інтелігенція, коли їй що-небудь
нагадують. Революційну агітацію, наприклад. Або книжечку, яку я колись
бачив: вірші на смерть товариша Сталіна. Усі відмітилися, кому довірили.
Найактивніші згодом у часи «відлиги» і навіть дехто з іще юних перебудівників
— кому довір'я було надане. Як сказав одного разу на початку дев'яностих
один ленінознавець: «А я не все про Леніна знав». Тобто якщо сказав правду,
то, значить, усе життя до цього задурно хліб їв. Одне його вибачає — збрехав,
звичайно.
І так далі. Про антинародний режим вони також не знали,
що він із цього невдалого народу. І про нових росіян не передбачали, що
вони такими виявляться.
І тепер продовжують народові на його народні помилки нарікати
і суворо вказувати на неприпустимість війни в Чечні.
— Ні, — каже народ, — ти зачекай... як же це виходить,
що ті самі, які Югославію... ти їх тоді ще світовою спільнотою називав,
а нас оскаженілими антиамериканістами... а тепер вони нас соромлять...
і ти з ними... ти чого, слово честі?
Мовчить, як інтелігентна людина не опускається до сварки.
Пропонує свої пункти й умови для переговорів і відчуває себе в цілковитому
порядку, чесним і чистим перед правами людини.
Тому що він сторонній. Він усе це спостерігає і просто
висловлює свою думку, незалежну і цивілізовану, просвітницьку і гуманну.
Йому у фонд бандити грошей — інших грошей у країні начебто й немає — підсипають;
його солдатики і менти охороняють, щоб не висадив його ненароком який-небудь
приїжджий борець за права людини; йому грант-другий від таких же іншомовних
іде — і от він відходить на три кроки вбік, і звідти спостерігає народ,
і засмучується, і вчить нерозумних.
Одного разу такі — з талановитих, але безсовісних — самі
на себе пародію вигадали: Васисуалія Лоханкіна. Він роздумував про свою
роль у російській революції, і його творцям це здавалося дуже смішним.
А роль і справді була, і не маленька... Тепер пародії живуть не в літературі,
а в реальному житті. Через це вони стають кумеднішими, але й небезпечнішими.
То оголосять про свою особливу позицію щодо Чечні, то на «Свободі» полають
співвітчизників за брудні гроші... Загалом, поганий народ їм дістався.
Проте й народу з ними не пощастило.
