Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Про роль важеля в долі сізіфів

23 листопада, 1999 - 00:00

ЯКЩО НА ВАС УПАВ ВИБІР...

Те, що народ чогось чекає саме від Леоніда Даниловича, а не від когось іншого, вже неспростовно доведено. Але поки не доведено, чого саме чекає. Стабільності чи змін на краще? Дієздатних уряду та парламенту чи національної злагоди? Економічних реформ чи соціальної справедливості? Запеклої боротьби з корупцією чи виведення з тіні? У принципі, тут кожне «або» спокійно міняється на «і». Але в перші п'ять років свого президентства Кучмі цього зробити не вдалося. Чи доб'ється успіху Президент цього разу — залежить від того, які висновки ним зроблені, виходячи з колишніх уроків.

Переконлива перемога в нинішній кампанії підштовхує Президента та його оточення до найпростіших висновків. Наприклад, «якщо владу чомусь не дають, її можна брати силою». Головне — мати в руках відповідні важелі і не дуже озиратися на закони. У нашому не дуже правовому суспільстві закони можна опустити, а от на важелях зупинимося детальніше...

ВАЖЕЛІ ДЛЯ СУСПІЛЬСТВА ПЕРЕХІДНОГО ВІКУ

Спершу відмітимо для себе, що слід розуміти під важелем. У розумінні автора це щось чудове і зручне, що дозволяє за допомогою менших зусиль добитися більшого результату. «Дайте мені точку опори плюс важіль і я переверну...», — хрестоматійний приклад, котрий ілюструє нескороминущу значущість важеля для різного роду маніпуляцій. Точкою опори, як показує досвід, може бути навіть власна горезвісна «п'ята точка». Сидиш у повному... «лотосі» і перевертаєш. Аби тільки важелі були серйозні. Отже, важелі...

У політиці важелі дозволяють меншості нав'язати волю більшості, щоб потім силами цієї більшості розібратися з іншою меншістю. Звучить складно, але на практиці ще складніше.

Перший і головний важіль будь-якої помірно демократичної влади — сама ж влада. Стартовий капітал у негрошовому вираженні, який за правильного використання має прирощувати саме себе. Прирощувати як мінімум у арифметичній прогресії. А краще у геометричній — як «золоті» в Країні Дурнів. Посадив один, виросло ціле дерево. У нашій кліматичній зоні це виражає себе таким чином — сьогодні посадив (чи хоча б закопав) одного ворога, завтра набув сто друзів. Зрубав одну голову, на її місці виросли три... і всі ввічливо усміхаються.

Особливу значущість для подібного цілющого клімату грають силові структури. Скептики скажуть, мовляв, ми і не помітили, як уперше в історії незалежної України силові структури взяли участь у політичній грі. Активну й безпосередню. Мовляв, ми і не помітили, як по кишенях лейтенантів та полковників замиготіли горезвісні «конверти», а генерали стали виступати з політичними заявами. Мовляв, ми і не помітили, як Україна уникла білоруського досвіду, мабуть, підмінивши його латиноамериканським. Та ще й розшифрують — в обох варіантах рівень життя падає і влада відгороджується від невдоволених частоколом із багнетів, але... У білоруському випадку силові структури, виявляється, лише сліпо виконують накази, а в латиноамериканському вони посмакували заборонний плід боротьби за владу. Бр-р-р... Панове- товариші, не треба нас лякати. Ще древні латиняни, чия «мертва мова» на кожному лікарському рецепті ніби закликає нас пам'ятати про смерть, говорили: «Проти тяжких хвороб потрібні сильні засоби». Іншими словами, що нижча і м'якша моя точка опори, то більший і твердіший мені потрібен важіль. І фрейдизм тут ні до чого. Річ не у фізіології, а у фізиці. Коли дуже виконавча вертикаль приводить вас у дуже горизонтальне положення, постарайтеся розслабитися. Це називається «радикальні реформи». А ви що подумали?

Але давайте слідувати далі за невловимою логікою автора. Важіль другий — гроші (в гіршому випадку підійдуть навіть емісійні, «від вітчизняного виробника»). Нинішня влада породила нинішніх же грошових мішків. У вирішальний момент вони майже беззастережно підтримали владу. Тут, як стверджують скептики, ми в точності повторили російський сценарій зразка 1996 року. І він набагато небезпечніший від горезвісної «двополярної схеми», яка для перехідного суспільства так само природна, як для перехідного віку усвідомлення нескороминущої двополюсності навколишнього світу. Пізнавати за принципом «свій — чужий» можна і спинним мозком, а рахувати до двох у школі навчили навіть найздібніших із нас. Прийнято вважати, що ті, котрі «соображають на трьох» вже здатні розмірковувати, але це, зазвичай, приходить із віком...

Однак повернемося до скептиків з їхніми сценаріями... Проблема, твердять вони, полягає в тому, що 1996-го у Росії попереду була страшна фінансова криза серпня 1998-го. Що бізнес побудований не на виробництві, а на перерозподілі, не на вільній конкуренції, а на боротьбі за прихильність влади, виявився збитковим і не життєстійким. Навіть за російських умов, навіть за величезних природних ресурсів. І що в Україні спроби перерозподіляти привели до зростання зовнішнього боргу в десятки разів, до невиплат зарплат і пенсій тощо.

У нас і тут знайдеться гнівна відповідь. Двополярна російська схема на виборах була експортована з технологічно перерозвинутої Росії. А експортувати ситуацію 1996-го року в Україну не вдасться. Адже цілком очевидно, що одна лише влада просто не могла довести Росію до такої глибокої та нещадної кризи. Тому прийнято вважати, що їй дуже допомогли олігархи. Досвідчені олігаршищі, з розмахом. А в Україні єдиний унікальний, по- справжньому досвідчений олігаршище, котрий реально загрожував українській економіці, вже давно Панамою накрився. Та й не підривали ми економіку шкідливими звичками участі в регіональних конфліктах і глобальних протистояннях...

Ах, так, важелі. Важіль третій — ЗМІ. «З усіх мистецтв найважливіше для нас — кінематограф», — приблизно так вважав інший голраднаркому з розмахом, видатними бунтарськими схильностями і тими ж рахунками в Швейцарії. «Найлюдяніша людина» за часів революційних змін хоч і не знала телевізора, але геніально передбачила епоху електронних ЗМІ.

«Вкладати кошти в лояльні ЗМІ сьогодні виявилося вигідніше, аніж вирішувати складні соціальні проблеми», — гугнявлять скептики. Однак однозначно пов'язувати перемогу Президента із вдало проведеною в ЗМІ кампанією або з інформаційною блокадою все ж некоректно. Та все ж, повторимося, в розумінні автора важіль — справді щось чудове і зручне, котре дозволяє за допомогою менших зусиль добитися більшого результату. Навіть з опорою на власну точку опори, навіть сидячи в повному лотосі.

ЧАРІВНА ПРОСТОТА ВАЖЕЛЯ ПЛОДИТЬ СІЗІФІВ?

Важко, дуже важко точно визначити, якою мірою засоби тяжіють над цілями. Скільки гідних, талановитих, чудових людей, повiривши в брехливе всесилля важелів і технологій, розтратили даремно сили! Приходить час, коли варто відкласти в сторону важіль і подумати: «Навіщо я все це роблю?» Неправильна відповідь перетворить вас на Сізіфа. Правильна... Вочевидь, примусить відмовитися від другого важеля.

Кредит довіри, виданий Президенту Кучмі, безпрецедентний для новітньої української історії. Народ повірив у те, що Президент зробив для себе висновки з колишніх помилок. У те, що Президент нарешті готовий стати гарантом здорового глузду в українській політиці. Гарантом її стабільності та створювальності. Але наскільки усвідомив це Президент? Чи зрозумів Леонід Данилович, що існування опозиції лише зробило його сильнішим? Чи побачив наочно, що готовність чесно конкурувати, йдучи на дебати перед другим туром, виборів додала йому очок? Що пошук союзників і націленість на співробітництво, а не на конфронтаційні сценарії укріпили авторитет влади і особисто глави держави?

Важелі, застосовані українською владою на цих виборах, до тривожного нагадують російські зразка 1996 року: монополія на владу (плюс силові структури, з домішкою податкових служб), гроші і ЗМІ. Російська влада спокусилася чарівною простотою цих важелів. Що з неминучістю вилилося у фінансовий обвал серпня минулого року, у вибухи в Москві і килимові бомбардування в Чечні, у скандал навколо Ваnk of New-York... Можна точно сказати, що український виборець, громадянин України чекає від Президента Кучми абсолютно іншого. Як і навколишній світ чекає від нас не просто ринкових, а ринкових і при цьому демократичних реформ.

Будемо сподіватися, що до старого дійсно немає вороття. І що час сізіфів у країнах перехідного віку, нарешті, залишився позаду.

Дмитро ПАСТЕРНАК- ТАРАНУШЕНКО, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: