Серед композиторів-шістдесятників, які свого часу прорвали інформаційну блокаду й своєю музикою відкрили для радянського слухача нечувані досі звукові світи ХХ століття, є одна представниця «прекрасної статі». Її ім'я — Леся Дичко. Ця універсально обдарована жінка в своїй творчості тяжіє до синтезу мистецтв — музики, живопису, архітектури, а у своїх жанрових уподобаннях, віддавши данину всім, які взагалі існують, визначилася вже на початку творчого життя, звернувшись до хорової музики. Нещодавно Людмила Василівна відзначила свій ювілей. І це стало приводом, щоб згадати, з чого починався її шлях до музики.
— Він був цілком закономірним. Моя родина була дуже музикальною. Дідусь, Антон Харитонович Гаврилів, що був репресований тридцять сьомого року, гарно співав, батько, Василь Опанасович Дичко, був обдарованим музикантом, навчався в народній консерваторії, хоча й працював інженером. Нещодавно я надрукувала його романси, які він присвятив моїй мамі, Вірі Антонівні. Вона чудово малювала й мене навчила. Особливо мене цікавили кольори. Ці дитячі малюнки в мене залишилися й досі. А ще мені дуже хотілося мати репродукції відомих картин і ми з подругою (а я жила тоді біля Андріївського узвозу) спускалися на Поділ і за сніданки, що отримували в школі, вимінювали репродукції. Вони є в мене й зараз, їх понад тисячу.
Музикою зі мною почав займатися батько, коли мені було п'ять чи шість років. Заняття були дуже цікаві, хоча я була страшенно непосидючою. Потім я вступила до музичної школи, а далі — до спеціалізованої школи- десятирічки, де й почала писати музику. Мої фортепіанні, скрипкові та віолончельні п'єси було тоді нагороджено першою премією, і з ними я вступила до консерваторії до класу Костянтина Данькевича, а потім до класу Бориса Лятошинського.
А ще в третьому-четвертому класах я захоплювалася пригодницькими романами, і навіть написала свій, під впливом Жюля Верна. І під час навчання в консерваторії коло моїх інтересів було дуже широке. Я грала в джазовому колективі, відвідувала в театральному інституті лекції з майстерності актора, прослухала курс історії театру, в художньому інституті — п'ятирічний мистецтвознавчий курс. Хотіла навіть захистити диплом, але весь час забрала консерваторська аспірантура.
— Якщо б ви все ж таки мали захиститися, яку б тему ви вибрали?
— Про зв'язок архітектури, живопису та музики. Мене завжди цікавив синтез мистецтв. Потім я викладала в цьому інституті курс історії музики майже двадцять років. Взагалі я на своїх лекціях і в Художній академії, і в Музичній академії багато експериментую. Якщо мова йде про народну творчість, слухаємо творчість народів світу, починаючи від Японії і закінчуючи Болівією чи Перу. Якщо хорову музику, то починаючи від прадідів до наших сучасників, і все це поєдную з народним розписом, архітектурою.
— У ваших останніх творах — «Французьких фресках», «Іспанських фресках» — можна відчути не тільки потяг до синтезу мистецтв, але й інтерес до інших культур.
— Так, мене цікавлять усі культури, я відчуваю, що всі народи мені близькі. Хочу пізнати їхні міфи та фольклор і зіставити зі своєю Україною.
Я завжди багато їздила, подорожувала, витрачала на це кожну зайву копійку. Свого часу, як член хорової комісії я багато їздила до Прибалтики, Грузії, бувала майже в усіх країнах Європи. Я дуже мріяла про поїздку до Італії: Неаполь, Рим. Це ті місця, що я колись старанно вивчала за репродукціями, читала про них. Такою ж цікавою була й моя поїздка до Франції. А 1989 року мене запросила канадська діаспора на хоровий симпозіум у Едмонтоні. Незабутнє враження справив на мене пан Володимир Колесник, який організував ці симпозіуми, де збиралися хоровики та українські хорові колективи з усієї Канади. Там я познайомилася з пані Марією Дитиняк та її чудовим хором «Дніпро». Їй я присвятила свою оперу «Золотослав». Взагалі, в мене була зухвала думка, яку я, може, й досі не залишаю, створити хорову лігу українців і через неї об'єднати всі українські хори світу. У мене в Канаді багато друзів — піаністи Люба та Іриней Жуки, співачка Лілея Волянська, яка виступала в нашій опері. Я дуже люблю цих людей і присвятила їм декілька своїх творів. З Лілеєю Волянською ми зараз працюємо над компакт-диском, де вона виконує фрагменти з кантати «Червона калина» та духовну музику.
— Чи підтримуєте ви зв'язки з друзями з колишнього Радянського Союзу?
— На жаль, ці зв'язки майже перервалися, бо багато хто виїхав за кордон. А колись у нас часто збиралися композитори і диригенти з багатьох республік колишнього Союзу. Бував у мене пан Хейно Каллюсте з Естонії, який став першим виконавцем моєї кантати «Здрастуй, новий добрий день!» для дитячого хору. З цим твором, який ми почули на фестивалі «Золотоверхий Київ», теж не було все просто. В Україні мені сказали, що це настільки складний твір, що його ніхто не заспіває. А Хейно Каллюсте взявся, переклав естонською мовою, вивчив із хором за два місяці й заспівав, причому блискуче. Зараз підтримую зв'язки з латвійським хором «Ave sol», мрію, щоб вони колись проспівали мою літургію...
— Якщо вже мова зайшла про літургії, хотілося б запитати вас про причини звернення до цього жанру. Ви віруюча людина?
— Так, у мене була віруюча родина. А я завжди цим цікавилася, служба Божа мене притягувала. Де б я не була, якщо там була церква, я бігла до тієї церкви, тому що саме там моя душа відчувала спокій та радість. Написати літургію — це дуже відповідально, і дні, коли я над ними працювала, були найщасливішими в моєму житті. Моїй Першій та Другій літургіям вже майже десять років. На виконання тоді ще фрагментів на початку дев'яностих років я запросила до консерваторії представників усіх конфесій, і отець Іван Швець з Київського патріархату виступив і схвально поставився до цих творів. А з Другою літургією я ходила до патріарха Мстислава, знайомство з яким справило на мене величезне враження. Він уважно продивився музику й написав: «Схвалюю до вжитку». Нещодавно мої літургії прозвучали у Володимирському соборі в Києві. Для мене дуже важливо, щоб почали з'являтися нові літургійні твори, написані сучасною музичною мовою, але щоб це була музика, яка зможе відкрити людям нові духовні світи.
— На «Золотоверхому Києві» прозвучав ваш новий твір — Урочиста літургія, блискуче виконана хором «Київ» під керівництвом Миколи Гобдича. Декілька творів ви присвятили йому. Ви часто присвячуєте свою музику першим виконавцям?
— Так, в мене багато творів було присвячено відомим київським хоровим диригентам — Світлані Фоміних, Галині Горбатенко, Людмилі Байді. Твір «Краю мій рідний» присвячено відомому хормейстерові, ректору Національної академії Олегові Тимошенку. Композитор без виконавця взагалі існувати не може, і мені дуже пощастило — багато із моїх творів виконуються чудовими колективами. Але таке везіння припадає далеко не кожній партитурі. Опера «Золотослов» зіграна була лише один раз на Київ-Музік-Фесті, а балет за картинами Катерини Білокур, схвалений усіма художніми радами Оперного театру, так і не було поставлено.
— З нагоди вашого ювілею Національна музична академія провела дводенну конференцію з вашої творчості. Що ви відчували, виступаючи у ролі живого класика?
— Мені було цікаво послухати, як сприймають твою музику, хоча я особисто з усім сказаним іноді не можу погодитися. Ця конференція — перша ластівка в напрямкові вивчення творчості композиторів, що живуть і пишуть музику саме зараз. Від цього виграє і сам автор, і слухачі, і взагалі духовна музична атмосфера.
