Здрастуйте, вельмишановний Євгене Кириловичу!
Я голосувала за вас. І коли так вийшло, як вийшло, чекала вашого рішення. Гадаю, що кожен, розуміючи становище в Україні, має йти за вами.
Я не можу стверджувати, що вибори були чесними, тому що навіть пересічним уважним виборцям було видно огріхи. Але тепер не в цьому суть.
Зараз я чую з телеекрана про ваше нове призначення. Вважаю ваше рішення правильним. Я пояснюю його так: ви не судите про те, що відбувається, з позиції амбіцій. Ми повинні бути мудрішими й зобов'язані серйозно думати про майбутнє своєї Вітчизни та про майбутнє дітей. Значить, саме так треба, і я йду за генералом.
Це все, що стосується виборів. Тепер про наступне. Я вдова учасника війни. Щоб відволіктися від усього, постійно шукала якесь заняття. Зовсім нещодавно вступила до громадської ветеранської організації. Як працювала всі 42 роки за зарплату, нині так само беззавітно працюю безкоштовно. І щоб правильно зорієнтуватися в громадській діяльності, вирішила поспілкуватися з немолодими людьми в домашніх умовах. Таким чином я відвідала близько ста квартир: інвалідів війни, учасників бойових і небойових дій, ветеранів праці, просто престарілих громадян і вдів. Те, що я побачила, не бачив жоден державний діяч або народний депутат України. І я зробила для себе певний висновок, яким хочу поділитися і з вами. А саме: наші немолоді люди розділені на два табори: «чорних» і «білих». Поділитися з вами цим сумом мене змусила ще й програма «Час», що пройшла в ефірі в день визволення Києва, де Л.Д. Кучма, спілкуючись з учасниками бойових дій, сказав приблизно таке: «Ми припустилися великої помилки, коли дали пільги, тобто прирівняли до учасників війни тих, хто народився 1938 року. Але ми цю помилку виправимо, коли будемо підвищувати пенсії. Колишнім фронтовикам підвищимо, а «тим» залишимо таку саму». По УТН цей шматочок було вирізано. Але слово не горобець. Вилетить — не впіймаєш. Я не бачила 1938 року серед учасників війни, але 1936-й бачила. І розумію, що вони не працювали. Але вважаю, що учасниками війни зобов'язані визнати всіх дітей війни. Хіба вони винні в тому, що великі дядьки затіяли згубну війну 1941-го, а їхні діди, батьки, брати не зупинили віроломного фашиста на кордоні й дозволили топтати українську землю, де десятирічні діти копали лопатами землю, тягнули з матерями борони, вирощували хліб. «Все для фронту, все для Перемоги!» звучав патріотичний заклик, і тил: діти, матері, старі — віддавали все, самі місяцями не бачачи справжнього шматка хліба. До глибоких заморозків сільські діти ходили напівголодними, босоніж, не користуючись ніякими пайками або якимсь заступництвом. Діти війни та їхні матері працювали у війну безкоштовно, в колгоспах особливо, не за пайки, не за медалі та ордени, а за совість, за Вітчизну. Вони на собі носили цеглини й колоди, будували будинки й заводи, вони вручну копали котловани, а у війну протитанкові окопи, вони знищували запалювальні бомби, які фашисти кидали на будинки й школи, заводи й фабрики, на скирти жита, під кулеметними чергами. Я зовсім не прагну прирівнювати працю тиловиків до ратних подвигів воїнів, що пройшли від Москви до Берліна, я завжди низько вклонялася й вклоняюся з повагою нашим воїнам- переможцям, але я хочу запитати: як ще довго вас, немолодих людей, будуть поділяти на «чорних» і «білих»? Тепер всі ці діти — старі люди і, відпрацювавши по 30—50 років, у своїй більшості живуть на пенсії 45—50 гривень. Вони загнані на старості в ті ж злидні, голод і безвихідь, виявившись викинутими за борт, пограбованими й приниженими. Це не комсклад, ні, це колишні двірники, прибиральниці, посудомийки, тобто ті, хто працював на непрестижних посадах на 60—70 карбованців. Хоча в ті ж роки в неофіційній 16-й республіці Болгарії такі працівники, що прибирали після всіх бруд, отримували 160—170 левів.
Нині відзначають 55-ту річницю визволення України від фашизму, учасників бойових дій нагородили якимись медалями, у травні надали матеріальну допомогу, але ніхто навіть добрим словом не згадав про тил, адже без тилу не було б ніякої Перемоги. Як треба принизити рядового працівника фронту, особливо селянина й робітника, якщо їхня праця оплачується значно нижче, ніж пенсія вдови колишнього воїна з комскладу, яка ніколи не працювала. Хіба справедливий такий розрив пенсій, як 300 і більше й 80 і менше? Чому рядові воїни, які пройшли від Москви до Берліна, отримують пенсію до 100 гривень? Хіба їхні окопи були зі зручностями?
Із своїх відвідувань пенсіонерів я наведу лише один приклад. Мати — 1925 року народження, вдова. Пенсія — 63 грн. Дочка 35 років одержала побутову травму й уже п'ятий рік прикута до ліжка без будь-якої пенсії, оскільки лікуватися нема за що, а без лікування інвалідність не призначать. У квартирі вже все продано. Світло вони не вмикають, нема чим сплачувати за електроенергію. Вони голодують. Мати чекає біля ліжка знесиленої дочки своєї смерті, дочка не в змозі піднятися через травму хребця. Їх двоє, кинутих, у всьому світі. Бояться куди-небудь звернутися, щоб неплатоспроможних не викинули на вулицю. І таких тисячі.
Вельмишановний Євгене Кириловичу! Як і багато інших громадян України, що повірили вам, сподіваюся, що ви разом із Президентом зможете залучити до діяльності розумних, молодих патріотів України, зумієте разом об'єднати український народ воєдино й подумаєте про те, щоб з 2000 року перестали ділити старих людей на «чорних» і «білих». Інакше єдності в Україні ніколи не буде, тому що без забезпеченої старості ніколи не повернеться молодість! Це закон природи.
З глибокою повагою,
Людмила СЕРГЄЄВА
Одеса
