15 листопада ввечері, вмикаючи на кухні телевізора, моя
мама сказала: «Ну, хоча б, нарешті, вони нас перестануть тероризувати «виборами
майбутнього» й війною з «червоними реваншистами». Але засвітився екран
УТ-1 і... від Валерія Лапікури до теплої й мирної нашої післявиборної
кухні полилося: «Що би там не обіцяв у своїх передвиборних інтерв'ю Симоненко,
але на українських комуністах від самого народження їх партії тяжіє, як
Каїнова печать, прокляття запроданства. Вони фізіологічно не сприймають
незалежності як стану речей... Думаю, що до переліку важких психічних захворювань,
затверджених Міністерством охорони здоров'я України, варто занести таку
особливо небезпечну хворобу як політичне яничарство, ускладнене комплексом
люмпенської неповноцінності...»
Мама грюкнула дверми зі словами: «Я цього чути не можу»
і пішла до внучки, яка дивилася по відику «Білосніжку й сім гномів». У
вівторок пан Лапікура не з'їхав з тієї самої платівки. Моїй мамі 71 рік,
вона ніколи не була членом КПРС, саме від неї ще в 6-7 років я дізналася
про сталінські табори (хоч у нашій родині й не було репресованих). На цих
виборах мама не голосувала ні за кого з лівих — ні в першому, ні в другому
турові. Але моя мама не розуміє, чому до неї ставляться як до, вибачте,
бидла, бо до кого ще можуть звертатися, вдаючись не до аргументів, а виключно
до ярликів і образ? Не розуміє, чому, борючись із «червоними реваншистами»
і, нарешті, отримавши над ними гучну перемогу, наші переможці продовжують
«опускати» її до тієї самої нескінченної боротьби з «ворогами народу»,
в якій вона вже провела велику частину свого життя в тому самому «червоному
тоталітаризмі»? Моя мама розуміє, що таке політична боротьба, розуміє,
що в певні моменти в житті навіть демократичних суспільств до неї неминуче
втягується й народ, електорат, а, якщо точніше, прості, пересічні громадяни.
Але вона також розуміє,що в будь- якої відкритої, гострої боротьби має
бути завершення. Особливо тоді, коли вже є ті, хто явно програв, вже отримав
певну психологічну травму — а таких у нас виявилося ледве чи не третина
населення, а якщо ще врахувати тих, хто насправді голосував за нинішнього
Президента саме як за «менше зло», а не як за авторитетного лідера... Моя
мама розуміє, що на неприйнятті чогось об'єднати людей можна лише ненадовго,
що ненависть народжує ненависть у відповідь, і що все це, зрештою, рано
або пізно руйнує ту хвалену стабільність, котра стала поки що одним з основних
аргументів на свою користь у наших переможців. Що нормальне суспільство
не може існувати за умов постійного психологічного терору. Бо терор — у
будь- якій його формі — це вже ненормальне суспільство, це вже константа
або шлях до суспільства страху й ненависті, тобто, до тоталітаризму.
Чесно кажучи, я жодного разу за весь час існування «Акценту»
В. Лапікури не вважала за потрібне якось його детально коментувати.
По-перше, я впевнена і зараз, що нормальним людям тут нічого підказувати
не треба, все зрозуміло й так. По-друге, передвиборний інструментарій за
нинішніх часів — не для тих, у кого слабкі нерви (про щось інше вже навіть
не говорю); так що навіть «Акцент» начебто особливо не вирізнявся з довгого
загального ряду... Але ось уже минули вибори. Здавалося б: давайте, нарешті,
починати працювати над якоюсь позитивною перспективою для народу. Для всього
народу, для всіх громадян. Як, знову ж таки, говорить моя мама: нехай там
собі політики воюють у своєму політичному тераріумі — за посади й сфери
впливу, за парламентську більшість... Але хтось же в цій країні має й працювати!
А для цього, крім розумних законів і розумного їхнього втілення в життя
виконавчою владою, необхідна й енергетика мас, їхня віра в можливість майбутнього.
В провокуванні цієї енергетики визначальна роль належить ЗМІ, за наших
часів насамперед телебаченню. Чи що — реальні реформи, про які говорить
наш легітимний лідер, віддавання боргів міжнародним фінансовим організаціям,
відновлення національного виробництва, зміцнення національної валюти —
це, як і раніше, мислиться ніби-то здійснювати, лише борючись кожного разу
з новими «плохішами»? Інших шляхів, а, значить, і надії на реальні зміни,
немає? Якщо судити по нашому ТБ, то на жаль... Більш того, поки що, навіть,
немає спроби створити видимість прагнення до реальних змін — що, взагалі,
пахне прагненням до суїциду. Бо «Акцент» Лапікури, як і раніше, в ефірі
державного УТ-1 є в незміненому вигляді. А ось, наприклад, соціального
проекту рівня «Версій Ольги Герасим'юк» («1+1») немає не тільки на УТ-1,
але й на всіх інших каналах. Практично немає передач, що показують людям
доступні їм способи адаптації до ринкових умов, немає проблемних передач
про права громадян і можливості (або поки що неможливості) їхнього захисту.
Немає передач з позитивними (а не тільки, зрештою, негативними) прикладами
деяких реальних змін на рівні життя однієї родини, селища, міста, підприємства...
«Не все так погано у нашому домі» (УТ-1) виродилося в пафосну болтологію.
Вдалішими є сюжети в передачі «Перехрестя» (УТ-1), але чи має програма
той резонанс, який могла б мати, якби на неї не тільки було б кинуто кращі
творчі сили, але й забезпечувався б їй відповідний промоушен? На жаль,
промоушен у нас роблять поки що зовсім іншому телепродукту. Певний ефект,
вважаю, має програма «Милосердя» (УТ-1) , яка при всіх можливих
претензіях до неї несе деякий позитивний заряд від споглядання нехай не
глобальних, але добрих вчинків і діянь. Але все це — крапля в морі. На
ICTV, а потім і на «Гравісі» спочило в бозі «Бюро расследований» —
так, воно не має особливого резонансу, але чи не тому, що його гальмувала
деяка не те щоб неглибокість тем, а недостатньої глибини осмислення проблем?
Причому, справа була, як на мене, не в неталановитості або непрофесіоналізмі
авторів проекту, а в настановах, суто політично кон'юнктурних, не вбачати
за поодинокими фактами тенденцій, не копати Систему, не пояснювати конкретні
психологічні й соціальні аномалії глибокими корозіями в самосвідомості
й саморегуляції суспільства. По суті, ті ж самі проблеми — і в «Людях»
(ТЕТ) , у тому ж «Перехресті» (УТ-1), «N-ому кілометрі» («Інтер»).
Тим часом, масштаб і рівень гострого, реалістичного соціального
ТБ — це не просто один із показників рівня свободи ЗМІ від заангажованості
владою — на всіх її сходинках, від місцевої до найвищої. Це ще й показник
рішучості та здатності цієї влади вирішувати ті численні соціальні та економічні
проблеми, нерозв'язування яких загрожує існуванню самої цієї влади. А також
— це показник довірчості взаємовідносин держави та її громадян, спільності
їх цілей і розуміння способів їх здійснення.
Віднедавна я частенько гортаю книгу «Верховний суд США
про громадянські права й свободи» — спасибі читачеві з Харкова Євгенові
Щоголю, що надіслав її мені. Іноді читаю, бо це потрібно для роботи, а
частіше — просто для душі, для того, щоб дістати задоволення від того відчуття
Процесу, яким віє від її сторінок. Процесу поступової, поступальної, наполегливої
боротьби суспільства та його окремих громадян за демократизацію, за все
більший і більший захист свободи особи. Ось, скажімо, 1896 року Верховний
суд США підтверджує звинувачення винному в порушенні правила про расову
сегрегацію (щодо «чорних» і «білих») у залізничному транспорті. Було визнано,
що принцип «розділені, але політично рівні» (у виборчих правах і подібне)
повністю відповідає Конституції США. І лише один суддя під час цього процесу
виступив із окремою, протилежною думкою. А через 60 років, 1954 року, ця
окрема думка стала вже думкою більшості членів Верховного суду в іншому
процесі, також зв'язаному з відмежуванням однієї раси від іншої. Або, скажімо,
цілий ряд процесів, які все більш і більш лояльно щодо прав особистості
трактували питання свободи самовираження. Від підтримки звинувачувальних
вироків у справах 1919, 1925 року за заклики до непокори владі (у вигляді,
наприклад, опублікування комуністами маніфестів, що закликають до насильного
повалення уряду) — до процесу 1969 року, де суд відхилив звинувачувальний
вирок керівникові Ку-Клукс-Клану за заклики до насильства з метою доведення
до політичних реформ. Суд встановив, що свобода самовираження завжди підлягає
захистові, лише за винятком ситуацій, коли «маємо справу з закликами до
прямих незаконних дій і коли існує ймовірність того, що ці дії можуть відбутися».
Тисячі справ протягом двохсот років американської демократії, тисячі громадських
дискусій і публікацій, сотні окремих думок суддів, до яких через роки,
а то й десятиріччя приєднувалася суддівська більшість і громадська думка...
Ось він — реальний, зримий Процес реальної, мирної, але Боротьби за реформування
і трансформацію суспільства, поглядів, політичної, економічної, соціальної
систем... Реальна боротьба громадян і реальна боротьба влади, поєднання
зусиль і спільна воля до подолання суперечностей... Звичайно, наших вісім
років незалежності — і двісті років американської демократії — речі неспівмірні.
І все-таки — колись же треба починати й нам будувати громадянське суспільство.
І хіба не «почесний обов'язок» і не «золоте дно» для ЗМІ саме стимуляція
цього процесу? І хіба подібна боротьба не є однією з умов, зрештою, самозбереження
нашої влади, якій за п'ять років навряд чи вже вдасться так примітивно
розіграти карту протистояння з черговими «ворогами»... Але де воно — обговорення
подібних проблем на нашому ТБ?
А в результаті... А в результаті — лише один приклад. Нещодавно
в програмі «Проти ночі» («1+1») шановані ведучі Д. Яневський і В.
Оселедчик разом із глибоко мною шанованим істориком і телеведучим («Остання
адреса», УТ-2) Юрієм Шаповалом відповідали на дзвінок телеглядача в студію,
який сказав про те, що він бачить все менше й менше відмінностей між брежнєвською
та нинішньою епохою, бо зараз у ЗМІ так само нав'язують однодумність. І
що ви думаєте? Прагнучи виправдати нашу владу, ті, що були у студії добалакалися
до того, що мовляв, ми 70 років слухали одну думку, то тепер ось послухаймо
іншу (і не страшно — що знову одну! i, що, може, ще 70 рокiв!). Ось так
— змінімо, мовляв, лише колір прапорів, а методи втілення в життя нової
ідеології залишімо колишніми — і все! Коли навіть наша журналістська та
наукова еліта вважає за можливе так аргументувати, — то можете собі уявити,
яке ще не оране поле залишається в свідомості й світогляді всього суспільства.
Чи не час з цим починати щось робити? Починаючи з малого — того, що людям
ближче: можливості реалізації права на працю, соціальне забезпечення, захист
своїх головних свобод...
