Що й казати, цехи сільгоспвиробництва — жива природа. Тут скільки всього непередбачуваного, скільки ризику, особливостей. Інший скаже: мелемо більше язиком, аніж трудимося. Дуже правильно. Але будь-яка робота має бути зрозумілою й осмисленою. Ба більше (і неодмінно!) — творчою. А це неможливo без розуму та совісті. Все починається з людини. Буквально. Вона і є зв’язуюча і головна ланка між політичними цілями і вирішенням практичних проблем.
Поставивши питання таким чином, ми обов’язково маємо говорити про те, що сільське господарство, як і будь-яка інша галузь, — це передусім кадри, а отже — управління. У аспектах фінансової й економічної доцільності. Тобто, треба знати, чого хотіти і як досягнути.
Однак система формування кадрів для села зводиться лише до підготовки фахівців-галузевиків. А от управлінців у поєднанні теорії та практики, економіки й фінансів, комерційних, організаторських і навіть моральних якостей ніхто і ніколи не готував. Просто на місцях, у районах йшов і йде ніби підбір, підганяння фахівців під керівника.
І от після факультету механізації, наприклад, приходить інженер і починає командувати, направляти й вимагати. Починає опановувати складну науку організації колективу і праці. І робить це суто за натхненням, як ситуація підкаже, як серце велить. Як інші робили, чи роблять. У який такий комп’ютер закладаються рішення, щоб можна було потім побачити, поправити, підучити. Взагалі, зробити висновки. Чи не в цьому одна з основних функцій управлінь сільського господарства. Іноді і рік, і два — жодних перевірок на місцях, комісій, екзаменів, аналізу.
Ви помічали, насільки строкаті результати роботи наших КСП практично в однакових умовах (суджу на прикладі свого району). З 25 господарств добрий десяток постійно ходить у явних аутсайдерах. І зараз, і раніше, коли навіть був план, держконтроль, досить жорстка партійна влада.
Дивишся, а нещодавно обраний голова — вже князьок. Вже й у агрономії — дока, і в зоонауці — професор. Тільки от з економістом рідко засиджується. І текучка, текучка. Одне спрацьовує чітко: поїсти треба тричі.
Голова одного з колгоспів — ім. Ворошилова — Н.Вдовченко якось сказав про свого колегу: ми у нього працювати навчилися. Значить, перше — робити це доводиться в процесі маршу, друге — у людини, котра просто від природи виявилася талановитою. І знову ж тому, хто сам із хистом народився.
Смішно, їй Богу, і сумно. Але на таких чорноземах і себе не нагодувати! Пам’ятаємо, однак, вихідне: розум і совість. З першим зрозуміло. З історії, з короткого курсу в 75 років. Чого тільки не було. З розумом. Хто жив і бачив, хто з книжок знає. Хто вірить, хто ні. Але маємо те, що маємо. У десятках західних і інших країн від корови одержують у рік по 6—8 тисяч кілограмів молока, у нас — по 2. Зернових з гектара вони — по 60-80 центнерів, ми — по 20-30.
А друге — совість. Якщо вона атрофована — це ніби нормальне суспільне явище. Якщо свого двоповерхового будинку немає — який ти керівник. Не господар! З точки зору подібних господарів. Гаразд, хай на тлі відмінних показників, хай. Робота ж важка, відповідальна, якщо в принципі дивитися.
На полях і фермах спину гнули і гнуть багато хто. Але в класичному вигляді — нічого не виходить. Якась суржа — безбарвна і гірка. У дядька на особистій господі — інша річ. За раціонального, продуманого, природного розуму і кмітливості, продиктованих укладом життя (якщо він не безнадійний дурень і не алкоголік) — багато що вдається. У кожному дворі — соціалізм. Приватний. Корова дає по 20—25 кілограмів молока. Помідори, капуста, буряк тощо. Розподіл праці — чіткий, обов’язки — зрозумілі. Овочі взимку не гниють, свиня, кури — в теплі. Збитки — мінімальні. Цей домашній соціалізм і тримає, і не дає померти. А от у масштабах — не виходить.
Водночас, у принципі, рідко що відбувається. У природі хіба що грім чи землетрус. У соціальному житті — нічого такого. Революція (це коли з ніг на голову) й тоді готується поволі. Наша, яку охрестили свого часу перебудовою, досі триває. Не рідко, не дуже боляче (дивлячись кому) і, головне, не дуже зрозуміло. У тому числі керівникам.
— Перебудувався? — пам’ятаю питали. І тут же підбадьорювали: молодець! Селянам більш аніж десять років так запаморочували голови, що людей острах брав з цим паюванням, наділами. На, бери — підсовували фермеру пряник. І одразу по руці батогом... Схопився мужик за город, що біля дому, і тримається за нього, як воша за кожух. А там — подивимося.
А за генеральною лінією було сказано чітко: ринок. Ніяких поставок, планів. Вільна торгівля, комерція, а з цього — резон має бути. Зрозуміли далеко не всі. Деякі досі чекають з Києва фондів, грошей і вказівок. І обурюються: хіба це капіталізм! І взагалі — не хочемо його! Кинулися партії створювати. Втяглося село в політику. Але прапори на ринку не котируються. Там — продукт, його собівартість, якість.
Так і забули, що головне — сніданок, обід, вечеря.
Візьмемо минуле літо й осінь. Посуха. Тріскається земля. А тут терміни, озимину сіяти треба. По району підготували 30 тис. гектарів, насіння поклали всього на 13. Що зійшло, що ні. А навесні лише окремі ділянки виявилися більш-менш. Треба підсівати. Чим? Ячменем, звісно. Так завжди робили. Але вирішивши так — вчинили не по-хазяйськи. Зерно отримаєш тільки кормове. Вал отримаєш. Ціна такому зерну умовно сто гривень. Тому підсівати треба не ячменем, а м’якою яровою пшеницею. Буде відмінний за якістю хліб, який коштує вже в декілька разів дорожче. А головне, реальне борошно буде.
Думки ці — головного агронома районного сільгоспуправління В.Желякова. Йому телефонують з місць начальники цехів рослинництва, і він їм втлумачує. Частина — хвицяється. Антонович, а де взяти ярову, насіння де взяти? Що тут відповіси? Хіба що так: який же ти в біса господар, якщо живеш одним днем. Передбач. Зроби сім’яник, хоч невелике поле посій. Обмолоти, підроби і сховай добро. Згодиться. На найгірший кінець продаси утридорога, але сам не будеш купувати. Ринок вимагає товарної продукції. І тільки. Ледарів же, скільки світ стоїть, вистачить. Покупці будуть. Тому насіння кожної культури непогано б залишати якомога більше, два плани засипати, три. Стратегічно це виправдано.
Щодо ярової — «напряжонка» була, звісно. Тільки КСП «Преслав» мало її 60 тонн. Інші — купували. Або підсівали ячменем. Традиційно. І Бог з ним.
Навіть за умов, коли система державного регулювання та впливу працює тільки в частини збору податків, а не принципів організації виробництва та допомоги йому — треба думати, рахувати, пристосовуватися. Ось що зараз головне, ось у чому людський і кадровий чинник. Один із голів колгоспу висловився: рисачити треба день і ніч. Саме так! А як інакше? І вчитися господарювати. Тому ж маркетингу. Так, низькі ціни на молоко, м’ясо, пшеницю, вовну. Але краще, коли все це у тебе є. Нехай туго, але оборотні кошти якісь крутяться.
Обурюючись дуже високими узаконеними поборами, ті, хто вміє і хоче працювати, втім, не сидять, склавши руки. КСП «Приморське». Розгул інфляції, а він, голова, раз — і трактори купив. Завтра ці гроші — пшик. Чуття чи розрахунок? І зараз тут виробничий механізм — у дії. Жодну корову під ніж не пустили. Надоїли за рік по три тисячі кілограмів молока від корови. Поставили млин. Свoє борошно, свій хліб. Жива копійка!
У селі Камишуватка свиней вирощували, а попутно — норки. Тепер і сіють, і оруть, а попутно — риба. І реалізація. Головне саме в цьому, інакше інші пінку знімуть. Охочих до чужого багато.
Хоч образ і ліпиться з деталей, повернемося однак до сюжету. Червона нитка загубилася на насіннєвих полях.
Одному з чергових колег головний агроном управління радить: у зв’язку з тим, що ви зібралися сіяти дуже багато соняшника (а робиться це, в основному, з порушенням сівооборотів, одномоментної вигоди), купите насіння ультраранньоспілих гібридів. Наприклад «Славутич». Після їхнього збирання до строку сівби озимих встигнете обробити поля. Це дуже важливо — встигнути. Співрозмовник, бачу, налаштувався на сорт «Прометей». Але він дозріває пізніше і погано. Ось так — у всьому наука, у всьому розуміння. Відсутність його і призводить до того, що все більше площ взагалі не оруться.
Ніде у світі, в принципі, не сіють кукурудзу на силос. Це божевільні витрати. До того ж, мокрий, кислий і часто гнилий продукт корови їдять дуже погано. Наші — тільки тому, щоб не здохнути. І ще. У Європі лише 50% площ обробляється, але за інтенсивними технологіями. Інші — під травами. Це пасовища.
Майже європейцями зарекомендували себе торік у районі керівники одного з господарств — ім. Кірова. З ранньої весни і до пізньої осені тут худобу пасли. Саме на залужених полях. Яка економія! Плюс здоров’я тварин. Одну карту випас — переганяй стадо на іншу. А при цьому коси сіно. За нього, за сіно, придбали 500 голів молодняка ВРХ у приватному секторі. У співвідношенні: дві тонни сіна — бичок. Ось тобі й економіка! В полях України повинні бути ковбої!
Сільське господарство — це той же макрорівень. Тут теж повинна відбуватися конверсія. Спочатку в умах, а потім реальна реорганізація виробництва — з екстенсивного в інтенсивне.
Але повернемося до трав. Корнаж або сінаж, який потрібно закладати на зиму для тварин замість силосу — прекрасний корм — сухий, пахучий, в якому і ячмінь, і горох, і редька масляниста. Там зерна стільки, що ніякого корму не треба. Дивно, але факт.
Це настільки зрозуміло й обнадійливо, що ще 1995 року в Приморському районі і щодо цього була розробленa і прийнятa програмa залуження полів з урахуванням вітроударних коридорів і сівозмін. А що на практиці? Результати трохи кращі на тлі інших. Але якби все виконувалося, якби...
Власне, хоч би за що ми взялися, хоч би за яку нитку смикнули, вузлик весь потягнеться. Замкнене коло безгосподарності можна розірвати в будь-якому місці. Будь-якій людині. Тут треба проявити себе. І сповна.
Життя, зрозуміло, не ідеальне. Але іноді здригаєшся від некомпетентності чи ліні людей, які зобов’язані годувати країну.
У нас чомусь кожне питання — політичне. Сільська економіка поки не працює за принципом машини, вона залишається глибоко ідеологізованою, партійно-емоційною. Що в певному розумінні є нонсенсом.
Приморськ, Запорізька область
