Сьогодні ми обираємо Кучму,
а завтра Кучма оббере нас.
З передвиборних агіток
Кто лучше
— Кучма или Симоненко?
Оба — хуже!
З розмови двох одеситів
Життя наше часто монотонне, тягуче й іноді одноманітне.
Але настає мить, коли час спресовується в багато разів і кожна секунда
життя стає часом одкровення. I треба відповісти на запитання, що ставить
перед кожним час, відповісти собі й своїм дітям, які чекають цих відповідей
від нас, дорослих. Якщо не у вигляді остаточних рецептів — як їм будувати
своє життя, то хоча б змалювати моральне підгрунтя того, що відбувається,
задати, а точніше, допомогти їм самим визначити для себе етичні орієнтири,
які дозволять дітям жити в третьому тисячолітті чесно i не боятися Божої
кари за свої i за наші гріхи.
Бо інколи ми відчуваємо на наших власних
долях щось на кшталт родового прокляття, що йде до нас від наших батьків
і дідів, які так щиро й сліпо повірили в марксистсько-ленінську казку про
загальне благо, що дарується рідною компартією всім, хто слухняно й некритично
виконуватиме все, що їм накажуть, безперервно брехати самим, а на відверту
брехню верхів реагувати бурхливими й тривалими оплесками.
За все це ми
і наші діти розплачуємося сьогодні, i, передусім, своїм незнанням та невмінням
за нових небачених умов початку зламу і природної загибелі тоталітарного
комуністичного ладу зрозуміти те, що відбувається навколо й визначитися
з тим, як, куди і за рахунок чого рухатися. Господь Бог як покарання за
гріхи наших предків, які піднесли свого часу кривавий прапор комунізму,
карає нас, позбавляючи розуму й розуміння свого місця в світі і вірного
напрямку руху.
ВПЕРЕД, У МИНУЛЕ?
У результаті ми, як мільйони простих людей, так і сотні
тисяч тих, хто не без нальоту пустої зарозумілості називає себе елітою
суспільства, борсаємося, як павуки в банці, й кидаємося з боку в бiк. Вибираємо
шляхи, а значить, і людей, які уособлюють їх, керуючись не здоровим глуздом
і зрілою громадською, передусім національною самосвідомістю, відчуванням
себе господарями нашої землі, а, зовсім навпаки, біжимо від будь-якої відповідальності,
від несподівано знайденої свободи, геть від реальності, назад, туди, де
тарілка рідкої каші й кислого борщу була завжди, незалежно від того, заробили
ми її чи ні.
А на цьому тлі настільки примітивно, наскільки й аморально
зображаючи непохитність у своїй турботі про трудовий народ, набирають політичні
очки ті, хто, використовуючи обдурений і пригнічений стан людей, каже,
що нібито знову можуть дати їм цю кашу і цей борщ. Але й це є брехня, подвійна
брехня. Бо ті мізерні, але дійсно, не сперечатимемося, соціальні гарантії,
що реально надаються людям, були підсумком тридцяти й більше кривавих років,
коли ціною півсотні мільйонів життів було таки побудовано могутню, але
цілком мілітаризовану радянську економіку. Економіку, в якій дійсно працювали
підприємства і зарплату платили вчасно. Але економіку, побудовану на страху
й силуванні, на скреготі кісток і обмані мільйонів людей марксистськими
байками про перемогу над додатковою вартістю, над капіталістами, які її
створюють, і про світле майбутнє, що приходить услід за цим. Така водночас
чавунна й карткова, ідеологічна й державна споруда не могла не зруйнуватися
після смерті її головного архітектора Сталіна.
Ілюзія ж порівняної забезпеченості радянського народу протягом
останніх брежнєвських років підтримувалася виключно експортом нафти — чинником
абсолютно ненадійним. Щоправда, коли арабські шейхи 1972 року об'єдналися
і дотримувалися узгодженої й чіткої картельної політики підняття та утримання
цін на нафтовому ринку, агонія режиму трохи продовжилася. Але варто було
президенту Рейгану підкрутити гайки й збільшити свій військовий бюджет,
а заразом і тиск на країну Рад, як велетень відразу ж звалився, і звалився
остаточно й безповоротно.
То кого ж намагається ошукати Симоненко та іже з ним? Що
вони намагаються відтворити? Яку систему? Систему, в якій, згадуючи Даля,
панувало право всіх на чужу власність? Немає її та й, слава Богу, ніколи
вже не буде. А віра народу в ці абсурдні прожекти, в цю ностальгічну солодку
обманну казку ніколи б не оселилася в душах наших співвітчизників, якби
не провальний, безглуздий і бездумний курс нинішнього Президента Кучми.
ОБИДВА — ГIРШЕ
Люди наші ошукані двічі й нікому вже не хочуть вірити.
Їх можна зрозуміти. Злий, цинічний і безсовісний обман комуністів змінився
не чимось зовсім новим, а таким самим, тільки поданим в іншій, м'якішій
упаковці. Слова, сказані 1994 року про справедливість, про нове життя,
про боротьбу з кланами, про діяльність в ім'я людей для забезпечення нового
радикального курсу на оновлення й очищення — всі ці слова, що говорив тоді
Леонід Кучма, виявилися черговим тяжким обманом. Справедливість не просто
не прийшла, а зовсім навпаки, було створено таку жахливу кланово-олігархічну
піраміду, що люди, зненавидівши всі виголошені нові лозунги, під покровом
яких все це робилося, кидаються знову в обійми солодкої комуністичної омани.
Це одна їхня частина. А інша, зневірившись в усіх і в усьому,
просто йде через незрозумілу звичку за нинішніми можновладцями, сама того
не розуміючи й лише промовляючи, мовляв, лише б гірше не було. Про те,
щоб було краще, й гадки немає — якщо щось і може змінитися і це щось не
вчорашній знайомий нам через дешеву, настояну на крохмалі ковбасу, радянський
варіант, то воно може призвести тільки до гіршого, а значить, має категорично
відкидатися.
Ось що зруйнував Кучма і ось у чому його головний історичний,
людський, якщо бажаєте, моральний злочин. Своїм ненормальним курсом, що
визначається тезою «в житті можна все, але тільки нашим, своїм», він зруйнував
у громадській свідомості нашого народу ті дільниці, що відповідають за
прогрес, справедливість і рух суспільства вперед. І суспільство в результаті
вже боїться цього слова «вперед». Воно, зіщулившись від страху втратити
взагалі все, як колись свої скромні заощадження, каже — то вже краще назад,
туди, де діяв принцип «у житті нічого нікому не можна, але тарілку каші
й борщу отримають усі». І їх можна зрозуміти, бо саме ці тарілки в них
і позабирали, нічого не давши натомість.
І доводиться задовольнятися тим сурогатом політики, яким
нас годує так званий реформатор Кучма та його так звані червоні опоненти.
Так звані, бо i псевдореформатор Кучма, і його псевдоопоненти — це насправді
близнюки-брати, які грають в одну гру, в одній вбивчій для країни виставі.
Виставі, в якій Кучма вдає, що проводить реформи в інтересах усіх, а насправді
всім уже зрозуміло, що це лише реформи в своїх інтересах і свого близького
оточення. А комуністи вдають, що критикують ці реформи від імені всіх,
тоді як очевидно, що критика ця в основі своїй така ж егоїстична, як і
реформи, i спрямована виключно на розв'язання своїх особистих політичних
та економічних завдань виходу другорозрядної еліти на перші ролі в країні,
на здійснення своєї мрії не стільки про соціальний, скільки про кар'єрний
реванш.
ЯКI ТАКI РЕФОРМИ?
Ми, я та мої колеги, категорично проти таких реформ! Внаслідок
їх формуються й зміцнюються злочинні кримінальні клани, знищуються цілі
галузі економіки, розвалюється економіка загалом. Не розвиваються політичні
інститути, розколюються партії, гине, не народившись, вільна преса. Знищується
інтелігенція — одне з найрідкіснiших наших завоювань, дивовижна й прекрасна
верства населення, викохана, можливо, не стільки завдяки, скільки всупереч
тому ладу. Та інтелігенція, яка б могла і обов'язково сформувала б наш
український середній клас, який, враховуючи інтелектуальні потенції нашого
народу, міг би стати не слабшим за західний середній клас, міг би гідно
вести за собою країну, стати її становим хребтом і гарантом стабільності,
позитивності й надійності змін, що відбуваються в ній.
Замість такого середнього класу ми отримали, з одного боку,
купку мільярдерів, які багатіють, абсолютно нічого не даючи ні країні,
ні народу, а з іншого боку — натовп принижених, невпевнених у собі й незадоволених
усім й уся людей, які розчарувалися у власній країні колишніх інтелігентів.
То яким судом судити тих, хто довів країну до такого? І це за умов її ідеального
геополітичного розташування, за умов відсутності внутрішніх та зовнішніх
серйозних конфліктів, за умов, коли цвіт світової цивілізації знаходиться
в півтора- двох часах льоту від нас!
Є такий індекс економічної свободи (Index of Economic Freedom),
що підраховується відомою організацією Heritage Foundation і часто використовується
в західній літературі. За цим індексом Україна посідає 135-е місце серед
150 країн — майже після всіх пострадянських країн! Де рух країни до ринку
і свободи, що декларується і вихваляється Кучмою та його підлабузниками?
Або, може, про це свідчать представники ПАРЄ, які, завітавши до нас нещодавно,
ще раз ганебно охарактеризували стан справ із свободою преси в Україні?
Соромно і боляче усвідомлювати себе настільки ошуканими.
Знайдіть мені хоча б одного підприємця, крім найближчого
оточення Кучми, який не вголос, а щиро готовий підтримати його реформи.
Ви жодного не знайдете. Бо Кучма діє проти справжнього підприємництва,
проти ринку. Він за час свого правління знищив навіть ті незначні й скромні
перші паростки ринкового середовища, які з'явилися в нас за пізніших горбачовських
і кравчуківських часів.
КОМУ ПОТРIБЕН КУЧМА
Його підтримує тільки нікчемна за масштабами країни купка
підприємців, декілька десятків, максимум сотень бізнесменів, яких допущено
до органів виконавчої влади, до держбюджету i які мають узаконені Президентом
та його урядом пільги. Це також держчиновники, які мають власний сектор
в економіці, котрий дорівнює вазі крісла, що займається. І ще, як не дивно,
частина працівників бюджетної сфери, вчителi, лікарі тощо, які, не маючи
гарантованої заробітної плати, що не залежить від усіляких віянь і подихів,
бояться втратити навіть цей мінімум через політику люстрації в її сучасному
українському варіанті, що проводиться де- факто і зводиться до найпростішої
й вульгарної схеми: не підтримуєш Кучму — знімемо з роботи. Ось і весь
його електорат. Всі ж інші — як люди найманої праці, так і підприємці —
натовпи явних і прихованих безробітних, які не мають жодної підтримки й
опори від режиму, якщо й демонструють показну лояльність до Президента,
то вимушено, в душі ж люто його ненавидять. Саме різниця між показним і
справжнiм ставленням до Кучми й народжує ті неприродно високі відсотки
його рейтингу, якими нас охоче годують щодня віддані засоби масової інформації.
Олігархи, які купили соціал-демократичну партію, вішають
усім локшину на вуха, що вони начебто уособлюють цю ідею. Наділи на себе
модну сьогодні маску дбайливців за народні інтереси, за інтереси людей
найманої праці, експлуатують відповідні лозунги. На ділі ж усі вони — Суркіс,
Медведчук та іже з ними — типові представники кланово-олігархічної системи,
що створена й покривається Кучмою.
Не знаю, чи купаються вони в одному басейні з Президентом,
як кажуть багато хто, але те, що вони годуються з ним із одного кор..,
прошу вибачення, з одного посуду, це відомо точно. Я навіть знаю назву
цього посуду. Він називається обленерго, безакцизний тютюн, безакцизний
алкоголь тощо. І те, що зi ста «зароблених» ними доларів декілька центів
йдуть на рекламну кампанію себе, в тому числі й через київське «Динамо»,
принципово ситуації не змінює. До речі, з цього приводу хотілося б поцікавитися,
за скільки справдi було продано нашого улюбленого футболіста Шевченка?
Про ціну і про форми оплати цієї операції різне подейкують.
Йдучи сьогодні на вибори для досягнення такої бажаної для
себе перемоги, влади не гребують нічим, iдуть буквально на все. Це й залякування,
й погано прикритий, непрофесійний обман, і безсовісне очорнювання політичних
опонентів, і явне перекручування фактів, і проведення липових соцопитувань,
і масове друкування ніде не врахованої агітпродукції на користь свого кандидата,
і, нарешті, повна монополія на ЗМІ.
Це, зрозуміло, вимагає неабияких коштів, і ці кошти щедро
витрачаються, природно, не iз своєї кишені. Витрачаються кошти, за які
можна було б вирішити проблему пенсій, якщо не всю, то хоча б для наших
ветеранів, для афганців, чорнобильців. А гроші йдуть на просування Кучми
на другий термін, йдуть сотнями тисяч, мільйонами. Останні три місяці вся
країна співає, танцює, марширує в цілком нещирому, вимушеному, насильному
пориві. Співають погано, тому що нещиро, тому що не можна співати добре
за неправедні гроші і заради неправедних цілей, навіть якщо гроші дуже
великі.
«ПОЭТОМ МОЖЕШЬ ТЫ НЕ БЫТЬ...»
Мені дуже соромно за багатьох наших улюблених і популярних
артистів та спортсменів, серед яких є багато талановитих. Так продавати
свій талант не варто, потім це все може їм відгукнутися. Я це знаю як людина,
що має безпосереднє відношення і до спорту, і до естради. Пригадаймо знамените
некрасовське «поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан»! Ще
раз прошу наших артистів та спортсменів добре замислитися. Мiж iншим, це
стосується i полiтичних пiдспiвувачiв iз блоку «Наш Президент — Леонiд
Кучма». Істинні поети, справжні лицарі духовної і фізичної краси людини
на змову з владою ніколи не йдуть. Може, ще й тому я свого часу так полюбив
і люблю донині Володимира Висоцького і Тризубого Стаса. Дивіться, Стас
ніби про них сказав:
І ось тепер вони віднині
Не бачать сенсу у житті
У незалежній Україні,
На недосяжній висоті.
Отже, на сьогодні ми маємо Президента і кандидата в президенти
Кучму разом із тими, хто за ним, непохитними лавами бійців за свої кримінальні
капітали, їх зміцнення і множення і готовність заради цієї свої мети на
все. Причому мені часом здається, що вони борються не стільки за своє майбутнє,
скільки за своє минуле, борються через страх відповідати за скоєне. І хочуть
навіть не так навитворяти ще — витворено вже й так чимало — як зберегти
вже здобуте. А якщо, звичайно, поталанить, то й примножити накрадене.
З іншого боку, ми маємо незадоволених цим курсом комуністів,
незадоволених та ще й гострих критиків, які, до речі, багато в чому справедливо
критикують те, що відбувається в країні, але кличуть невідомо куди — у
втрачене безповоротно криваве вчора.
Кучма відвів нас до лісу, не знаючи дороги. І, проходячи
через цей темний і жорстокий ліс, через ці джунглі, не досягнувши в житті
нічого позитивного, пройшовши через нові революції та потрясіння, ми наб'ємо
собі гуль та синців і при виході з подивом виявимо, що опинилися там, звідки
й вийшли.
ТРЕТIЙ ШЛЯХ — ПОДАЛI ВIД КУЧМИ ТА КОМУНIЗМУ
Назад іти нікуди, туди просто дороги нема. А вперед, тим
самим шляхом, що досі, йти згубно. Куди ж iти, як визначитися з вектором
свого розвитку українському суспільству? Наш — мій та моїх колег — як старих
по ПДВУ, так і нових по ПРП — вектор такий. Треба йти непростим шляхом
цивілізованого європейського розвитку. І я не випадково вживаю тут термін
«непростий шлях». Бо те, що, сам не розуміючи, безперервно промовляє наш
нинішній Президент, — це не похід у Європу, не похід у цивілізацію. Це
не більш ніж жалюгідна імітація такого руху, безглузді артикуляції на цю
найскладнішу тему, що не містить під собою ні тіні серйозних задумів, ні,
тим більше, програм.
А йти в цивілізацію по-нашому — це складний двоєдиний процес.
Він поєднує, з одного боку, уважне і пильне вивчення їхнього шляху, шляху
європейських країн — як західних, що після війни вже пройшли важким шляхом
реформ і становлення соціальної ринкової економіки сучасного типу і сьогодні
процвітають, так і східних країн, особливо близьких нам географічно і за
ментальністю країн Вишеградської групи, Словаччини, Румунії, Болгарії та
інших. Уважне вивчення їхніх реформ як у політико-правовій, так і в соціально-економічній
сфері. Проте, з іншого боку, до цього процесу не можна не залучити пошуків
свого місця в об'єднаній, такій жаданій для нас Європі. І це вже нам треба
шукати всередині себе, терпляче і ретельно, із розумінням, що база, культурно-історична
й духовна основа у нас для цього є. Це передусім досвід наших предків,
наша українська православна віра, наші традиції життя. Тільки на основі
поєднання зовнішнього і внутрішнього досвіду ми зможемо вибудувати образ
нашої країни і сформувати адекватне уявлення про себе в цивілізованому
світі.
На відміну від комуністичної моделі «нікому нічого не можна»,
на відміну від кучмівської кримінальної моделі «можна все, але не всім,
а тільки нашим», ми пропонуємо свою, справді демократичну і правову модель:
«можна все і всім, але тільки в межах закону». Оце імператив дня, це та
норма, яка, впроваджена в нашу свідомість і в наше суспільство, зможе зрушити
його з мертвої точки і повести до прогресу і справедливості.
Це і є третій шлях розвитку країни, коли реформи проводитимуться
не в інтересах купки олігархічних кланів і не в інтересах міфічних «усіх»,
як лукаво закликають комуністи, а реально, в інтересах більшості. І найважливішим,
вирішальним показником наявності такого курсу повинно стати формування
і зміцнення середнього класу в суспільстві, класу людей, які, спираючись
на закони, на накреслені в політико-правових моделях стратегії та програми
розвитку країни, на чітко визначені правила гри, єдині для всіх, домагатимуться
успіху та процвітання для своїх сімей і через процвітання своїх сімей формуючи
податкову базу країни, забезпечуватимуть стійке зростання нашій державі.
Так, справді, за цих умов можуть і повинні з'явитися багаті,
може, навіть дуже багаті люди. Але це будуть уже зовсім інші багатії. Бо
їхнє багатство буде відповідно відображатися на величезні суми податків,
які вони платитимуть протягом життя до бюджету держави, у створені робочі
місця, у впроваджені в Україні нові технології, у підготовлені і навчені
кадри. І ми будемо пишатися цими багатими людьми, як Америка гордиться
Генрі Фордом або Біллом Гейтсом, бо вони подарують нам прогрес і процвітання,
подарують досягнення у техніці та промисловості, за які нас почне поважати
весь світ!
Кучма ж за перші п'ять років свого правління, як бездарний
гончар, замісив глину, яка сьогодні застигає і зчіплює мертвою хваткою
наше суспільство, неначе потворний, безформний горщик. І якщо йому вдасться
домогтися свого і перемогти знову, то ще через п'ять років суспільство
затвердіє, закам'яніє остаточно. І тоді вже нам доведеться ламати його
ломом і кайлом. Але поки маса не застигла остаточно, не пізно ще нам усім
задуматися, прийняти зважене рішення і замінити невмілого гончара. Замінити
на того, хто зможе, встигне надати зліпленому потворному горщику більш
нормального і гідного вигляду.
Ми зобов'язані прийняти це історичне, доленосне для нас
рішення. Рішення, яке буде вільним від суспільних стереотипів мислення,
породжених сімдесятьма роками тоталітарного рабства і вісьмома роками кримінального
обману. Рішення, яке, зокрема, не приведе нас до болгарського варіанту
тимчасової і безглуздої реставрації компартії при владі — експерименту,
від якого вони досі не можуть оговтатися. Рішення, продиктоване нашою совістю
і зрілою громадянською самосвідомістю.
ДВА ТАБОРИ — ФАЛЬШИВИЙ I СПРАВЖНIЙ
Сьогодні, якщо не рахувати кучмівського, всі кандидати
в президенти України розподіляються на два табори. У першому — ортодоксальні
ліві Симоненко і Вітренко, котрі працюють на те, щоб, як і п'ять років
тому, але за іншими, витонченішими технологіями, знову привести Кучму до
влади.
І є інший табір, група кандидатів, що відображають справжні
ліві і справжні праві сили суспільства. Згодом вони мають шанс сформувати
справжній сучасний політичний спектр із його цивілізованими лівою і правою
частинами. Тут уже не так важливо, про кого конкретно йдеться, хто за кого
агітує на цих виборах, — усі вони сьогодні в одному антикучмівсько-антиантикомуністичному
таборі.
Багато кому сьогодні зрозуміло, що серйозні шанси перемогти
теперішню камарилью в усіх її іпостасях має кандидат, висунутий «канівською
четвіркою». І ми також вважаємо, що коли такий кандидат зрештою з'явиться,
то це, по-перше, буде реальна заявка на перемогу, а по-друге, незалежно
від результатів президентських виборів, буде корисним для розвитку політичного
життя України. Це буде зримим втіленням ідеї соціального партнерства за
нових посттоталітарних умов, дійовою співпрацею справжніх правих і справжніх
лівих політичних сил у боротьбі з кримінальною імітацією політики. До них
потім можуть підтягнутися й інші. Однак для цього вони самі повинні врешті-решт
домовитися і додержати слова, даного народу в момент укладення свого союзу.
В іншому випадку вони можуть пропустити у другий тур такого бажаного для
нинішнього Президента лівого кандидата. Якщо вони не домовляться і в результаті
переможе Кучма, то ця перемога буде не тільки на совісті Симоненка, але
й на їхній совісті. Хочеться, щоб вони це добре усвідомлювали.
Якщо владі все-таки вдасться домогтися свого і Кучма разом
iз Симоненком чи Вітренко вийдуть у другий тур, то ми будемо проти обох
кандидатів. І закликаємо наших співгромадян саме до такої позиції. Бо тоді
це будуть вибори без виборів, жалюгідна і ганебна їх імітація. Впевнений,
що для будь-якої нормальної людини вибирати між Кучмою з одного боку і
Симоненком, Вітренко та Ткаченком — з іншого, якщо не сумно, то, як мінімум,
смішно.
Особливу роль у тому, щоб запобігти цьому сценарію, повинна
зіграти наша інтелігенція — унікальне і ні на кого не схоже національне
багатство, яке так безсовісно нищить сьогодні влада. Вони повинні виконати
свою роль проводирів, духовних лідерів народу — найважливішу, вирішальну
на сьогодні роль. В умовах визнаної вже і міжнародними організаціями інформаційної
блокади суспільства, організованої владою, в умовах практично повної монополії
на ЗМІ лише одного кандидата цю розтиражовану повсюдно неправду можна перемогти
тільки їхнім живим словом.
Вибір сьогодні серйозний, іде перевірка суспільства на
громадянську зрілість, на наявність колективної і особистої громадянської
позиції. Вибір цей не меншою мірою доленосний, ніж той, який ми робили
в 1990—1991 роках. Мова йде не про те, чи буде взагалі існувати Україна
— це питання вирішене на віки, і навіть нинішнім геростратам не вдасться
вплинути на нього. Ідеться про те, якою буде Україна.
Для такого доленосного вибору важливим є кожен голос. Тому
хочу спеціально звернутися до тих, хто ні у що не вірить і нічого не чекає.
Ваш скептицизм має коріння, його зрозуміти можна. Але в історичному, глобальному
плані він виправдань не має. Тому я прошу вас, хоч би раз за п'ять років
будьте добрі піднятися з дивана і дістатися до виборчої дільниці! Дійти,
щоб
перетворити свій пасивний протест на значно вартісніший активний протест
проти цієї влади. Не для себе — для своїх дітей. Щоб потім не соромно було
дивитися їм у вiчі.
Що б там не було, я впевнений, що чутки про смерть України
надто перебільшенi. Хіба що ми ще раз виберемо Кучму. До речі, знов за
рибу... тобто, вибачте, про Кучму. Останнім часом ходять уперті чутки,
які, як не дивно, виходять не із штабів його опонентів, а з його власних
численних штабів імені волкових, деркачів, горбуліних, а також цілої низки
іміджмейкерів-росіян, чиїх, як казав незабутній Іван Степанович Плющ, «хвамилій,
ізвиняйте, не пам'ятаю, а точніше, не знаю і знати не хочу». Отже, кажуть
(а мабуть, і брешуть), що все вже «схвачено» і що з російськими фінансовими
ділками вже домовилися, і ті дають гроші на вибори, багато грошей. А коли
так, то це означає, що дають під відповідні умови. І добрехалися навіть
до того, що начебто нашому дорогому Леонідовi Даниловичу відведено роль
англійської королеви при реальній владі у нашій країні тих самих спонсорів-
росіян. Оце вже справді добалакалися, еге ж? В усіх значеннях цього слова.
Хоча, взагалі-то, навіщо нам цей туманний Альбіон з його
королевою, навіть якщо ми й дуже хочемо в цивілізовану Європу? Значно вдалішу
ілюстрацію цього можна знайти набагато ближче, у тій же Росії. Погляньте,
що зробило з Єльциним його оточення. Чи цього і ми хочемо? Нам шо, повилазило?
P.S. Редактор зібрався було викреслити останню фразу, як
певну літературну надмірність, однак після роздумiв вирішено було її залишити.
Автор статті навів масу аргументів на користь того, що нинішній Президент
має піти, інші аргументи подібного роду, котрі неодноразово публікувалися
в нашiй газетi. Але в суспільстві існує певна частина, котра з недовірою
ставиться до аргументів. Вочевидь, саме їм адресований останній пасаж відомого
гострослова Володимира Філенка.
