Признаюся, коли до моїх рук потрапила книжка Сергія Дзюби «Кракатунчик — кленовий бог» (Редакційно-видавничий комплекс «Деснянська правда», Чернігів, 1999), я щиро зрадів. Хай там що кажуть про занепад вітчизняного книговидання та фінансову скруту, думалося, а рідномовну літературу для дітей наразі видають навіть у зросійщеному Чернігові. Пристойний наклад видання: п'ять із половиною тисяч примірників — запліднив почуття поваги до незнаного мною автора та породив бажання потиснути руку тому таємничому спонсорові, завдячуючи котрому це видання змогло побачити світ. Одначе заглиблення вже в перші сторінки «повісті про справжню дружбу і неймовірні пригоди» брутально розчавило мою радість — я збагнув, що наразився на ментальне каліцтво і відсутність елементарної відповідальності автора перед тими, кому він адресує своє слово.
Щоб моє занепокоєння стало зрозумілим читачеві, коротко переповім зав'язку повісті.
У перерві між уроками першокласник Сергійко дає здачі ровеснику Андрію, який негайно скаржиться старшому на рік братові Вітьку. Вітькова компанія, котру діти називають «мафією», лупцює Сергійка, а наостанку змушує зухвальця цілувати черевики Андрія. Сергійко важко переносить приниження: дорослим він нічого розповідати не збирається (в його уявленні це було б зрадою), але бажання викликати співчуття наводить хлопчика на думку про самогубство. Логічно розсудивши, що рідна матуся не була б у захваті від такого фіналу, ідею покінчити із життям Сергійко скоро відкидає. І хто його знає, через які випробування хлопчикові ще довелось би пройти, якби дорогою додому він не зустрів загадкову істоту, котра глибоко перейнялася його проблемою...
Нехай мене встрелять (і це засмутить моїх батьків та рідних), якщо хтось доведе, що Дзюбине перенесення відверто зеківських понять та звичаїв на життя дітей початкових класів переконливе й виправдане. Навіть за умов, що традиція гуртового «опускання», складовою якої є цілування черевиків, успішно культивувалася в школі, де свого часу навчався автор «Кракатунчика», —типовість конфлікту занадто сумнівна. А з огляду на те, що книжка адресована дітям (слід розуміти — ровесникам Сергійка), на адекватне сприйняття конфлікту розраховувати й зовсім не випадає.
Утім, нерозуміння різниці між «зоною» і школою, вочевидь, не найбільша поразка Дзюби. Змодельований повістярем конфлікт, за Сергійкового поняття про «зраду», інакше, як тупиковим, не назвеш. І якщо слідувати за тверезою логікою (уявімо на хвилину, що в описуваній школі зеківські поняття перемогли остаточно і безповоротно), наприкінці твору ми мали б стати свідками хвилюючої сцени перетворення хлопчика на дівчинку. Одначе Дзюбі був потрібний «нерру еnd» без усіляких збочень. Ось тут-то він і витяг із кущів своїх мрій казкового чарівника Кракатунчика, якому відводилася роль «палички-виручалочки». Повісивши на кленового божка обов'язок перемогти «мафію» і влаштувати гопки іншим злюкам, Дзюба свідомо чи підсвідомо запропонував читачеві установку покладання на «шару». Водночас головного персонажа він перетворив на спостерігача, обранця долі.
На перший погляд, нічого потворного в такій схемі немає. Щось подібне ми можемо знайти в східних казках про «золоту рибку», «скатерть-самобранку», «килим-літак», «Іванка-дурника» тощо. Однак у тому то й річ, що це східні казки і до української традиції вони не тільки не мають жодного відношення, але й шкодять їй. Кажучи так, підкреслю, що наразі йдеться не про вперте намагання будь-що дистанціюватися від усього чужорідного, а про потребу запобігати поширенню синдрому очікування на «шару небесну». Сто разів мали рацію наші пращури, коли протиставляли йому людську працю, розум і кмітливість. І сто разів не має рації Сергій Дзюба, коли, зраджуючи своїх пращурів, в'їжджає в аннали сучасного літпроцесу на кленовому божкові.
Власне, дідько з ним, тим літпроцесом — шкода дітей, ментальність яких звідусіль калічить не тільки радіо і телебачення, але й писарчуки, які не знають батьківських казок.
