У театрі імені Івана Франка відбулася прем'єра спектаклю «Кар'єра Артуро Уї» за п'єсою Бертольта Брехта, який поставив Валентин Козьменко-Делінде 14 років тому.
1985 року на малій сцені окремим щасливчикам вдалося побачити цю постановку. Актори зіграли усього шість спектаклів. Крісла тоді заповнювали переважно численні чиновники міністерства культури і партійні боси. Дуже незатишно почувалися вони, сидячи в залі. Ніби класика, німецький драматург, якого шанує увесь світ. Авантюрна історія сходження гангстера до вершин влади далека від «прекрасної соціалістичної сучасності», але у гротескному сюжеті явно проглядали паралелі з нашим життям- буттям. Режисерові робили зауваження, вимагали згладити кути, але спектакль від переробок ставав ще різкішим. Думали-думали чиновники і знайшли чудовий хід: прийшли пожежники і закрили малу сцену франківців, на якій йшов спектакль (вона закрита до сьогодні!).
Ходіння по інстанціях нічого не дало. Якийсь час Валентин Козьменко-Делінде продовжував працювати як режисер-сценограф. Театрали можуть пам'ятати його авангардну роботу — шекспірівський «Сон у літню ніч». Із цензурних міркувань не випустили спектакль «Гніздо глухаря» В. Розова. Останньою постановкою Валентина Микитовича у стінах театру імені Івана Франка стала вампіловська п'єса «Прощання у червні». Назва символічна, оскільки розлука з Україною затяглася на десятиріччя. Режисер спочатку поїхав на стажування до Олега Ефремова у МХАТ, а потім до Словаччини, де працює й понині у пряшевському театрі. Його дружина Людмила — провідна актриса цього театру. Три роки тому в них народився син Крістіан. Проте зв'язку з батьківщиною В. Козьменко-Делінде ніколи не рвав. Часто приїжджає в Україну.
Коли минулого року виникла ідея відродити «Кар'єру Артуро Уї», то на перший поклик зібралися «театральні зубри»: Богдан Ступка, Лесь Задніпровський, Володимир Ничипоренко, Василь Мазур, Наталія Лотоцька, Ірина Дорошенко, Людмила Смородіна. Нинішній спектакль адаптовано до великої сцени, по-новому розставлені акценти. Вийшло свіжо і сучасно, мов і не було стількох років забуття.
Напередодні прем'єри Валентин Микитович признався, чому саме тепер вирішив знову звернутися до своєї старої постановки: «По-перше, Брехт не застарів і продовжує бути цікавим. У «Кар'єрі...» в гротескній формі розгортаються шекспірівські пристрасті. Герой буквально йде по трупах до влади, змітає суперників на своєму шляху, що сьогодні для нас, як ніколи, актуально. По-друге, відродити цей спектакль запропонував мені Гете-інститут. По-третє, з'явилася можливість зустрітися зі своїми давніми друзями-франківцями і згадати, як ми були молодими і задерикуватими. Я впевнений, що скоро наш спектакль знову закриють. Змінився час, країна, та й ми всі. Але ніхто не любить, щоб йому наступали на хворий мозоль. Дуже багато паралелей викликає цей спектакль».
