60 років тому, 17 вересня 1939 р., на 17-й день
Другої світової війни, Червона армія перейшла кордон Польщі. Десятиріччями
офіційна комуністична пропаганда називала цю подію «визвольним походом»,
«золотим вереснем». Дійсно, український і білоруський народи об'єднали
свої історичні спільноти (східну та західну) у рамках СРСР. Однак істинна
суть того, що відбувалося тоді, значно складніша й трагічніша.
* Початок — «День», №№ 154,159
Червоної Армії у вересні 1939 р., не припиняються спроби захистити ортодоксально-комуністичне
трактування тих подій. Так, 17 вересня 1998 року з трибуни Верховної Ради
України прозвучало привітання «з черговою річницею визволення західноукраїнських
земель» із закликом відзначити у 1999 році «60-річчя цієї славної дати…
на високому державному рівні». Однак концепція «визволення» розвалюється
від перших же запитань: «Від кого?» і «За яким правом?». Офіційна аргументація
уряду СРСР, викладена у ноті польському послу 17 вересня 1939 р. і того
ж дня у промові по радіо В.Молотова виглядала так: «Польсько-німецька війна
виявила внутрішню неспроможність Польської держави. Протягом десяти днів
військових операцій Польща втратила усі свої промислові центри. Варшава
як столиця Польщі не існує більше. Польський уряд розпався і не виявляє
ознак життя. Це означає, що Польська держава перестала існувати. Тим самим
припинили свою дію договори, укладені між СРСР і Польщею… У зв'язку з такою
обстановкою радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню
Червоної армії перейти кордон і взяти під захист життя і майно населення
Західної України і Західної Білорусії».
керівництва у такому розвитку подій, у тому, щоб «Польща перетворилася
в зручне поле для всяких випадковостей і несподіванок, які можуть створити
загрозу для СРСР», цинізм і безпардонність такого обгрунтування просто
вражають. У радянського уряду не було ніяких підстав (крім, хіба що, повідомлень
свого союзника по агресії) виносити зарозумілий вирок польському уряду
й державі, оголошувати їх неіснуючими, в односторонньому порядку анулювати
двосторонні договори (зокрема, Ризький мирний договір 1921 р., Договір
про ненапад 1932 р., продовжений у 1934 р. до 1945 р.). А логіка захоплення
«майна і населення» сусіда, котрий зазнав бандитського нападу, взагалі
не підлягає здоровому глузду. У подібній ситуації, коли Італія оголосила
війну Франції за тиждень до її капітуляції перед Німеччиною, міністр закордонних
справ Італії Чиано прямо визнав, що «Муссоліні хоче бути мародером». Зрештою,
подібна логіка Сталіна та його оточення виявляється ще не раз, але вже
у 1945 р. Район Кенігсберга «придбаний» без будь-яких історичних чи правових
обгрунтувань. Напад на Японію 9 серпня 1945 р., деморалізовану двома катастрофічними
ядерними вибухами у Хіросімі та Нагасакі 6 і 9 серпня, також може мати
тільки одне зрозуміле пояснення. Треба було «відпрацювати» територіальні
придбання, передбачені кримською угодою з США і Великою Британією від 11
лютого: повернення територій, втрачених Росією у війні 1904— 1905 рр. (Сахалін,
«КВЖД», порт Дайрен), «придбання» Курильських островів.
вересні 1939 р. і за його наслідками для «визволених» народів. Так, населення
Західної України дійсно зустрічало «визволителів» квітами, щиро сподіваючись
на припинення свого національного гноблення у польській державі. Не секрет,
що в Польщі титульна нація завжди була в привілейованому становищі. Однак,
спекулюючи на святому для кожного українця прагненні до національного об'єднання,
комуністичні вожді принесли в Західну Україну небачені репресії і терор.
Винищування зазнавали саме ті, хто становив кістяк української духовності
— інтелігенція, духівництво, діячі «Просвіти», патріотичне селянство. Сьогодні
загальновідомі факти про більш як 300 тисяч депортованих на схід і північ
СРСР українців, про десятки тисяч інтернованих і замордованих польських
військовополонених та «заклятих ворогів радянської влади» (найвідоміший,
але не єдиний приклад — Катинь), про десятки тисяч в'язнів, розстріляних
при поспішному відступі Червоної армії у червні 1941 р. Недавно була опублікована
таємна директива Берії від 15 вересня 1939 р. з інструкціями по знищенню
українських і польських політичних та національно- культурних центрів.
У офіційній історії прикордонних військ повідомляється, наприклад, про
результати роботи одного з батальйонів особливого призначення за 19 вересня
1939 р.: «Через кордон проконвойовано біля 600 полонених, в числі яких
офіцери, поміщики, попи, жандарми, поліцейські…». 600 чоловік тільки за
один день, тільки через одну маленьку заставу, зникли безслідно… В селі
Нивиці на Львівщині у 1989 р. спорудили пам'ятний пагорб і хрест на пам'ять
про всіх односельців, котрі загинули у 1939— 45 рр. Тільки 6 імен у цьому
мартиролозі позначені як ті, що «загинули під час німецької окупації»,
а десятки й десятки імен — «жертви сталінізму», «не повернулися із заслання»,
«репресовані». І така картина — у більшості сіл та міст «визволеної» Західної
України. Окремо в Нивицях стоїть пагорб і хрест на пам'ять про 25 селян,
замордованих і живими спалених «партизанами»-медведєвцями. На відкриття
цього замовчуваного владою пам'ятного знаку навесні 1990 р. стихійно з'їхалися
тисячі людей. Ось чому у Західній Україні такою значною підтримкою користувалися
учасники національно-визвольної боротьби 1944—50 рр.
ще й тому, що самі вожді військових союзників того походу, СРСР і Німеччини,
називали його в діловому листуванні тих днів без пропагандистського камуфляжу,
по-діловому — «інтервенція», «окупація».
«СПЕРШУ НІМЕЦЬКА АРМІЯ, ПОТІМ — ЧЕРВОНА АРМІЯ»
Радянське керівництво чудово знало ще у липні 1939 р. про
неминучий напад Німеччини на Польщу в кінці серпня — на початку вересня.
Із повідомлень розвідки було відомо, що, на думку Гітлера, польське питання
має бути обов'язково вирішене, що, зокрема, Гітлер сказав: «…те, що станеться
у разі війни з Польщею, перевершить і затьмарить гунів. Ця нестримність
у німецьких військових діях необхідна, щоб продемонструвати державам Сходу
і Південного Сходу на прикладі знищення Польщі, що означає в умовах сьогоднішнього
дня суперечити бажанню німців і провокувати Німеччину на уведення військових
сил». І тим не менше, 23 серпня 1939 р. Німеччиною і СРСР у Кремлі був
підписаний Секретний протокол, одним з пунктів якого був саме розподіл
Польщі на «сфери впливу». Глибину взаємодії СРСР і Німеччини в агресії
проти Польщі на базі московських домовленостей від 23 серпня 1939 р. розкриває
листування Кремля й Берліна, що вражає ступенем цинізму і зневаги до суверенітету
третьої держави, доль народів.
Вже 3 вересня Ріббентроп у телеграмі до свого посла в Москві
висловлює занепокоєння з приводу поганої координації дій СРСР і Німеччини:
«Ми, безумовно, сподіваємося розбити польську армію протягом декількох
тижнів. Потім ми втримаємо під військовою окупацією райони, які, як було
встановлено у Москві, входять до німецької сфери впливу. Однак зрозуміло,
що з воєнних міркувань нам доведеться потім діяти проти тих польських військових
сил, які до того часу будуть знаходитися на польських територіях, що входять
до російської сфери впливу. Будь ласка, обговоріть це з Молотовим негайно
і подивіться, чи не вважатиме Радянський Союз бажаним, щоб російська армія
виступила у відповідний момент проти польських сил в російській сфері впливу
і, зі свого боку, окуповувала цю територію. На нашу думку, це не лише допомогло
б нам, але також, у відповідності з московськими угодами, було б і в радянських
інтересах». Відповідь радянського уряду від 5 вересня: «Ми згодні, що у
відповідний момент нам буде вкрай необхідно розпочати конкретні дії, однак
цей час ще не настав… Ми розуміємо, що в ході операцій одна зі сторін чи
й обидві сторони можуть перетнути демаркаційну лінію між своїми сферами
впливу, але подібні випадки не мають перешкодити реалізації наміченого
плану».
9 вересня Ріббентроп наполягає: «Розвиток воєнних дій навіть
перевершує наші сподівання. За всіма показниками польська армія перебуває
у стані розкладання (ось звідки інформація про «розкладання» — О.Б.
).
У всіх бесідах я вважав би невідкладним поновлення Ваших бесід з Молотовим
стосовно радянської інтервенції [у Польщу]». Молотов у відповіді від 10
вересня виправдовується, що «радянський уряд заскочений зненацька несподівано
швидкими німецькими успіхами». Червона армія «розраховувала на декілька
тижнів, які тепер скоротилися до кількох днів». Молотов повторив, що робиться
«все можливе», що вже мобілізовано більше трьох мільйонів осіб. Особливу
увагу в бесіді з Шуленбургом Молотов присвятив політичній підоснові питання
і заявив, що «радянський уряд мав намір скористатися подальшим просуванням
німецьких військ і заявити, що Польща розвалюється на шматки і що внаслідок
цього Радянський Союз повинен прийти на допомогу українцям і білорусам,
яким «загрожує» Німеччина. Цей привід представить інтервенцію Радянського
Союзу пристойно в очах мас, і дасть Радянському Союзу можливість не виглядати
агресором».
14 вересня Молотов викликав до себе посла Шуленбурга і
заявив, що «Червона армія досягла стану готовності швидше, ніж це очікувалося.
Радянські дії тому можуть початися швидше вказаного раніше терміну… Враховуючи
політичну мотивацію радянської акції (падіння Польщі й захист російських
«меншин»), [Радам] було б украй важливо не починати діяти до того, як впаде
Варшава». Молотов тому попросив, щоб йому «якнайшвидше точно повідомили,
коли можна розраховувати на захоплення Варшави». Які страшні слова — «розраховувати
на захоплення»! Радянському керівництву дуже вже хотілося, щоб якнайшвидше
впала польська столиця. Ще 9 вересня Молотов надсилав телефонограму Шуленбургу:
«Я отримав ваше повідомлення про те, що німецькі війська увійшли у Варшаву.
Будь ласка, передайте мої поздоровлення і привітання уряду Німецької імперії».
Насправді Варшава оборонялася в оточенні до 28 вересня. Однак 15 вересня
на запит Молотова Ріббентроп обіцяє: «Ми розраховуємо взяти Варшаву протягом
найближчих декількох днів». Одночасно, вітаючи наміри радянського уряду,
Ріббентроп зазначив загострення міжсоюзницької проблеми: «Радянський уряд
має звільнити нас від необхідності знищувати залишки польської армії, переслідуючи
їх до російського кордону. Крім того, якщо не буде почата російська інтервенція,
неминуче постане питання про те, чи не створиться в районі, що лежить на
схід від німецької зони впливу, політичний вакуум».
До 17 вересня напруження у зв'язку із майбутнім наступом
Червоної армії досягло апогею. Гітлерівські війська в декількох місцях
перейшли обумовлену лінію розподілу «сфер впливу». Був оточений Львів,
після тривалої оборони «із характерним для поляків фанатизмом» (за виразом
Тіппельскірха) узятий Брест. О 18 годині 16 вересня Молотов заявив Шуленбургу,
що «радянська інтервенція розпочнеться завтра або післязавтра. Сталін у
цей час консультується із військовими керівниками, і цим вечором він, у
присутності Молотова, вкаже [Шуленбургу] день і годину радянського наступу».
А вже о другій годині ночі 17 вересня Сталін у присутності Молотова і Ворошилова
прийняв Шуленбурга і заявив, що «Червона армія перетне радянський кордон
о 6 годині ранку на усій її протяжності від Полоцька до Кам'янця-Подільського».
З метою уникнення інцидентів Сталін спішно попросив німецьку сторону «прослідкувати
за тим, щоб німецькі літаки, починаючи від сьогоднішнього дня, не залітали
східніше за лінію Бєлосток — Брест-Литовський — Лемберг (Львів). Радянські
літаки почнуть бомбардувати район східніше від Лемберга». Важко собі представити
більш докладне і детальне узгодження дій союзників — по хвилинах і метрах!
18 вересня Сталін раптом несподівано висловив Шуленбургу
сумнів, «чи буде німецьке верховне командування дотримуватися московської
угоди у відповідний час і чи повернеться на лінію, яка була визначена у
Москві (Ніса—Нарев—Вісла— Сян)». Сталін зазначив, що «він не сумнівається
у добрих намірах німецького уряду», а його неспокій грунтується «на тому
добре відомому факті, що усі військові ненавидять повертати захоплені території».
У негайній відповіді Ріббентроп запевнив: «Угоди, які я уклав у Москві
за дорученням фюрера, будуть, звичайно ж, дотримані, вони розглядаються
нами як підмурівок нових дружніх відносин між Німеччиною і Радянським Союзом».
22 вересня радянські війська зайняли Брест і Львів. Частини вермахту покинули
зайняті території радянської «сфери впливу». Перед цим у Бресті і Львові
відбулися спільні військові паради радянських і німецьких частин. У Бресті
парадом командували танковий стратег Рейху генерал Гудеріан і комбриг Кривошеїн.
Радянські війська не зустрічали у своєму просуванні особливого опору розгромленої
німцями Польської армії і займали «встановлені» їй території. У районі
північно-західніше від Львова 21—26 вересня утворилася критична обстановка.
Як свідчить Тіппельскірх, залишки польських дивізій намагалися прорвати
німецький фронт і прокласти собі шлях до Угорщини. Після запеклих боїв
4 тис. осіб, які залишилися живими, віддали перевагу німецькому полону
перед російським. 22 вересня між радянськими і німецькими військами була
встановлена демаркаційна лінія.
Уже 19 вересня Молотов заявив Шуленбургу, що «радянський
уряд вважає, що тепер для нього, як і для уряду Німеччини, назрів момент
для остаточного визначення структури польських територій». Молотов дав
зрозуміти, що «первинний намір, який виношувався радянським урядом і особисто
Сталіним, — допустити існування залишку Польщі — тепер поступився місцем
наміру розділити Польщу по лінії Ніса— Нарев—Вісла—Сян». Радянський уряд
виразив бажання негайно почати переговори з цього питання і провести їх
у Москві. 25 вересня Сталін заявив у Кремлі німецькому послу, що «при остаточному
врегулюванні польського питання треба уникнути всього, що може викликати
тертя між Німеччиною і Радянським Союзом». З цієї точки зору він вважає
«неправильним зоставляти залишок незалежної Польської держави». 27 вересня
до Москви прибув Ріббентроп. І хоч останні польські частини ще продовжували
опір німецьким військам (до 30 вересня трималася фортеця Модлін, лише 2
жовтня здався невеликий військовий порт Хель), у Москві 28 вересня Молотов
і Ріббентроп підписали «Договір про дружбу і кордони», який установив кордони
між державами «на території колишньої Польської держави» (про це читайте
в останній частині дослідження). Відбувся четвертий у світовій історії
розподіл Польщі.
Похід Червоної армії в Польщу був спокійно і доброзичливо
сприйнятий і в СРСР, і в Німеччині. Костянтин Симонов згадував: «Те, що
наші війська вступають у Західну Україну і Білорусію мною, наприклад, було
зустріто з почуттям беззастережної радості, здавалося мені справедливим…
Все підтверджувало, що Сталін правий… Хоч все-таки щось було не так, якийсь
черв'як гриз і смоктав душу». Німецьке населення також вітало вступ Червоної
армії в Польщу. Газета «Правда» писала 20 вересня 1939 р.: «Берлін у ці
дні набув особливо пожвавленого вигляду. На вулицях біля вітрин і спеціальних
щитів, де вивішені карти Польщі, цілий день юрмляться люди. Вони жваво
обговорюють успішні операції Червоної армії. Просування Червоної армії
позначається на карті червоними радянськими прапорцями». Доповідь Молотова
про «визволення» Західної України і Західної Білорусії на сесії Верховної
Ради СРСР 31 жовтня 1939 р. була зустрінута бурхливими, тривалими аплодисментами,
депутати встали і влаштували овацію. Молотов доповів про «перехід до нас»
території близько 200 тисяч кв.км з населенням біля 13 мільйонів чоловік.
Втрати Червоної армії були оголошені «мінімальними» — 737 убитих і 1 862
поранених. Німецький народ також «з полегшенням» (так у Тіппельскірха)
сприйняв втрати у польській кампанії — 13 981 убитих і пропалих безвісти,
30 322 поранених. Пропаганда Німеччини старалася ще більше укріпити довір'я
народу до його керівників і психологічно настроїти його на продовження
війни.
«У РОСІЯН БУЛО БАГАТО ГРІХІВ ПЕРЕД ПОЛЬЩЕЮ»
Втрати Польщі у вересневій війні були значно важче — 66,3
тисячі убитих і близько 700 тисяч полонених на німецькому фронті, 13,9
тисячі убитих і 217 тисяч полонених — на радянському. Дві третини усіх
військових втрат Польщі убитими у Другій світовій війні припали саме на
вересень 1939 р. Попереду у польського народу були величезні жертви серед
мирного населення, передусім — у гітлерівських концтаборах. Трагедією польського
народу стало зникнення Польської держави, котра було воскресла на уламках
трьох імперій після Першої світової війни із більш ніж вікового небуття.
Трагедією Польщі стало те, що вона опинилася в пекельному епіцентрі політичних
інтриг, змов і невгамовних гегемоністських прагнень. Вступаючи у нерівний
бій із німецькою армією, Польща не підозрювала, що її вже «розділили» у
Кремлі двоє наймогутніших військово-політичних монстрів. «Питання про те,
чи є бажаним в інтересах обох Сторін збереження незалежності Польської
держави, і про кордони такої держави буде остаточно вирішене лише ходом
майбутніх політичних подій», — було записано у секретному протоколі. Німеччина
і СРСР легко переступили через договори про ненапад із Польщею, зневаживши
своєю агресією усі норми міжнародного права.
Трагедією Польщі стало те, що уряд не зміг знайти надійні
гарантії і захист перед обличчям смертельної небезпеки. Польща у 1939 р.
не хотіла й чути ні про яке співробітництво з СРСР, цілком покладаючись
на гарантії Англії і Франції. 20 серпня, наприклад, міністр закордонних
справ Польщі Бек заявляв: «У нас немає ніякої угоди з СРСР. Нам не треба
такої угоди». Однак гарантії виявилися ілюзорними. Оголосивши війну Гітлеру
3 вересня 1939 р., Англія і Франція не зробили ні кроку для допомоги Польщі,
яка наодинці билася із Німеччиною. Такі гарантії не без підстав, хоч і
цинічно, узяв на сміх радянський прем'єр Молотов у промові перед Верховною
Радою 31 жовтня 1939р.: «Війна між Німеччиною і Польщею закінчилася швидко
у зв'язку з повним банкрутством польських керівників. Польщі, як відомо,
не допомогли ні англійські, ні французькі гарантії. Досі, власне, так і
невідомо, що це були за гарантії. (Загальний сміх)».
Усвідомлення провини перед Польщею, бажання відновити справедливість
щодо польського народу було одним з головних питань післявоєнного облаштування
Європи на всіх переговорах керівників країн Великої трійки, починаючи від
першої зустрічі у Тегерані (грудень 1943 р.). Відкриваючи дискусію з «польського
питання» на Кримській конференції (лютий 1945 р.), Черчілль заявив, що
«Велика Британія цікавиться Польщею, тому що це — справа честі Великої
Британії». Він хотів би, щоб у поляків була батьківщина, де вони могли
б жити, як їм видається кращим. Черчілля більше за все цікавило питання
польського суверенітету, свободи й незалежності Польщі. Сталін в своєму
вступі сказав, що «для росіян питання про Польщу є не лише питанням честі,
але також і питанням безпеки. Питанням честі тому, що у росіян в минулому
було багато гріхів перед Польщею. Радянський уряд прагне загладити ці гріхи…
Відомо, що поляки не любили росіян, оскільки росіяни тричі брали участь
у розподілах Польщі (про особисту участь в Четвертому розподілі, найжорстокішому
і найкривавішому, генералісимус скромно змовчав — О.Б. ). Однак
наступ Червоної армії і визволення нею польського народу від гітлерівскої
окупації цілковито змінили настрій поляків… Радянський Союз зацікавлений
у створенні могутньої, вільної і незалежної Польщі. Питання про Польщу
— це питання життя і смерті Радянської держави». Загальна рішучість трьох
союзних держав антигітлерівської коаліції забезпечила знаходження (у бурхливих
суперечках по узгодженню складу майбутнього польського уряду) рішення,
яке зцементувало нову Європу. Ще на Кримській конференції були обговорені
питання про східний кордон Польщі, про тимчасовий уряд Польщі, про істотне
прирощення території Польщі на Півночі і Заході згідно з думкою нового
польського уряду народної єдності. На Постдамській (липень-серпень 1945р.)
конференції було в основному вирішене питання про західний кордон Польщі.
І хоч між недавніми союзниками виразно позначилися серйозні розбіжності,
у польському питанні саме радянське керівництво, треба віддати належне,
виявило твердість у відстоюванні позиції Польщі. На засіданні міністрів
закордонних справ 24 липня Молотов, зокрема, заявляв: «Вирішити питання
так, як пропонують нам представники польського уряду, значить вирішити
життєве питання не тільки для сьогодення, але й для майбутнього Польщі.
Усі поляки будуть зібрані в одній державі. Це один з найбільших результатів
розгрому Німеччини, коли українці об'єднуються в одній державі, а поляки,
усі поляки, об'єднуються у своїй державі. Ми отримаємо у Європі в особі
цих держав — України і Польщі — миролюбні демократичні держави».
За 60 років світова спільнота пішла дуже далеко від звичаїв
1939 р. Усі територіальні проблеми врегульовані системою міжнародно-правових
актів, у т.ч. — двосторонніми угодами, зокрема договорами початку 70-х
років між ФРН і СРСР, Польщею, Чехословаччиною, а також Заключним актом
Загальноєвропейської наради 1975р. у Гельсінкі. Трагедія Польщі вересня
1939 р. стала далекою, повчальною історією. Яскравою демонстрацією подолання
усіх протиріч, претензій і образ тих років стала зустріч 1 вересня 1999
р. на прикордонному мосту президента Німеччини Йоганесса Рау і президента
Польщі Олександра Квасьневського із дружинами. Фотографія їхнього символічного
рукостискання у день 60-річчя початку Другої світової війни обійшла сторінки
всіх газет.
УКРАЇНА І ПОЛЬЩА
Повернення до подій вересня 1939 р. (а також 1939—41 рр.)
неминуче породжує запитання, чи не кидають вони тінь на сучасну Україну.
Ні, ніяким чином! По-перше, сучасна територія і кордони України бездоганні
як з міжнародно-правової, так і з морально-історичної точок зору. Нинішній
україно-польський кордон було встановлено не у 1939 р., а внаслідок глобальних
військово-політичних процесів 1941—45 рр. На Кримській конференції (1945
р.) керівники США, СРСР і Великої Британії погодилися з так званою «Лінією
Керзона» (з відхиленнями 5—8 км на користь Польщі), яка була визнана історично
і етнічно справедливим кордоном між Польщею і Радянською Росією ще Версальським
договором від 28 червня 1919 р. Цей кордон був узгоджений з польським тимчасовим
урядом національної єдності, а надалі підтверджений низкою двосторонніх
угод. Непорушність кордонів, дружні відносини сьогодні грунтуються на Статуті
ООН, Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва у Європі (1975
р.), Паризькій Хартії для нової Європи, двосторонніх угодах, передусім
— Договорі про добросусідство, дружні відносини і співробітництво, який
було укладено у Варшаві 18 травня 1992 р. Горджуся, що мав честь брати
участь у ратифікації цього історичного україно-польського документа Верховною
Радою 12- го скликання у символічний день 17 вересня 1992 р. Вершиною етичного
осмислення уроків історії україно-польських відносин стала Спільна заява
Президентів України і Республіки Польща «До порозуміння і єднання» (Київ,
21 травня 1997 р.), яку вінчають слова: «На порозі ХХI століття пам'ятаймо
про минуле, але думаймо про майбутнє».
По-друге, ні українська держава, ні український народ не
несуть на собі тягар відповідальності за події серпня-вересня 1939 р. Не
випадково у згаданій Спільній заяві Президентів ці події не згадуються
в числі трагічних сторінок україно- польської історії. Вересень 1939 р.
приніс українському народу не менші страждання, ніж польському. Це і трагедія
масових репресій у Західній Україні, і братовбивче протистояння українців
у складі воюючих між собою армій (як це не раз бувало раніше в українській
історії). З диявольським прицілом Сталін створював 12-ту армію, що здійснила
«визвольний похід» у Польщу, саме на Україні, комплектував її українцями,
розраховуючи, вочевидь, на польсько-українську ворожнечу. Командував армією
майбутній нарком, українець С.Тимошенко, а поруч з ним безліч командирів-українців.
60-річчя вступу Червоної армії в Західну Україну — складна
і делікатна дата. Безперечно, об'єднання українських земель після 17 вересня
1939 р. — епохальна подія у долі українського народу. Однак нам усім має
вистачати такту і розуміння непростої історії цього об'єднання. І в день
ювілею варто пам'ятати уроки і поважати почуття тих, кому ця історія заподіяла
біль.
Олександр БАРАБАШ, народний депутат України ВР ХII скликання
Продовження в «Дні» від 28 вересня 1999p.
