Якщо б мене попрохали назвати його заповітну стихію, то я без вагань відповів би: це — вода. Його живопис ніби вчиться плинності, прозорості, обтічності води. Роками малює вітрильники, які відрізняються від того, червонокрилого — хіба що кольором, та аж ніяк не характером. Едуард Бєльський — незграбний романтик, сміхотливий та недорікуватий, у неодмінному кептарику, із ледь-ледь витрішкуватими, як у рачка, очима. Ніхто не бачив, щоб він будь-коли на щось жалівся, бідкався. Якось — у компанії письменників і дипломатів — блискаючи округлими, здивованими зіницями, мало не з викликом заявив: «А я от тільки прочитав «Дон Кіхота».
Дарма, що пише «Ніч у Барселоні» й «Прогулянки по Парижу» — сам надовго зникає в сухопутній Празі. А то й пустельникує в Карпатах, там придбав для себе хату. Хтось інший — як вступив би у грузьку гавань «місцевого колориту», так би в ній і льопався. Однак через Бєльського країни й території протікають, наче вода, або ж він сам ширяє їхніми просторами, наче диво-корабель, де не несуть нудної вахти. І, здається, позавчора повернувся з вояжу Чорним та Азовським морями і знову привіз не Судак, Алупку, Ай-Петрі чи хоча б Євпаторію, а знайомі вітрильники, букети квітів, схожі на виверження вулканів, затягнуті веселковою павутиною, незворушних і пухлогубих дів, збитих у прустівські зграйки... І лише дві марини — з натури.
Мазок — часом, як скоцюрблена гусениця. Штрих розхристаний і замріяний, загавився — і попер на «червоне світло». Пляма вислизає з-під контура, як намилена; безпритульні, невтілені (знову замріяні?) никають полотном силуети авто чи людини без такого. На черзі очікується абстракція, що відкидає тінь, що приймає повітряний рефлекс. Звісно, Едик знову вчинить «не так, як усі» — побавиться-побавиться із клубком безоглядних можливостей, та й повернеться до свого, до кревного. У головному він — упертюх, справжній волинянин. (Село Колки, донедавна знамените першотравневою демонстрацією 30-х років, тепер вважається ще й колискою художника Едуарда Бєльського). Вільгий край — неприхильний до муз (якщо порівнювати із сусідньою Галичиною), але саме він подарував Одесі в царині centemporary art Євгена Рахманіна, а Києву — Миколу Троха; Польщі — авангардиста Едварда Красінського, Україні — «улівця» Ніла Хасевича та бойчукіста Рокицького (що ж до діаспори, то картина тут іще пістрявіша і багатша). Звідти і аз, грішний.
На закінчення додам, що в арт-галерею «Тадзіо» корабель, на ймення Едик Бєльський, заходить, як мінімум, уп'яте, бо там пригрівають романтиків. І там його звично очікує «Любофф» і «Лямур» його глядачів, котрі знають митця не один рік, — до них і приєднуюся. І вас запрошую.
