Першим біля входу на ринок нас зустрів... пітон. Можливо,
нащадок мудрого Каа з улюбленої книжки дитинства, хоча за розмірами явно
менше свого знаменитого родича. Його господар займається удавами близько
півроку, заздалегідь прочитав чимало спеціальної літератури, розмовляв
з обізнаними людьми... Але, хоча за плазуна продавець просить сто п'ятдесят
«умовних одиниць», жодного прибутку таке заняття не дає: навіть, якщо вдасться
раз на кілька місяців продати одного, ці гроші швидко підуть на придбання
й утримання йому подібних. Однак для господаря Каа-молодшого робота з тваринами,
екзотичними й не дуже, більше ніж хобі. І не лише для нього.
Поряд з ним дві жінки продавали кошенят. Одна породистих
— ангорських, сіамських, якихось зовсім таємничих; інша — звичайних, як-то
кажуть дворової породи. Хоча покупці практично відсутні як у першої, котра
пропонує кошенят за ціну декілька десятків доларів, так і в другої, яка
ладна віддати задарма, аби «в добрі руки». Кошенята, звичайно, не удави,
й купує їх багато людей, але, як правило, у друзів і знайомих. Тому приходити
продавати кошенят на Пташиний ринок означає, скоріше, не робити бізнес,
а отримувати можливість спілкування — спілкування з людьми, з якими тебе
об'єднують спільні інтереси.
Взагалі, ті постійні відвідувачі Пташиного, з якими вдалося
поговорити, тримаються виключно на цьому. Звичайно, рибок і хвилястих папуг
купують частіше, ніж величезних мастифів або живих фазанів. (До речі, чи
не найстабільніша клієнтура у продавців свійської птиці — це громадяни
В'єтнаму, Кореї тощо, які традиційно вважають за краще купувати до столу
живу птицю й самим її готувати.) Але скаржаться всі на одне й те ж — на
падіння купівельної спроможності населення, на грошові ускладнення щодо
утримання тварин тощо. Зате рекету на ринку, за словами продавців, практично
немає — внаслідок все тієї ж неприбутковості їхньої роботи (ті ж продавці
згадують ще про податки на утримання деяких видів тварин, які жеки встановлюють,
зазвичай, за незбагненним для платників принципом — що, очевидно, ще раз
підтверджує, що між рекетом і державою все-таки є суттєва відмінність).
Але, незважаючи на всі проблеми, не змінюється головне — ставлення людей
до своєї справи й, відповідно, один до одного. І нам, таким замученим цим
життям, не завадило б знову навчитися ентузіазму та вірі в краще, якого
ми можемо досягнути.
