31 липня на радіо «Довіра» в програмі «Розмова на часі» відбулася радіозустріч слухачів з черговим кандидатом на посаду президента Геннадієм Йосиповичем Удовенком. Як завжди, в прямому ефірі слухачі мали змогу ставити запитання і отримати від гостя студії відповіді.
В своєму слові претендент на найвищу посаду в країні зауважив, що за останні п'ять років Україна за показниками соціально-економічного розвитку скотилась з сьомого місця в світі на 97-е! Після цієї заяви ведучий програми Павло Бальковський запитав претендента конкретно і цілком слушно: «Хто, на Ваш погляд, у цьому винен?». На що Геннадій Йосипович спочатку зробив спробу дипломатично ухилитися від прямої відповіді, а потім все ж таки відповів: «Ми всі винні...»(?!).
Особисто я, який чесно пропрацював все своє життя, нiколи не крав, не можу взяти на себе бодай мільйонну частку вини за те, що сталося з країною в останні роки. Навряд чи погодяться взяти на себе навіть частину відповідальності за економічний стан країни ті тисячі шахтарів, які разом з дружинами йдуть зараз пішим маршем на Київ, а також мільйони наших співгромадян, яких існуюча влада перетворила в жебраків. Таким чином, на мій погляд, питання «Хто винен?» все ж таки залишається і вимагає відповіді.
Судячи з виступу Геннадія Йосиповича, це питання він вважає другорядним тому, що критиків існуючої влади і так забагато, а головним питанням є «Що робити?», на яке він нібито знає відповідь (цікавим пропонувалося ознайомитися з програмою претендента).
Безумовно, як вийти з того жахливого економічного стану, в якому опинилася країна, є головним питанням, і будь- який претендент на посаду президента повинен мати чітке уявлення про шляхи виходу з кризи, можливості народу і, зрештою, свої особисті можливості керувати країною у такий важкий для неї час. І саме тут виникає питання особистої відповідальності керівника країни, яке аж ніяк неможливо обминути. Адже якщо претендент має намір стати президентом, то він апріорі погоджується з тим, що за існуючих умов і саме з цим народом він готовий побудувати демократичну розвинуту країну з пристойним, гідним людини рівнем життя для всіх її громадян. А якщо він не в змозі цього зробити, не може навіть трохи поліпшити життя людей, то навіщо нам такий президент? При цьому для президента не може бути ніяких пом'якшуючих обставин на кшталт того, що не ті чиновники на місцях, не той уряд, не ті міністри, прем'єри тощо, адже саме він їх призначає, зрештою, не той народ попався! Тут доречно згадати російське прислів'я: «Взялся за гуж, — не говори, что не дюж!».
Повертаючись до питання, хто все ж таки винен в тому, що сталося, хочу зауважити, що його з'ясування важливо зовсім не з мотивів якоїсь соціальної помсти, а тільки тому, що інакше без цього в Україні ніколи не буде створена політично відповідальна влада, яка буде чесно служити народу, а н олігархічним кланам.
Дуже промовиста репліка Геннадія Йосиповича «ми всі винні...» — це позиція колективної безвідповідальності влади, яка добре відома ще з радянських часів, коли партійне керівництво держави келейно приймало рішення щодо участі СРСР у воєнно-політичних авантюрах, в яких гинули і ставали каліками тисячі громадян, у грандіозних і безглуздих проектах, які призводили до екологічних катастроф з глобальними негативними наслідками для всієї планети, а також недолугими економічними експериментами в масштабах всієї країни з величезними збитками для народного господарства. Ось чому на моє глибоке переконання відповідальність будь- якого чиновника з владних структур, включаючи президента, за діяльність або бездіяльність має бути персоніфікованою. Бо інакше буде так само, як в тому старому анекдоті Аркадія Райкіна, в якому клієнт питає: «Ребята, кто сшил этот костюм?», на що йому один із виконавців відповідає: «претензии к пуговицам есть?»
Отже «Хто винен?» в українському контексті — це не абстрактне філософське і тим більше не другорядне питання. І тому було б непогано, якби Геннадій Йосипович розкрив оте узагальнююче «ми», що дійсно винні. Не сумніваюсь, що Геннадій Удовенко, досвідчена і мудра людина, чудово розуміє хто саме і в чому винен. А враховуючи те, що в своєму виступі він висловив жаль з приводу того, що в нього немає такої шанованої газети, як «День», було б доцільно, якби Геннадій Йосипович міг це зробити саме на її шпальтах. (сподіваюсь, що редакція люб'язно надасть пану Удовенко таку можливість, якщо в нього буде бажання відповісти). (Із задоволенням. Було б що сказати! — прим. Ред. ). Тим самим Ви, Геннадію Йосиповичу, можете допомогти пересічному громадяниновi зробити правильний вибір на майбутніх президентських виборах.
Хоча щодо мене, то я уже остаточно визначився принаймні стосовно того, за кого я не буду голосувати ні за яких обставин.
І, нарешті, хочу з абсолютною впевненістю зауважити: «Коні» не винні», Геннадію Йосиповичу.
ВIД РЕДАКЦIЇ
Навіть перегляд пошти, яка надходить до нашої газети, спростовує думку про те, що наші громадяни не цікавляться політикою. Не тільки цікавляться, а й розбираються. Напередодні президентських виборів потік листів збільшився в кілька разів. Листи читачів показують, що народ не так просто купити красивими передвиборними обіцянками або «затуманити» мізки міркуваннями на загальні теми. Люди дотримуються поради Кузьми Пруткова: «Зри в корінь!» — і судять про політиків і за словами, і за справами. Образ державного діяча — «батька народу», якому все прощається, вiдходить у минуле. На перший план виходять вимоги чіткої політичної позиції, професіоналізму і відповідальностi за прийняті рішення.
