Ми продовжуємо дискусію про шляхи розвитку та стан українського футболу, розпочату на сторінках «Дня». Цікаво зазначити, що ці питання цікавлять не лише фахівців і вболівальників країни, а й прихильників гри з інших країн, зокрема із сусідньої Росії. Тому, гадаємо, читачам будуть цікаві роздуми автора статті «Український бум. Футбольний», надрукованої в Gazeta.RU (http://www.gazeta.RU). Звичайно ж, у ній можна знайти перебільшення й деякі неточності, але загалом... Втім, коментарі зайві. Беріть і читайте. Відділ спорту
Українці грають у футбол. Вони грають всюди: скрізь, де є хоч якийсь двір, є і група осіб чоловічої статі, що ганяють м'яча. Я привіз своєму двоюрідному братові з Італії футболку клубу «Мілан» із прізвищем нападаючого української збірної Андрія Шевченка на спині. Віз, як головний подарунок, але вийшовши на вулицю, побачив, що кожний перший підліток франтить у футболці з написом «Шевченко». Щоправда, їхні футболки не червоно-чорні (як у «Мілана»), а біло-блакитні або жовто- блакитні. Білий і блакитний — кольори київського «Динамо», жовтий і блакитний — кольори національної збірної України.
Україна переживає справжній футбольний бум. Нічого схожого я не бачив ні в Грузії, ні в Білорусі, ні у Вірменії, ні, тим більше, в Росії. У футбол грають усі чоловіки країни — від 5 до 50 років включно. Зрозуміло, всі вони дивилися матчі київського «Динамо» в Лізі чемпіонів. І в кожного є своя версія, що пояснює масове божевілля динамівців у матчі з «Баварією» в Києві. В Україні немає жодного чоловіка, який би вважав, що кияни просто не змогли переграти німців. «Динамо» й збірна нероздільні. Масова свідомість відмовляється розуміти, чому Валерій Васильович Лобановський не є старшим тренером збірної. Йожеф Сабо всіма сприймається як ширма, що прикриває мудрого Полковника. Це забавно — Сабо дуже честолюбний, щоб прикривати будь-кого, однак його співвітчизники одностайно відмовляють йому в праві на самостійність. Що буде з Україною після Лобановського — не знає ніхто.
Лобановський непогрішний. Хоч би що робив Полковник — він має рацію. Якщо збірна не перемагає вірмен — винна «функціональна готовність» гравців, що не зуміли відновити сили. Винен Сабо, що насмілився прийняти власні рішення. Лобановський не винен ніколи. Зрештою, хіба не він двічі створював команди, що вигравали покійний нині Кубок володарів кубків європейських країн! Ще він виграв Суперкубок, перемігши «Баварію» з Беккенбауером на чолі 1975-го. І майже переміг ту ж «Баварію» в Лізі чемпіонів 1999-го.
«Баварія» — загальноукраїнський головний біль. Кращий спосіб вивести із себе українця — нагадати йому про півфінальні матчі Ліги чемпіонів. Будь- який уболівальник відразу ж скипить і почне доводити, що якби Шевченко забив, а Шовковський не пропустив, то у фіналі «Динамо» грало б із «Манчестером». І вже «Динамо» не випустило б перемогу так бездарно, як це зробили баварці. Те, що «Динамо» випустило перемогу в матчі з тією ж «Баварією» не артикулюється. Прихильники київського клубу й досі не можуть повірити в це.
При всьому цьому в національному чемпіонаті за «Динамо» майже ніхто не вболіває. Навіть у Києві я бачив людей, що переживають за місцевий клуб ЦСКА — команду з дивною долею і певною загальною вимороченістю. Уболівальників «Динамо» за межами української столиці мало. Більшість сповідує істинно англійський принцип — місцева команда за визначенням краща в світі. «Шахтар», «Кривбас», «Карпати», «Таврія» і неміряна кількість «Металургів», що сприймаються людьми як свої, рідні. А «Динамо» — це колектив небожителів, збірна країни, котра через незрозумілу примху долі виступає в національній першості. Зрозуміло, кияни виграють чемпіонат із року в рік. Але це нікого не засмучує — українські вболівальники досить флегматичні. Крім того, у масі своїй вони старші від російських колег і бiльш схожі на англійців — велику частину місць на трибунах займають цілком солідні чоловіки 30 — 60 років, які досить круті, щоб пити пиво й матюкати гравців, але дуже солідні, щоб лізти в бійку. В Україні на футбол можна ходити сім'ями.
В Україні добре. Років через п'ять місцеві клуби почнуть збирати плоди футбольного буму. Років через п'ять підростуть гравці, які не бачили чемпіонату СРСР і не знають, що їхні старші колеги могли вибирати збірну, обмінюючи громадянство на квартиру в Москві. Вони будуть прагнути потрапити в збірну України і в київське «Динамо». В Україні футбол сьогодні — те ж саме, що баскетбол в Гарлемі: єдиний спосіб змінити життя. Треба думати, в українського футболу велике майбутнє.
