Передвиборний характер подібних теоретичних розвідок спікера логічний і послідовний. Раніше він через свою власну координаційну раду місцевої влади намагався реанімувати радянську вертикаль, альтернативну виконавчій вертикалі Президента, або ж раптом ставав «батьком» місцевого самоврядування, добившись від ВР прийняття механізму захисту місцевих депутатів від кримінально-політичного переслідування. У рамках боротьби з авторитаризмом Л.Кучми усе це йшло на «ура». Можна врахувати й календарний нюанс активізації «регіоналофілії» О.Ткаченка: адже саме тепер передвиборна кампанія входить у ту фазу, коли на регіональному рівні починають формуватися територіальні та дільничні виборчі комісії. Хоч нова норма закону про вибори, яка описує цей процес, дозволяє кандидатам особливо не турбуватися про роль місцевої і регіональної влади, однак їх сприяння ніколи не зашкодить, а для цього потрібні виразні стимули.
Невипадково жорстку конкуренцію спікера в прожектуванні світлого конституційного майбутнього регіональних еліт негайно і з крайніми ревнощами сприйняв Президент Л.Кучма. Адже він завжди вважав, що підвищення до статусу «сенаторів» і губернаторів, що призначаються і усуваються ним, є цілком достатнім для них «сиром» у передвиборну «мишоловку». А тут конкурент пропонує велику «ціну» за послуги! Але що залишалося зробити Кучмі у відповідь на випад Ткаченка, як не повторити своє переконання в колишніх позиціях: губернаторам, мовляв, немає куди подітися, як залишатися підручними Президента — чи буде для них створюватися верхня палата парламенту, чи ні... На фоні щойно проведеної зміни двох губернаторів за очевидну проявлену ними «недбалість» — вельми слабкий аргумент для регіональних еліт, які саме тепер, на гребені президентських виборів і розмов про можливу конституційну реформу, у принципі не можуть шукати нових форм залежності від «суверена», а, навпаки, повинні прагнути до об'єкта, що обіцяє нові свободи та привілеї. Інша справа, що ні в одного регіонального господаря, який поважає себе, язик не повернеться відмовитися від можливості зіграти на «різниці цін», які пропонуються кандидатами. Брати сьогодні й брати завтра — ось лозунг дня.
Це у вузьких політичних колах називається «ре-мажор». Оптимістична «мелодія» складається з добре відомих всьому народу компонентів: а) ВЕЗ та інші інвестиційні зони практично для кожного регіону, б) створення на базі провідних областей таких собі «замкнених» промислово-фінансових «циклів», в) передача в управління обласним держадміністраціям державних пакетів акцій стратегічних об'єктів індустрії... Зазначимо для точності — на відміну від інших президентських указів, ці були пропущені через парламент хіба що з невеликими уточненнями, інші регіональні проекти доводяться до розуму через Кабмін, хоч, як потім з'ясовується, не завжди зі схвалення Президента (пам'ятаєте сакраментальне: «кому віддали рубильник»?). Складається поки що неясне враження, що для Президента Кучми подібна «музично-комерційно-політична» програма аж ніяк не є таким уже надійним «ф'ючерсним» контрактом. Скоріше, давня звичка брати безповоротні позики в держави приведе регіональні еліти до висновку, що під час виборів простіше не «відпрацьовувати» виданий Президентом «кредит», а позбутися самого кредитора. Такий, знаєте, політичний дефолт може трапитися... Неприємно й нецивілізовано, звичайно, але за відсутності більш «крутого» шляху — взяти «страховку» після вміло організованого «самопідпалювання» — для наших країв згодиться... Проте і про механізми «самопідпалювання» ще не пізно подумати: якщо Президент так захопиться, що буде продовжувати роздавати руками уряду будь-які передвиборні подарунки, не піклуючись про те, що залишиться від країни його спадкоємцеві, — може- таки виникнути спокуса, як у тому фільмі про операцію «И», де все украдено до нас...
Однак залишимо поки що найнеприємніші ідеї, назва яких, можливо, буде вже не «мажор», а виключно «мінор», збоку. Погляньмо на те, як реалізовуються регіональні прожекти. Нудний, тобто політико-правовий бік цих запаморочливих планів полягає в тому, що повинні бути прийняті поправки до Конституції або проведений всенародний референдум.
Не далі, як в останніх числах червня 3-ї сесії ВР серед гучних поправок до закону про вибори президента парламент устиг якось непомітно розглянути й відхилити цілих три проекти закону про референдум. Один проект був присвячений внесенню змін до нині застарілого закону, щодо якого проводився ще референдум 1 грудня 1991 року, інший був зовсім новий проект, запропонований групою депутатів-мажоритарників і великих прихильників регіоналізації України, третій же належав перу представника Президента в парламенті Р.Безсмертному й торкався всього-на-всього — місцевих референдумів, які нічим, здавалося б, не загрожують державному устрою України. Однак усі ці проекти як окремо, так і в різних пакетних комбінаціях набрали в парламентському залі не більше 60 — 70 голосів. Означало це лише одне: на спокусу провести разом із президентським конституційним ще й місцеві референдуми, наприклад про статус російської мови і т. ін., не клюнули ліві сили. У результаті — тільки на 4-й сесії ВР можна повернутися до законів про референдум, але вже провести жодного з них 31 жовтня не можна буде. Проте, неможливо це і до кінця нинішнього, і навіть, напевно, 2000 року: ні бюджет- 99, ні бюджетна резолюція- 2000 такої розкоші, як фінансування референдумів, не передбачає. І якщо до виборів Л.Кучма запро понує включити до проекту бюджету-2000 такі витрати — йому дадуть гiдну відповідь усі опоненти: Леоніде Даниловичу, адже Ви за збереження в країні стабільності виступаєте, для чого, по-вашому, досить дати Вам другий термін, а самі пропонуєте не те що нестабільність — справжній конституційний переворот провести! Де ж логіка?
Приблизно так само йдуть справи з логікою і в «партизанів виконавчої влади» в парламенті (вираз О.Ткаченка щодо фракцій «Вiдродження регiонiв», «Трудова Україна» і т. ін.). Коли в останній парламентський передвідпускний тиждень стало відомо про намір передати для експертизи до Конституційного суду деякі проекти поправок до Конституції, виявилося, що це зовсім не ті поправки, про які можна було подумати. Так, відомий депутат-мажоритарник, а нині головний ідеолог нановоствореної Трудової партії України Ю.Йоффе повідомив, що ніяких підписів за створення двопалатного парламенту ні він, ні його однодумці не збирали. Аналогічна відповідь одержана і від лідера депутатської групи «ВР» С.Гавриша. Він навіть уточнив: прихильність регіоналів до двопалатного парламенту (при тому, що нижня палата повинна б обиратися за чисто мажоритарною системою, але від політичних партій) може бути реалізована тільки через референдум. І набагато краще, якщо при цьому президентом буде Л.Кучма. А збирати підписи — ними ж можуть скористатися з іншою метою! Виходить, спрацював висунутий О.Ткаченком лозунг про двопалатний, виходить, якщо не при Кучмі — то ні при кому... Виходить, і не регіональним лідерам цей двопалатний потрібен, а йдеться лише про спо сіб задовольнити нинішнього в. о. Президента. Треба ж, яке розчарування... Тим часом до питання про стабільність пан Гавриш поставився по-філософськи: краще прогнозована й послідовна еволюція, ніж невідомість. Невідомість — це діюча нині Конституція? Так, оскільки питання про регіональну самостійність є джерелом нестабільності в суспільстві, і якщо його не вирішити, то можуть бути ексцеси...
Отже, якщо не вирішити регіональну проблему — читай, проблему регіональних еліт, — можуть бути соціальні потрясіння. Але вирішувати її внесенням поправок до Конституції — найбільш простим і логічним способом — не можна, треба тільки через всенародне опитування. Це до ексцесів, очевидно, не призведе. Дана логіка, очевидно, вимагає перекладу: регіональні еліти готові піднімати народні маси проти центральної влади, якщо ті не зуміють або не захочуть задовольнити їхніх амбіцій, і при цьому регіонали не можуть дозволити собі необхідних для прийняття поправок до Конституції компромісів у вищих політичних колах країни... Круто! Саме круто, якщо мова йде про 60 — 70 голосів у нинішньому складі парламенту, в якому рівно половина — 225 депутатів — вибрана на мажоритарних округах і теоретично могла б поділяти схильності регіоналів, та, однак, — не поділяє! Саме круто, оскільки під проводом, наприклад, Ткаченка регіонали йти в бій за свої права вже не згодні й узагалі готові відмовитися від своїх претензій, і знову не буде проблеми регіональних еліт...
У принципі, активно поширювані міфи про двопалатний парламент нині нічим не відрізняються від міфу про продовження вказаних президентських повноважень. Сьогодні вже мало хто і пригадає, який галас навколо цієї теми здійнявся у ЗМІ — і лише після того, як повернути ці повноваження Президентові стало абсолютно неможливо. До речі, О.Ткаченко також у ті часи вставив своє слово в модну дискусію, і був випадок — докоряв Л.Кучмі, що той про таку пролонгацію заздалегідь не потурбувався... З двопалатним парламентом — те ж саме: ніяких реальних механізмів для реалізації проекту не існує, зате поговорити, пообіцяти...
Що ж до реальності, то, йдучи на канікули, ВР все ж направила до КС на тестування проекти двох законів про поправки до Конституції. Перший із них, запропонований ПСПУ, передбачає, що Президент може бути підданий імпічменту, крім іншого, якщо протягом трьох років його правління відбувся спад рівня життя громадян України. Л.Кучма може не ображатися — адже його цей процес ніяк не торкнеться, навіть президентської пенсії його позбавити не встигнуть... Інший проект, менш гучний, торкається всього лише таких процедурних «дрібниць», як механізм подолання вето Президента (тільки одноразово, і не 300, а тільки 226 голосами), як повернення парламенту права тлумачити ними ж видані закони, як розширення кола суб'єктів законодавчої ініціативи... Ні значних змін повноважень гілок влади, ні конституційного перевороту — тільки спроба зміцнити законодавчу базу країни й захистити її від руйнівних «наїздів» глави держави. Також, між іншим, іншого глави, а не Л.Кучми. Дані поправки в нинішній політичній ситуації потрібно, мабуть, вважати не стільки елементом протистояння Президента і парламенту, скільки тестом для самого Конституційного суду напередодні його ротації: якщо КС раптом не «пропустить» такі поправки, то вже де там пройти через нього проекту федералізації країни...
Так що регіональним елітам можна не турбуватися: напевно, що їх типові представники ніколи не були в ролі вкладників «трастових» пірамід, а хіба що в ролі творців, і тому навряд чи здатні купитися на щедрі передвиборні обіцянки кандидатів на пост президента, особливо коли мова йде про зміну державного устрою. Насправді, Рада Європи, в яку, на думку нашого Президента, ми прагнемо, вважає, що в нас є проблеми з місцевим самоврядуванням, і передвиборні процеси ще покажуть нам більші чудеса, ніж вибори київські й уже забуті одесько-ялтинські. З другого боку, якщо регіональним лідерам про щось і турбуватися — то це про те, щоб уберегти голову до 31 жовтня. На жаль, навіть при всьому бажанні глави парламенту О.Ткаченка, захистити їх від гніву арбітра він не в силах. Це будуть чистки, панове. А ви подумали — регіоналізація всієї країни...
