Десять років тому лозунг «повернення до Європи» був центральним гаслом мирної революції в Центральній Європі. Об'єднання Європи мало подолати спадщину Ялти й забезпечити мир, безпеку, демократію та розвиток. Хоч ідея «повернення» відобразила ідеалізоване бачення Європи зі спільними цінностями та спадщиною, його конкретним вираженням було бажання приєднатися до процесу європейської інтеграції, успішно розпочатого в західній частині континенту.
Однак Захід був погано підготовлений до революційних змін на Сході. Західноєвропейський підхід до своїх сусідів залишався двозначним. З одного боку, ЄС завжди заявляв про підтримку ідеї «об'єднання Європи». Це підтвердилося цілим рядом позитивних ініціатив на підтримку країн-новаків: програми PHARE, EBRD, а також угоди про асоційоване членство, які ведуть до повільного, але стабільного посилення зв'язків Європейського Союзу з країнами-кандидатами.
Проте саме існування інтегрованої Західної Європи стало результатом жахів Другої світової війни та розділення й страхів періоду холодної війни. Ця генеалогія вплинула на той факт, що після 1989 року справжнім пріоритетом Союзу було не швидке об'єднання Європи, а скоріше поглиблення інтеграції її західної частини й захист від можливих дестабілізуючих ефектів радикальних геополітичних змін. Маастрихтська угода та введення євро були основними етапами в цьому процесі.
Через десять років після падіння Берлінської стіни бачення об'єднаної Європи, схоже, пішло в небуття. Незважаючи на офіційні декларації про протилежне, розширення ЄС не розглядається як головний пріоритет. Держави-учасники ЄС, схоже, не готові провести необхідні реформи й сплатити витрати для такого розширення. До речі, ці витрати вельми перебільшені, тоді як довготривалі позитивні ефекти від розширення значно недооцінені. Ренаціоналізація пріоритетів країн-членів стала очевидною на берлінському саміті, що відбувся на початку цього року. Переговори про так званий «План 2000» призвели до суперечки між учасниками, які захищали свої інтереси. Кінцевий компроміс грунтувався на загальній мовчазній згоді про те, що розширення ЄС не може статися раніше другої половини наступного десятиліття.
Тепер у процесі інституційної адаптації, необхідної для розширення ЄС, з'явилася явна асиметрія. До сьогодні ЄС не зміг трансформувати свої інститути та процедури для того, щоб впоратися з появою нових членів. З іншого боку, держави-кандидати, щоб відповідати умовам входження до ЄС, мають засвоїти 80 000 сторінок правил і законів, відомих під назвою «acquis communautaire». Це — сізіфова праця, оскільки «acquis» збільшується швидше, ніж здатність західноєвропейських законодавств адаптувати їх для себе. Чимала частина «acquis» — продукт довгої й складної історії ЄС — практично не є істотною для розвитку нових демократій. Ця гамівна сорочка законів також не є найкращим методом спорядження вільних ринкових економік для конкуренції, оскільки деякі її частини не виконуються самими наявними країнами-учасниками. Так чи інакше, вона є авторитарно висуненою sine qua non для нових країн-кандидатів, породжуючи розлад і потенційне обурення Центральної Європи з приводу процесу, в якому цілі, схоже, переплутані із засобами.
Історія рухається швидше, ніж політика, яка, у свою чергу, рухається швидше, ніж інститути. Війни на Балканах та їхні наслідки захопили зненацька плани ЄС щодо розширення. Вони вказали на особливу роль західного альянсу й особливо Європейського Союзу в забезпеченні миру та безпеки на Балканах і в просуванні демократичного ладу в регіоні. Справжній довготривалий успіх війни в Косово може бути забезпечено лише перспективою інтеграції Балкан з розвинутою частиною Європи. Держави південно-східної Європи, які програли, перетворено на формальні або неформальні протекторати, що передбачає глибоке залучення Європи до створення безпеки в усьому регіоні. Це вимагає політичного залучення й значного притоку коштів для відновлення та подальшого розвитку цих держав. Пакт Європейської стабільності для Балкан — це рішення, продиктоване не економічними, а, скоріше, політичними, стратегічними й моральними міркуваннями.
Центральна Європа зі своїм досвідом демократичної та економічної трансформації може й повинна зробити корисний внесок у перебудову на Балканах. Однак поточна ситуація може призвести до двох небажаних наслідків. Враховуючи невідкладну терміновість змін на Балканах, процес розширення для стабільних консолідованих демократій, скоріше за все, буде припинено або загальмовано. Навіть більш небажаними будуть наслідки для країн, які потрапляють між «двома стільцями» (не будучи протекторатом або першочерговиками циклу розширень), таких, як Словаччина, Болгарія та Румунія. В обох випадках результат може стати дестабілізуючим антиєвропейським відступом.
Натомість пряме залучення ЄС на Балканах має призвести до переусвідомлення його стратегії розширення. Тепер ЄС має ввести в дію політику прискореної політичної й такої, що забезпечує безпеку, інтеграції країн Центральної Європи без уповільнення їх економічної інтеграції. І це не буде розглядатися як членство «другого класу», а скоріше як правильніший «План 2000», правильна відповідь на сподівання об'єднаної Європи, відроджені 1989 року. Це також може стати позитивним сигналом для післявоєнної реконструкції на Балканах.
